Вже восени в Чикаго, Нью-Йорку та Філадельфії виступить український гурт ONUKA. В очікуванні концертів, які організовує промоутерська агенцiя Event Ua, кореспондент журналу Ukrainian People Ірина Басенко поспілкувалася з фронт-вумен гурту Натою Жижченко.
– За першим же запитом Google одразу видає анонс вашого виступу в Чикаго 18 жовтня. Чого очікуєте від цього концерту і чого сподіватися від вас?
– Доволі довгий час ми намагалися отримати документи, щоб виступити в США. Проте, я думаю, усе це не випадково. Коли анонсували перший тур, напевне, внутрішньо ми ще не були готові до нього, але не цього разу. Зараз їдемо повним складом, а ще зі світлом, відео… Якщо коротко: цього разу ми вже точно готові “розірвати” всіх і чекаємо дуже потужного виступу. Знаю, що в Чикаго вельми активна українська спільнота, і хотіла б запросити всіх 18 жовтня на наш концерт.
– Наскільки важливо українським артистам спілкуватися з українцями за кордоном, привозити їм свою музику?
– Я думаю, українці за кордоном – це нереальний канал поширення музики в світі, тому музикантам надзвичайно важливо будувати діалог зі своєю аудиторією. Такий зв’язок дає нам можливість зміцнювати українську культуру в глобальному контексті.
– Українська публіка добре знає, що ви любите виступати з оркестрами. Передусім, звичайно, НАОНІ, з яким ви давали концерти неодноразово, в тому, числі й виступили на Євробаченні. А ще – співпраця з оркестром Brevis. Що привело вас до неї?
– Грати разом з оркестром – мрія багатьох музикантів. Це максимальний ступінь розвитку. Що стосується НАОНІ, то це різнобарвна суміш народних інструментів, яка не може повторитися в жодній з інших культур. У жодному з інших народних оркестрів світу! Це своєрідна та унікальна колористика звуку. Мені здається, що запозичити це звучання і привнести до своєї музики – дар, який мені пощастило отримати. Дуже хотілося б одного дня вирушити в тур разом з ними.
– Водночас ваш гурт – сам, як міні-оркестр. Звідки беруться всі ваші чудернацькі музичні інструменти, більшість з яких – нові й невідомі для слухача?
– У першу чергу, все відбувається так завдяки моєму дідусеві, який був майстром українських інструментів, познайомив мене з ними та закохав у них. По-друге – завдяки музикантам НАОНІ.
Окрім того, сама знаю багато про фольклористику, адже за фахом я –етнокультуролог. Мені завжди хотілося додати в музику більш унікальних інструментів, а нiж, наприклад, сопілка. Xоча без неї мені вже важко себе уявити. Йдеться про те, що кортіло презентувати більш авангардні, артхаусні емблеми України. Показувати їх – своєрідна просвітницька функція, і я щаслива, що у нас це виходить гармонійно.
– Що визначило ваш вибір – саме електронної музики?
– Перш за все, це вплив мого старшого брата, з яким ми й досі працюємо разом. Зараз він – один із звукорежисерів ONUKA, а перед тим мали перший український лайв-проект, саме електронного напряму. Коли я була підлітком, брат захоплювався електронною музикою і “підсадив” і мене на цю тенденцію – мені було років 13, я стала надзвичайним фанатом електроніки. Для мене вона – цілий всесвіт.
– Важливе місце у вашій творчості посідає Чорнобильська тематика. Як донести до людей розуміння цих подій, як достукатися до сердець? Особливо, якщо публіка налаштована на розваги, а не на сприйняття серйозних тем.
– У нас публіка – дуже своєрідна. Вона абсолютно різна за віковим, гендерним і соціальним сегментом. Але точно можна сказати, що це – свідомі люди. Для мене велика честь грати саме для них. Звичайно, бувають випадкові слухачі, але я впевнена, що і їх можна зацікавити такими серйозними темами. Не може бути музика виключно для розваг.
Для мене важливо використати час концерту так, щоб мати змогу порушити теми, які мене турбують. Звичайно, Чорнобиль – і є, напевне, я. Нещодавно навіть отримала комплімент від одного митця, який сказав, що ця трагедія мені пасує. І справді, я себе з нею не розділяю, і вона настільки мені болить.
Я вірю, що можна змінити світ, завдяки розкриттю цієї проблематики. Думаю, тема Чорнобиля не завершується. Ми можемо змінювати світ, розказуючи про свої помилки та уроки Чорнобиля. Адже це уроки і для всього світу.
– На вашу думку, Україна повернеться колись в Чорнобиль? Повноцінно, з людьми та інфраструктурою? Чи це все ж – царство дикої природи?
– Звичайно, не повернеться, принаймні, в наш час. Проте, з цієї зони можна зробити просто нереальні речі. Ті ж заповідники: де ми бачимо, як буяє природа і фауна. Можна заснувати музей, який буде епіцентром туризму. З цього можна зробити багато розумних речей, що допоможуть надихати, відроджувати і зупиняти світ у своєму безумстві.
– Чи можна порівняти Донбас, сіру зону, з Чорнобилем за масштабами катастрофи?
– Звісно, ці катастрофи або трагедії мають різне значення для людей, різний вплив на їхні родини. Війни несуть у собі не менше горе, ніж те, що дiсталося сім’ям загиблих від радіації.
– Разом з оркестром НАОНІ ви вивели традиційну народну українську музику на новий рівень, надали їй популярності і сучасного звучання. Як гадаєте, чи довго утримається цей тренд?
– Будь-яким музикантам потрібно змінюватися – також свій підхід, дивувати себе, в першу чергу. Довго грати одну й ту ж пісню – так жодного артиста не вистачить. Ми теж експериментуємо, незважаючи на нашу співпрацю, яка вже є певною константою. Все одно продовжуємо дивувати себе – і це є запорукою нашого руху вперед.
– Ви неодноразово розповідали в інтерв’ю, що назву гурту ONUKA обрали на честь дідуся. А також про те, що ваш батько був ліквідатором на ЧАЕС. Помічаєте в собі якісь риси характеру чи таланти, успадковані від них?
– Звичайно, бачу плоди їхніх зусиль у моєму виховання. Від дідуся – це невичерпна любов до рідної землі, яка живе у мені без пафосу, без гасел і зайвих слів. Вона проста і чиста – як до мами. При чому, сповита музичним засобом виховання. Щодо батька, мені здається, він – взагалі найбільш порядна людина, яку я зустріла на своєму шляху. Якщо чесно, мені хотілося б хоча на йоту бути такою ж, як він. Для мне він – взірець Людини з великої літери. Звичайно, я пишаюся, що в мене така родина – у ній і є найбільша частина успіху проекту ONUKA. Те, якими в мене були батьки, дідусь, бабуся, те, в якій атмосфері я росла.
– Ваш імідж на сцені – унікальний для українського шоу-бізнесу, ваш гурт виглядає як гості з майбутнього, а фотосесії вражають креативністю і стилем. Яка ви в повсякденному житті? Чи носите сукенки “в квіточки”, якому стилю віддаєте перевагу?
– Насправді, я на сцені виглядаю так само, як і в житті, тільки трохи гіпертрофовано. З перебільшеними деталями і текстурами, наприклад. Але я з дитинства вiдрізнялася. Мені подобаються такі досить дивні речі, з історією. Я не дуже люблю тренди, однак для мене важлива якась семіотика одягу. Майже весь мій гардероб – вiд українських дизайнерiв, і я цим пишаюся. Вони сьогодні просто рвуть світ, і це настільки класно, екологічно, креативно, своєчасно! Для мене велике щастя бути частиною цього творчого потоку.
Бліц:
– Які місця для відпочинку найчастіше обираєте: закордонні курорти, українська глибинка, місця з розвагами чи безлюдні тихі гавані?
– Безлюдні і тихі гавані.
– Який останній фільм ви дивилися в кінотеатрі?
– “Вчора” (2019) режисера Денні Бойла.
– Ваш особистий рекорд, досягнення, яким ви пишаєтеся?
– Подолання депресії.
– Що для вас щастя?
– Коли тебе розуміють.
– Порівняйте себе зараз і у віці коли закінчували школу. Вам вдалося здійснити мрії, стати такою, якою хотілося?
– Вдалося перебільшити усі свої очікування в тому, що я стала впевненою. Навчилась спілкуватись з незнайомими людьми, коли мені це потрібно. Змогла провести свої ідеали і розказати про них світу.
– Зараз все більше артистів обирають здоровий спосіб життя, відмовляються від шкідливих речовин, деяких продуктів, займаються йогою. У вас є якісь переконання чи досягнення в цьому напрямку?
– Ми з чоловіком займаємося йогою і функціональними тренуваннями. Майже щодня намагаюсь бігати зi своїм собакою, пити багато води, але, звісно, і шкідливі звички в мене є. Як і в кожної людини, у мене дві сторони медалі. Інколи вдається балансувати, а інколи йде “перекіс” у якийсь один бік, тож я над собою працюю.
– Чи розглядаєте для себе можливість переїзду за кордон?
– Ні, це моє переконання з дитинства. Мені здається, саме зараз я тут, вдома потрібна більше.
– Самореалізація – це забаганка чи духовна потреба?
– Духовна потреба. Нема ніяких сумнівів.
