НАШІ ОБЕРЕГИ

НАШІ ОБЕРЕГИ

Баба Юстина вийшла заміж за діда Петра “по любові”. Вона неохоче розповідала про ті часи, але я вміла витягнути з неї різні історії. “Воно ж не відчепиться”, зітхала баба і присідала коло мене на бамбетель. Так я дізналась, що це було справжнє кохання з першого погляду, як би написали сьогочасні письменники. Правду кажучи, не знаю, як дід відреагував при першій зустрічі на оте кирпате дівчисько з сусіднього села, але юна Юстинка закохалася в нього одразу, усім серцем і на все життя.

Через рік гуляли весілля.

Баба розповідала, що перед вінчанням молода з дружками йшла селом просити на весілля. Усі вони були вбрані у вишиті сорочки з тоненького полотна, коралі, спідниці з різних квітчастих матералів, спереду мережана або вишита запаска, й були підперезані яскравими крайками. Так як була осінь, то дівчата мали на собі ще й горсети (кептарі чи камізельки без рукавів), а на ногах черевички. На голові в усіх були вінки з барвінку і штучних квітів, з довгими кольоровими стрічками, тільки у молодої був трохи грубший та більше стяжок.

“Слава Ісусу Христу!”, віталася молода, заходячи до хати. – “Просили вас мама й тато, і я вас прошу прийти до нас на весілля”. А дружки підхоплювали: “Просить вас молода, і ми вас просимо прийти на весілля”.

Увечері перед вінчанням приготовляли молоду до шлюбу й плели вінки.

І сиділа вона, притихла і сумна, з розпущеним волоссям, оздобленим ясними лелітками, а на голові у неї була корона, обтикана довкола павиним пір’ячком. Позаду корони звисали довгі різнокольорові стрічки. Вбрана була у вишиту сорочку і зовсім нову горсетку, з пухнастою оторочкою. На грудях у неї при мерехтливому світлі свічок виблискували згарди багате намисто з монет і хрестиків.

Навколо молодої був почот: дружки, хресні, тато з мамою, молодиці, запрошені шити весільний вінок, свашки, родичі та гості.

І заспівали жінки пісень: у першій з яких просили Бога благословити молоду до вінка, а маму щоб дала шовку і барвінку на віночок. Мама подала подушку з калачем, а на калачі була голка, нитки шовкові, штучні квіточки, але ніжні й пречудові та барвінок. Вони поцілувалися, і почала головна молодиця віночок шити.

Так вони співанок співали, а молодиця пришивала кожний листочок барвінку шовковою ниточкою і позліткою золотила служилася служба весільному Богу. Так молода прощалася зі своїм безжурним дівоцтвом, і сльози текли по її щоках.

Як би була знала, що піду від мами,

Була б не садила рожу під вікнами.

Рожу посадила, рожа ся приймила,

А я свої мамі жалю наробила.

Мама брала віночок з калача і тремтливими руками, тричі благословила доньку вінком і положила півмісяцем на її голову.

Після цього пригощали гостей і співали весільних пісень, веселих і тужливих.

На другий день виряджали батьки молоду до шлюбу. Це була важлива церемонія прощання молодої зі своєю родиною. І просила вона прощення у всіх, бо виходила зі свого рідного дому дівчиною, а повернеться жінкою. Староста три рази про­сив у батьків благословення, а батьки, які сиділи на ослонах з іконами і калачами, відповідали: “Хай вас Бог благословить”. Мама кропила молоду свяченою водою.

У цей час свашки співали таких сумних пісень, як дівчина прощається зі своєю мамою, татом і родиною, що не тільки молода, а й усі присутні не витримували і плакали, навіть батько ніяково крадькома витирав сльози.

Плила синя квітка, стала ся крутити,

Чи не жаль, Юстинко, заміж виходити.

Бо ти не вгадаєш, яка твоя доля,

Що би сь не блукала, як овечка в полі.

А овечка в полі так сумненько бече,

Золотії коси накривають плечі.

Золотії коси, поплітки дрібненькі,

Що їх підплітала мамуся рідненька.

Молода клякала перед батьками і перед хресними на білім полотні, й батьки благословили її в дорогу до шлюбу.

По шлюбі батьки знову вітали молоду пару з калачами, розстеливши біле полотно від порогу до хати. Молоді ставали на коліна на порозі, мама благословила їх і запрошувала до хати. Обходили вони стіл тричі довкола, сідали і весілля починалося.

***

Осінь – пора весіль. Мабуть, тому я знову пригадала своїх дорогеньких бабусю і дідуся та наші прадавні весільні звичаї і традиції, які скеровували молодят на добру дорогу.

Пройшовши добрий кавалок своєї життєвої дороги, поблукавши світами і до самих кісток стужившись за Україною, я усвідомила що:

Любов – це старий бамбетель під вікном, піч, розмальована півниками, і суворі бабині святі у рушниках. Це цілюще зілля під стелею, зібране у в’язанки, фіранки на вікнах у дрібну квіточку, гори вишитих подушок на постелі, скриня у кутку, накрита домотканним килимком з півниками.

Любов – це Різдво з розмальованим морозом шибками, запахом ялинки і сіна під столом, Великдень з пасками, крашанками і шинками, заквітчані липою Зелені свята і Спас, що пахне ябками і спасівськими паляницями.

Любов – це стежка від бабиної хати через городи до лісу, де під склепінням віковічних дерев ховаються білі гриби й голубінки. Це річка за селом і пасовиська з ліщиною, зарослі малинника й печені у вуглях бараболі. Це солодкі черешні попри дорогу з автобусної зупинки до села. Це солодкі морви біля хвіртки й старий горіх за стодолою.

І, куди б нас доля не закинула у світі, ця стара хата, яка вже залишилась тільки у спогадах, і ці гори, і ці ріки, й уся наша рідна, пречудова, благословенна Богом земля, до якої ми навік прив’язані, як пуповиною, наповнюватимуть нас по вінця Любов’ю.

Ця Любов – наш стержень. Наш оберіг. Наша святиня.

Ось заради цього й варто жити. Щоб пам’ятати.

Ольга Руда