Ми прямуємо крізь ліс до самої Ясинуватської розв’язки, позиції біля якої понад рік утримують бійці підрозділу приданого бригаді Чорних Запорожців. Ексклюзивно для «Народної армії» бійці підрозділу погодились показати своє життя на передових позиціях.
«Мовчазний ліс»
Ранковий осінній ліс, зазвичай, сповнений різноманітного звучання: шумлять кронами дерева, де-не-де скрикне птаха, чи пробіжить якась звірина. Ліс по якому я йду, дивлячись у затягнуту камуфльованою курткою спину супроводжуючого бійця, майже помер. На висоті приблизно двох людських зростів деякі дерева буквально скошені. Стирчать висохлі розлохмачені вгорі стовбури. Час від часу трапляються дочорна вигорілі ділянки землі та старі окопи, що вже почали оповзати, підмиті дощами і талою водою. Ми декілька разів міняємо напрямок руху, переходячи з тропи на тропу. Рухаємось, орієнтуючись по відомих лише супроводжуючому бійцю «вішках». Подекуди, вздовж тропи від стовбура до стовбура тягнеться колючий дріт: тут заміновано. Цим, власне, і пояснюється лісова тиша: звірина, навчена гірким досвідом «знімання» розтяжок та сигнальних мін давно відкочувала у більш спокійні місця. Єдині голосні звуки тут – це постріли і вибухи. До розв’язки звідси декілька сотень метрів. По кромці лісу наші окопи, дорога – нейтральна зона, а за ній вже засіли бойовики.
«Підземні міста переднього краю»
Шикування – розвід – чергування – зміна і відпочинок: цей простий ритм служби знайомий кожному, хто носив солдатський мундир. Втім, на передовій не має шикування на плацу та інших церемоній. Зміна, яка висувається на позиції, покряхтуючи влазить в бронезахист, перевіряє зброю і прямує на спостережні пости та у секрети вузькими лісовими стежинами.
Цього разу зміну веде сам ротний. Киянин, старший лейтенант Володимир Куценко із позивним «Ява» очолює підрозділ понад рік, з весни 2016-го. Після загибелі від підриву на протитанковому фугасі в районі «промзони» капітана Петра Карташова, колишнього ротного. То ж заходили у ліс і потім «відгризали» у противника метр за метром його території бійці батальйону якраз під його командуванням. Місцевість і специфіку кожної позиції та спостережного пункту офіцер знає досконально. Тому на першому ж опорніку починає «розпікати» бійця за невчасно проявлену ініціативу: ті, користуючись нетривалим затишшям, наростили бруствер окопу мішками з піском. Мішки, щоб ви розуміли – білого кольору.
- Ну от «на хіба» ти це зробив? Тебе ж тепер без бінокля буде видно, – ніби із посмішкою, але серйозно втлумачує офіцер підлеглому. – Вас тепер з ворожого опорника сліпий побачить. А якщо потрібно буде сектор стрільби поміняти, чи з окопу вискочити? Зможете через цей завал перелізти? Ні? Так що потихеньку розбирайте демаскуючі елементи і робіть, як було.
Та позиції на горі, як кажуть, лише верхівка айсберга. Лише спустившись під землю можна оцінити розмах і масштаб інженерних робіт. Цей ВОП – ціла мережа земляних тунелів, які закінчуються «куполами» СП. У напівтемряві переходів відразу і не зорієнтуєшся, однак піхотинці звикло розходяться по постах. На одному із них, боєць старої зміни доснаряджає стрічку від ПКМ-у патронами.
- Усе гаразд, командир. На тому боці трішки пошуміли, то довелось їх заспокоїти. Так, пару черг, щоб не швендялись, – рапортує він, відставляючи на бік готову до застосування зброю.
Чужі тут не пройдуть…
Обов’язковий простріл підступів до наших позицій – необхідність. Адже черговою вогневою провокацією із своїх позицій бойовики можуть відволікати увагу наших бійців від спроби проникнення їх ДРГ на нашу територію. Лісосмуга ж бо для цього дуже привабливе місце.
- Ми, взагалі, для чого тут окопалися: цей ліс для бойовиків був, як прочинена фіртка, якою їх диверсанти могли заходили до міста. Тому в процесі боїв на південно-східних околицях Авдіївки, командуванням було прийнято рішення закрити і цю ділянку. Власне тому наш підрозділ, отримавши бойову, задачу метр за метром перекрив цю лісосмугу. А потім заглиблювався далі по фронту, наближаючись до траси Донецьк-Горлівка. Зараз ми стоїмо впритул до дороги. На жаль, поки що команди рухатись далі не має, – зазначає офіцер.
Поки стара зміна запарює собі у бліндажі чай, на дорозі, що розділяє наші окопи та позиції бойовиків з’являється…вантажівка. І повз нас у декількох десятках метрів асфальтом неквапливо проїжджає КАМАЗ із синьою «будкою» для пасажирських перевезень. Це чергову зміну працівників Донецької фільтрувальної станції везуть на роботу.
- Виходить так, що робітники ДФС мешкають на тій стороні, у Донецьку, – каже ротний. – Єдиний придатний шлях до станції – між нашими позиціями. Вода зі станції іде й в Авдіївку, й у Донецьк. Тому коли їде «вахтовка», наступає таке-собі «водяне» перемир’я. Ну й коли проїжджають патрулі СММ ОБСЄ, бойовики перетворюються на «мирних овечок». Кидають автомати і під наглядом міжнародних спостерігачів починають махати лопатами. Мовляв, будують укріплення від злих «укропів». А от як білі джипи наглядової місії їдуть, то вони знову беруться за стрілянину.
На іншому «опорніку», де зміна вже відбулась, також тривають інженерні роботи. Поки один боєць стоїть за туреллю ДШК, інший заповзято риє грунт поруч: добудовує укриття. Ротний критично оглядає роботу. Потім береться за ручки кулемета і водить стволом з боку в бік: амбразура вийшла завелика. Тому він пояснює підлеглим як її переробити, щоб сектор обстрілу залишився великим, а от сам отвір бійниці, куди може поцілити ворог – зменшився. Бійці, не припиняючи роботи розповідають, як саме перекриватимуть та утеплюватимуть новий бліндаж. А ще – як робитимуть гідроізоляцію, щоб в період дощів окопи не перетворились на ями з багнюкою. Командира запевняють, що встигнуть. Звичайно, якщо бойовики не вирішать сходити у атаку.
«HR-management» по-армійськи
До слова, спілкуючись із бійцями на позиціях підмічаю одну важливу деталь: солдати не виглядають замкнутими, чи байдужими, як це інколи трапляється від тривалого сидіння в окопах. Навпаки, навіть отримуючи командирську «нахлобучку», вони не лізуть в суперечку. Знають – ротний правий. І всі його ремарки націлені на збереженя життя солдат. Зазначу, що за рік перебування підрозділу на одному з найгарячіших напрямків, втрати особового складу –мінімальні. Є лише «300»-ті.
«Ява» жартує, що він, як колишній менеджер цивільної компанії, застосовує навички управління персоналом й у своєму військовому амплуа. Та, насправді, така суміш управлінського і командирського досвіду та особистої харизми має результат!
- Судіть самі, якби мені було байдуже на все, я б змінив роботу із зарплатнею понад 20 тисяч, на посаду із окладом у три тисячі? – зазначає офіцер. – Відповідно, я намагаюсь підібрати і людей з аналогічною ментальністю та образом мислення. Правила прості: я завжди з ротою без жодних преференцій для себе. В окопі з автоматом, на госпроботах, на спортмайданчику. Люди бачать, і беруть приклад. Хоча й самі вже давно сформовані особистості з великим життєвим і бойовим досвідом.
HR-менеджмент ротного виявився дієвим: «пасажири» з пристрастями до оковитої, або до непотрібних рефлексій на кожен командирський наказ, як кажуть, «зіскочили». Однак, залишились бійці, яким офіцер беззаперечно довіряє. І в бою, і в побуті. Нехай підрозділ відчуває певний некомплект посад, але принцип: «краще менше, та краще» у цьому випадку більш прийнятний. Є люди, які після демобілізації повертались в роту, укладаючи контракт до кінця особливого періоду. Були і такі, яких шкода було відпускати на заслужений відпочинок. Як, до прикладу, одного з командирів взводів, старшину Антона із позивним «Шизік». Ротний зауважує: це один з кращих бійців, кого знав особисто. Мужній, відзначений декількома державними нагородами, двічі поранений.
– А знаєш, чому нас деколи називають «39-А»? – запитує офіцер.
Знизую плечима, адже пояснень може бути мільйон.
- Не лише тому, що ми колись ми належали до 39-го мотопіхотного батальйону. Нас колеги з інших підрозділів вважають нетиповими екс-тербатівцями: і дисципліна на висоті, і воюємо, як годиться. Ну і таке інше…
Ідіть ви в…лазню!
Зауважу, що попри окопний спосіб буття, побут піхотинці облаштували собі зовсім не траншейний. Це друге місцеве правило: можеш і хочеш – зроби. Ініціативу підлеглих ротний завжди скеровував у русло креаціонізму. Так, до прикладу, посеред РОПу влітку з’явився спортивний майданчик. Користуючись паузами у боях, дорослі дядьки кинулись підтягувати животи і качати м’язи.
Ну а заклад «В гостях у Кума» (так жартома охрестили бійці трикімнатний бліндаж-кухню старшини роти) взагалі став аналогом місцевого джентльменського клубу.
Сам Кум ( це позивний старшини підрозділу прапорщика Юрія Соковича) у цей день керував процесом побудови польового лазнево-прального пункту. На будівництві «гаратали» усі вільні. Навіть зміна, що прийшла з постів. Ще б пак! Помитись з комфортом хочуть усі.
– Хлопці певний час теревенили, що треба митись по-людськи. Але так, щоб взятись до будівництва, то духу ні в кого не вистачало. Літом «спасались» душовими кабінками, – говорить прапорщик. – Командир, декілька днів послухавши різні пропозиції, зрештою, дав відмашку: будуємо лазню! Але якщо за вказаний період не побудуєте – начувайтесь! Ну а якщо вже робити – то на совість. Вирили велику землянку, накрили перекриттям від обстрілів, поставили буржуйку з камінням, обшили стіни кошмою, вивели вентиляцію. У передбаннику буде стояти пральна машинка. Воду до неї підвели з спеціального бака. А електрику даватиме окремий бензогенератор. Відтак, за один раз зможуть помитись-попратись 5-6 бійців одночасно. Що при нашому ритмі служби якраз достатньо.
В районі обіду від окопів чутно стрілянину. З’ясовується, бойовики дали у наш бік декілька черг з кулемету. У відповідь отримали симетричну відповідь з ДШК.
Про «диванно-бліндажний експертизм» та логістику
Коли все вщухає, бійці, нарешті, віддають належне старшинській кухні. На обід в цей день борщ на м’ясі і макарони з тушонкою. Запрошують і нас. Готує «Кум» дійсно смачно. У його бліндажі окремий «віднорок» відведений для зберігання продуктів. І полиці цього складу не порожні.
- Зауваж, що готується це все із того, що видається з армійського продскладу. Волонтерських «балабасів» майже не має, – зазначає ротний. – І нам цього вистачає! Я, до слова, щиро не розумію тих, хто експертно строчить у соцмережах, що ми тут на передовій «голі, босі і нещасні». Часом це так допікає, що вступаю в дискусії, сперечаюсь. Люди в тилу, чомусь не хочуть бачити позитивних змін. Нехай вони малі і локальні. Через мої зауваження, опоненти називають мене «диванним воїном». Еге ж! Я тоді відсилаю їм фото з бліндажа, чи щось типу того. Зазвичай, після цього у моїх опонентів дещо зменшується запал огульного критицизму.
Офіцер доводить, що армійська логістика може працювати, якщо командування не пускає це на самоплив, а контролює. І не лише командування, але й рядові бійці за це вболівають і вчасно ставлять питання: «А де належне нам те то і те то?».
- Хочеш вчасно усе отримувати? Не лінуйся, пиши заявки, копай нижче спини «тиловиків»,– говорить «Ява». – Не давай їм красти і продавати бодай банку тушонки. Ви думаєте у нас не було злодійкуватих типів, які торгували з-під поли? Були! Вирахували і так надавали по руках, що тепер забезпечення більш-менш працює, як належить.
Втім, вважає старший лейтенант Володимир Куценко, конструктивна співпраця армії та волонтерів, на даному етапі залишається необхідною. Є окремі сегменти, які держава і армія на разі не можуть забезпечити. Просто бракує коштів, або ж таких предметів не має у номенклатурі, яка закупляється централізовано. Як, до прикладу, ланцюги до бензопил. Деревина з якої будуються бліндажі і шанці, по суті, росте поруч. Але уламки та кулі, що застрягли у стовбурах, виводять інструмент з ладу буквально за лічені дні. Звичайно, що хлопці намагаються бути самодостатніми. Зарплатня, яку отримує солдат на першій лінії оборони, а це близько 17 тисяч гривень, дозволяє скинутись і раз-другий придбати те, що необхідно. Однак, на думку бійців, такі потреби повинні оперативно доводитись до вищого керівництва і вчасно вирішуватись вищим командуванням. Навіть і за допомогою волонтерських об’єднань. Принаймні так, зібрані людьми кошти дійсно підуть на корисну справу, а не на черговий шмат сала, якого і так вдосталь.
«Рапіра»
З обіду і до вечора напрочуд тихо. Ворожі «стволи» мовчать. Навіть із сусідньої «промки» не долинають звуки бою. Відповідно, усі бійці, хто мав на це право, «добирають» відпочинку. Як кажуть, по 120 хвилин на кожне око. Хтось чистить зброю. А старшина клопоче біля лазні. А коли сутеніє, ротний дає команду супроводити нас в зворотному напрямку.
- Вибачте, – каже. – Але вночі на позиціях лишити не можу. Такий порядок.
Назад через ліс ми мандруємо із сержантом Русланом із позивним «Шаблезуб». Поруч із ним тропою ступає ротний собака на прізвисько «Рапіра» – загальна улюблениця і помічник бійців.
- Ми її підібрали цуценям, – каже солдат. – наша рота тоді супроводжувала протитанкові гармати МТ-12. То і назвали «Рапірою». Виросла справжньою фронтовою собакою: марно не гавкне, а от на чужих реагує прожогом. Виходить зі зміною на пости. А якщо чергує із нами в окопах, то кращого сторожа годі знайти. По ній можна орієнтуватись, чи є хтось не наш поблизу, чи ні.
Боєць розповідає, що попередник «Рапіри» загинув від кулі снайпера бойовиків. Ворожий стрілець «розважався» не вбивши тварину відразу, а всаджував у неї раз по раз декілька куль. Стрільця-нелюда тоді «вгамували», але чотирилапого товариша вже було не повернути.
На узліссі прощаємось. «Шаблезуб», махнувши на прощання рукою, скривається у сутінках лісу. Додому, на позиції він іде інакшою тропою, ніж ішов з нами. Відомо, у цих місцях коротший шлях – не самий безпечний.
