Степан Процюк – один із найконтроверсійніших сучасних українських письменників. Надзвичайно могутня ерудиція, безкомпромісні погляди, гостре слово роблять його постать дуже помітною в сучасному просторі нашої літератури. У 2020 році письменник випустив у світ дві резонансні книги, які вже завоювали як прихильників, так і критиків.
Роман “Пальці поміж піском”
Направду давно не мала такого розкішного задоволення від читання, коли текст настільки динамічно-живий, що важко відірватись, коли думки автора часто такі близькі тобі, що легкий морозець шкірою, коли мова твору – багатюща мозаїка.
“Пальці поміж піском”– роман на стільки глибинний, що не зможу сказати, що він – про радянську дійсність, чи про любов, чи про мистецтво. Все це там є, на вершинці айсберга. А якщо під воду, то це роман про Вибір, про душу митця, про Любов Всевишню (як у Тютюнника), про зрадництво (ситуаційне, а ще більше про внутрішнє самозрадництво); про священний фанатизм і його поступове вигорання; про Страх, про сумніви, про фальш, про абсурдність життя як дарулещатах тоталітаризму, життя, трансформованого в гротескне напівіснування.
Роман має кілька яскравих сюжетних ліній: заборонене гріховне кохання Федора й Оксани; підпільники-націоналісти та їхнє полум’я, що вже ледь-ледь тліє; “мандри” психічними “”нетрями” Сталіна.
Але таки головним героєм цього роману є радянська українська дійсність 50-х років ХХ століття. Царство Абсурду, зведене на останках замордованої, знекровленої нації. Де жертва (народ) маніакально має оспівувати свого ката і шаленіти в щоденному екстазі від “великої радості радянського буття”.
Інакомисліє – вирок. Тому що “бути” у цій фантомній дійсності ти можеш лише за одної умови: осяятись зовні й зсередини сонцем партії і Сталіна. Для неосяяних– сотні магістрів “катознавства і тортуролюбства”, часто однієї крові, витончено породжених із яничар (як-от дегенерат Ковінька).
Цей текст, наче в пісок, затягує тебе в таку пустелю відчаю й абсурду, де не продихнути.
Другий, як на мене, головний герой твору – Митець і його шлях у цьому варварському царстві кривих дзеркал. Так, в основному це про Федора, але за ним у романі вимальовується ціла плеяда митців, поставлених у ситуацію вибору: смерть або блазнювання. Повірте, далеко не просто Митцю обрати перше. Але насправді, як не дико це звучить, це найлегша дорога (те що вона чесна – безсумнівно). А як воно було на тій, другій, на яку ступив і Федір? Коли все життя треба наступати на горло своєму Дару, Таланту і слухати його конвульсивні хрипіння? О, це та ж смерть, тільки на сотні кілометрів довша. “Кілометрів” самоз’їдання, відчаю, страху, сорому, гидоти й огиди до самого себе і свого понівеченого власноруч мистецтва. Корозія душі Митця на тлі доби – це історія Федора, що з “музикознавця” стає в лави “музопродавців”. Тут автор як майстер психоаналітичних копань в душах своїх героїв – таки неперевершений!
Є в романі й дуже яскраві образи підпільників, цих останніх із могікан, цих “лицарів і донкіхотів, що вірили нещасному плебсу”. Це час, коли “УПА, затиснута проміж свастику і п’ятикутну зірку, попри весь героїзм і самовідданість, стікала кров’ю”. Тому й вибір у цих героїв, Миколи, Івана, Микити, гранично важкий, і кожен робить його по-своєму.
Роман направду грандіозний, і здається, що й половини ще не сказано з того, що вирує після останньої перегорнутої сторінки. Взагалі не говорила про Любов на тлі цього “балаганного концтабору” – це дивовижні лабіринти, тому читачів очікують справжні одкровення.
Мені дуже хотілося б, щоб цей роман читали по всій Україні, на півдні, на сході. Яких би ще треба було тоді аргументів, що совок і ностальгія за ним – це вбивчий вірус, куди страшніший від ковіду.
“Відкинуті і воскреслі”. Збірка есе
Це есе про українських письменників, роздуми про сьогодення та інтерв’ю з автором. Розмови зі Степаном Процюком апріорі не бувають нецікавими. Тому, впевнена, кожен мислячий співрозмовник-читач зачепиться тут за добру жменю цікавих думок та порине в безмір авторського психоаналізу як глибоко індивідуальних, так і національних комплексів-травм, що багато в чому породжують нашу таку кострубату викривлену дійсність.
Але, певне, найбільше мене схвилювала перша частина – короткій гранично глибокі нариси-розчерки, а радше я б сказала “психодіагнози” трагічної обраності українських письменників.
Степан Процюк роздумує-проживає долі великих українських Митців, видається, на найвищих регістрах болю. Він тонко відчуває всіх їхніх внутрішніх демонів, без яких не буває навіть пересічної людини, не те що Майстра; там їх Легіон.
Ці есе – згустки енергії, цілісні, магнетичні, ти не можеш відірватись, доки не дочитаєш. Ти бачиш із цих кількох сторінок біографію великих митців, але не фактаж, а біографію Духу, Шлях, на жаль, у більшості з них глибоко трагічний.
Спершу я підкреслювала цитати олівцем. А потім залишила цю справу – збагнула, що вся ця книга – велетенська цитата, і нічого не вирвеш.
Це історія про унікальну життєздатність нашої літератури.
Це історія про великих Майстрів, яких терзали внутрішні й зовнішні демони.
Це панорама колосальних успіхів-відкриттів і катастроф планетарного масштабу всередині серця Митця.
Звичайно, найбільше били по нервах долі митців ХХ ст., закручені в пекельному радсоцапокаліпсисі. Часом здавалось, що це самого автора розстріляли з Кулішем, Підмогильним чи закатували з Ольжичем. Болить, навіть від читання.
Таки процитую: “За що нашій літературі така хресна дорога, чи не найважча у всіх літературах світу?”
Книга наснажена якоюсь колосальною й сильною енергетикою. Можливо, тому, що під однією обкладинкою зібралось стільки Геніїв?
Це вибухово потрібна книга. Про нас, про нашу унікально здатну до виживання культуру; про наші вади й каліцтва, які так досконало бачить автор; про наші психотравми, які й лікують такі книги.
