“Наймолодший перебіжчик” часів холодної війни живе в передмісті Чикаго

19 липня 1980 року 12-річний уродженець Львівської області Володимир Половчак не захотів повертатись до радянської України та вступив у бій з системою і батьками за політичний притулок у США

На чорно-білому фото, зробленому в серпні 1980 року, 12-річний Володя Половчак, маленький і худорлявий з волоссям, що спадає на чоло, в оточенні дорослих заходить до будівлі суду. На ньому біла сорочка й нові штани, а вираз його обличчя дуже серйозний. Дітей часто привозять до залу суду, проте це не була звичайна справа сімейної суперечки. Американські ЗМІ назвали хлопця “наймолодшим перебіжчиком” під час багаторічної судової боротьби між його батьками та урядом США, де йшлося про особисті свободи, батьківські права та зловживання влади.

Володя Половчак народився в Україні, однак у 1980 році приїхав з батьками, старшою сестрою і молодшим братом до Чикаго. І тут потрапив у геополітичну бурю між двома імперіями під час холодної війни. Його батьки вирішили повернутися в Україну, яка тоді була частиною Радянського Союзу, але Володя і його старша сестра Наталя відмовилися.

Зрештою його батьки повернулися на батьківщину без двох старших дітей.

Це була одна з найгучніших справ на початку 1980-х. Випадок, коли 12-річна дитина, всупереч волі батьків, попросила політичного притулку в США, став безпрецедентним. Як символом прагнення свободи – Володимир Половчак зумів відстояти своє право на самостійний вибір місця проживання та громадянства.

Сім’я чи свобода

У ті роки історію Володимира Половчака висвітлювали провідні засоби масової інформації Америки та усього світу. Ще б пак: 12-річний радянський хлопчик відмовився повертатися до СРСР всупереч волі батьків. Ба більше: американська влада стала на його бік. Американська преса називала його “наймолодшим радянським перебіжчиком”, радянська ж звинувачувала Вашингтон у тому, що хлопчика “тримають у заручниках”. Долю Володимира Половчака вирішували у суді впродовж кількох років, аж до його повноліття, посиливши напруженість у відносинах США й СРСР під час холодної війни.

Володимир народився 1967 року у селі Волошинове Старосамбірського району Львівської області. Батько працював водієм автобуса, мама була домогосподаркою. У 1980 році, коли хлопцю виповнилося 12 років, а його сестрі Наталі 17, родичі запросили Половчаків переїхати у Сполучені Штати, до Чикаго.

Після чотирьох місяців перебування у США голова родини зрозумів, що без мови йому буде важко пристосуватись до американського життя та виявив бажання повернутися на батьківщину. Однак у посольстві йому поставили умову: повернутися має вся родина.
Дітям нове життя сподобалось, а ось батькам, які залишили на батьківщині і хату, і автівку, було складно починати все спочатку. 17-річна Наталя й 12-річний Володя навідріз відмовились повертатись – вони уже побачили перспективи життя за кордоном, відвідували баптистську церкву, куди щотижня ходили американські родичі. Вдома ж, в радянській Україні, на них чекали постійні черги за найнеобхіднішими товарами та їжею. Михайло Половчак умовляв дочку та сина й, навіть, залякував поліцією. Проте, старші діти не погодились із рішенням батька: Наталя пішла жити до двоюрідного брата, що давно вже проживав в Америці, а незабаром до неї приєднався і Володимир.

Розмінна монета у холодній війні

Михайло та Ганна Половчаки звернулися за допомогою до поліції й незабаром дітей затримали. Але Наталя та Володимир заявили, що не бажають повертатися до Радянського Союзу, та попросили надати їм політичний притулок у США. Питання з Наталією було вирішено досить швидко: їй майже виповнилося 18, і на момент від’їзду батьків вона вже могла розпоряджатися своїм життям сама. З її братом справа виглядала зовсім по-іншому.

Потрапивши в поліцейську дільницю, хлопчик почав гаряче переконувати правоохоронців у тому, що хоче залишитися і жити у США. Звісно, української мови в ділянці ніхто не знав, довелося чекати на перекладача, а потім вирішити, що робити з підлітком. Стало зрозуміло, що він не просто пішов з дому, а ухвалив серйозне рішення.

Правоохоронці залучили до справи Міграційну службу США (INS), яка вирішила надати хлопцю адвоката і передати справу до суду в штаті Іллінойс. Американські журналісти розповіли про цей випадок громадськості. У суді Володимиру Половчаку вдалося довести, що після повернення додому, його можуть покарати за зраду, назвавши перебіжчиком. Відтак, дітям вдається отримати притулок у США, а батьки з молодшим сином повертаються додому.

Але на цьому історія не закінчується. Вже в СРСР про подію дізнаються журналісти, які подають цей випадок, як викрадення: “Вашингтон утримує радянських дітей як заручників”. Потім з’являється нова версія: неповнолітнього Володимира підкупили велосипедом та желейними цукерками. Насправді ж підліток приймав рішення самостійно, розуміючи, що це його єдиний шанс залишитися в Америці, другого вже не буде. У США справу подавали так, ніби хлопчику на батьківщині загрожує серйозна, навіть смертельна небезпека.

Після цього американська влада виділить адвоката, який захищатиме інтереси Володимира Половчака у суді та запропонує йому офіційно клопотати про надання політичного притулку.

Володя пізніше розповість про те, як жив у постійному страху. Він боявся, що його викрадуть агенти КДБ і насильно вивезуть до батьків.

Батька-Половчака в супроводі агентів КДБ відсилають у Сполучені Штати, щоб через суд повернути дітей. Але на той час у США президентом був Рональд Рейган, який відверто недолюблював СРСР, тож американський суд затягує справу до повноліття хлопця.

У липні 1982 року на прохання конгресмена-демократа Пітера Пайзера відбулось слухання Володимира і Наталі Половчаків та їхнього адвоката Юліана Куляса перед підкомісією Палати представників у міжнародних справах. Володимир вказав на те, що у випадку депортації до СРСР йому загрожує довічне ув’язнення. На слуханнях також виступив радянський дисидент В’ячеслав Рєпніков, який погодився з тим, що в СРСР Володимирові не буде життя. Перед цим у червні конгресмен Пайзер провів бесіду з неназваним колишнім каґебістом, який стверджував, що в СРСР Володимирові загрожує психіатрична лікарня.

Американська мрія

У 1985 році мрія Володимира Половчака здійснилася: він отримав омріяне громадянство, змінив ім’я на Уолтер і забув про всі свої дитячі страхи. На той час він був упевнений, що батьки готові були підтримати його рішення, проте не могли заявити про це відкрито, перебуваючи в Радянському Союзі. Після отримання американського паспорта Уолтер Половчак знову став героєм американських ЗМІ. Він щедро ділився своїми емоціями і стверджував: у нього немає приводу шкодувати про ухвалене кілька років тому рішення.

Мине три роки і світ побачить книга Уолтера Половчака “Дитя свободи: Історія сміливого підлітка про втечу від батьків і Радянського Союзу в Америку”, яку він написав разом із журналістом Кевіном Клозе. Це були спогади “наймолодшого радянського перебіжчика”, в яких знайшли відображення страхи і паніка 12-річного хлопчика, що дуже боявся, але все ж був налаштований йти до самого кінця.
Через вісім років після повноліття Уолтер Половчак зміг приїхати в Україну і відновити стосунки з батьками. Він щодва роки відвідував батьківську хату, допоки Ганна та Михайло Половчак були живі. За словами Володимира, батько перед відходом у Вічність називав рішення повернутися до Радянського Союзу найбільшою своєю помилкою.

Уолтер Половчак живе в передмісті Чикаго Дес-Плейнс. Працює офіс-менеджером, виростив разом із дружиною двох синів і, як і раніше, впевнений: тоді, у 1980-му році, він вчинив абсолютно правильно.

Сьогодні наш герой є помічником голови парафії ради Української церкви євангельських християн-баптистів і членом Зарубіжного представництва Української Гельсінської Групи.