Сенаторка польського сейму (1920-1930 роки), референтка Союзу українок, перша голова світової федерації українських жіночих організацій, редакторка та видавчиня, громадська діячка, політикиня, публіцистка, письменниця, учителька, журналістка, фольклористка, сподвижниця та знавчиня української культури, завзята мандрівниця, фотографка, голова секції при т-ві “Сільський господар”, порадниця та наставниця для української жінки-матері, творчиня безцінних на той час журналів “Жіноча доля”, “Жіноча воля”, “Світ молоді”; нагороджена Срібним хрестом від австрійського уряду за працю у комітеті для Січових стрільців. Дружина та матір.
Це все про невтомну та справді неймовірну жінку-українку Олену Кисілевську. Саме з її ініціативи в Україні почали відзначати свято Матері. Сталося це 1929 року…
Стежка рідного дому і перші успіхи
Народилася Олена Кисілевська (дів. Сіменович) 23 березня 1869 року у селі Фільварки на Поділлі у сім’ї священника Лева Сіменовича та Домінікії з роду Глинських. У дитинстві кілька разів була на межі життя і смерті, бо тяжко хворіла на дифтерію та туберкульоз. Але бажання жити було сильнішим.
Дивовижний шлях до становлення такої потужної особистості почався ще 1884 року, коли вона, 15-літня дівчинка, вступила до першого українського жіночого товариства у Станіславові (“Товариство руських женщин”). Закінчила виділову школу, була засновницею перших жіночих товариств у Станіславові, Коломиї, активно працювала у Львівській жіночій громаді.
1903 року у “Літературно-науковому віснику” за сприяння Івана Франка вийшов друком її перший твір (новела) під псевдонімом Калина, незабаром статті у відомій газеті “Діло”. Друкувалася під псевдонімами: Калина, Незнана, О. Галичанка, Ол. Га., О. К. Вона авторка оповідань, новел, нарисів, бувальщин, порад, статей. О. Кисілевська була ініціаторкою безкоштовного видання (додатку до газети “Діло”) “Жіноче діло”. Товаришувала з Іваном Франком, Наталею Кобринською, Софією Яблонською, Ольгою Кобилянською, Іриною Вільде та іншими видатними діячами того часу. Писала книги як про свої мандри, так і на теми культури і традицій, як-от “Українська селянка при праці”.
1887 року одружилася із Юліаном Кисілевським, мали троє дітей. Їх син Володимир Кисілевський – видатний науковець, публіцист, історик, професор, автор тисячі статей та праць, воював у Легіоні УСС, УГА; детально вивчав ранній період еміграції та поселення українців у Канаді.
Політична діячка
У 1929-1935 роках Олена Кисілевська була сенаторкою до польського парламенту від Українського національно-демократичного об’єднання (УНДО). Газета “Діло” від 22 жовтня 1929 року повідомляла: сенаторка Кисілевська була на американській землі. “Пані Кисілевська, котру привитано грімкими й довготреваючими оплесками, вийшла на естраду і віддала привіт від старого краю та промовила так красно й сердечно, що не було жодної людини на залі, якій сльози не стали би в очах”. Всюди жінку вітали та приймали з почестями, вдячністю. Її приїзди будь-куди за океаном були справжньою подією для емігрантів-українців, бо передовсім вона несла з собою живе слово про рідну землю, мову. О. Кисілевська горою стоїла за українську кооперацію, українських виробників, була великою прихильницею вступу до українських товариств та організацій. Ось що писала жінка в газеті “Діло” 1939 року: “Візьмімо під увагу стару, всім знану фірму – фабрику цукорків “Фортуна Нова”. Мусимо теж признати, що під оглядом доброти, гігієни та естетики виробів вона не приносить сорому нашому імені, а навпаки, можемо бути з неї горді. Знаємо теж, що фірма ніколи не відмовляється навіть від значних пожертв на народні цілі. Нарешті найважніше: в цих важких часах вона дає працю коло сотні українських робочих сил…”. Жінка категорично проти того, аби українці купували чужі товари, бо тоді завмирають свої підприємства: “Завдайте собі труду, погляньте навколо, а побачите, чи не запаленіє вам лице від сорому, коли спостережете, як український громадянин та громадянка, мов загіпнотизовані, минають ще не направлені вистави власної крамниці й заходять до сусідніх чужих”.
“Я, – каже О. Кисілевська, – так, як і всі в родині, хвилювалася тим, чи добре вийдуть у нас вибори до сойму чи парляменту. Чи не зроблять для нас сорому наші виборці. Я тямлю, як може десятилітньою дівчинкою вставала ще до сходу сонця й, дрижачи, перемокла від ранньої роси, сиділа годинами на перелазі, щоб перед від’їздом ще раз побачити нашого виборця й сказати йому ще раз: “Федю, уважайте, щоб наші виборці не зробили нам сорому”. А опісля гарячими сльозами плакала, коли наш кандидат провалився…”.
Вона закликає звертати велику увагу на виховання дітей, молоді, на важливість відкриття читалень, на улаштування культурно-національних свят: на честь Шевченка, Франка; весело повчає людей, як жити організовано, одне одному допомагати, заводити різні промисли, “Рідну Школу” підтримувати, горілку забути, корчми позамикати, заводити кооперативи.
“Поважна пані, в чорному вбранні, серйозне, але привітне обличчя, з розумними, глибоко нам в душу заглядаючими очима, з “цвікером”, із спокійними рухами… Всіх нас вабила та щирість і простота, з якою ставилась до всіх нас. Приємно мені згадувати, як ця неоцінена діячка завітала до мене на край Праги й прийняла участь у мойому родинному чаю.” – Так згадувала про Олену Кисілевську її приятелька Софія Русова.
Палка подорожниця
Усе своє свідоме життя Олена Кисілевська подорожувала, об’їздила майже всі частини земної кулі; відвідала чимало країн Европи, а крім того була e Канаді, Америці, Північній Африці. Вона могла б скласти гідну конкуренцію мандрівниці Софії Яблонській. Але, якщо про Яблонську та її подорожі тепер дуже активно пишуть, то про Кисілевську здебільшого мовчать, а в тих її художніх речах також скарби! До речі, вони товаришували, листувалися, подорожні нариси Софії були опубліковані на сторінках часописів, що їх редагувала О. Кисілевська.
Сама ж видавчиня не просто мандрувала, але й також писала про все побачене та почуте, з того виходили блискучі подорожні нариси, що були опубліковані на сторінках численних видань, а згодом книги, як-от: “Вражіння з дороги” (1910), “До комор Довбуша”, “В горах”, велика праця “Швайцарія”. Була навіть книга про Марокко (як і в С. Яблонської) та Канарійські острови під спільною назвою “Під небом півдня” (1936), “Листи з-над Чорного моря”, “По рідному краю” (про Полісся, 1935) “В зеленій Буковині”. Безперечно, такі книги зараз безцінні, адже з них можемо довідатися, якими були ці краї майже сто літ тому. А куди б не заїздила тут в Україні пані Кисілевська, скрізь питала дуже важливе: “Чи є тут читальня Просвіти?!” А ще дуже уважно приглядалася до одежі тутешніх жителів, до їхньої мови, поведінки, побуту. Жінку цікавила культура у всіх проявах, а одіж то передовсім, бо й сама Кисілевська добре зналася на українських строях. Як тішилася вона, коли бачила українську вишивку і рушники над образами у хаті. Мала особливу любов до старовини. Не забувала ще й знимкувати ті миті зустрічей з людьми та куточками, а на прощання лишити добру книжку, часопис “Жіночу долю”, для дітей – “Дзвіночок”, солодкі гостинці від української фабрики, добрі книжки, побажати усіляких гараздів.
Дивовижна схожість мандрівних нарисів Кисілевської із творами Яблонської: такі ж прості, але неймовірно цікаві, подекуди іронічно-кумедні, креативно оформлені оповідки, дуже дотепно написані, живі, колоритні. Ось ти бачиш героїню, котра чимчикує у пошуках нових вражень до незвіданих країв. Весела та сповнена запалу жінка справді передає через свої спогади про ту чи іншу країну на дотик та смак. Що ж, перелік можна продовжувати, та найкраще самому прочитати…
Був цікавий випадок, коли пані Кисілевська, начитавшись неймовірних описів про мандри С. Яблонської до Марокко, сама захотіла там побувати, і то все побачити. Але яким було здивування жінки, коли побачила зовсім інші речі, а все тому, що кожна людина бачить цей світ винятково, по-особливому. Її зацікавленнями також були народні звичаї, ремесла, вироби, вишивка, строї. Кисілевська збирала українські народні пісні, бувальщини, казки, дуже трепетно до того ставилася.
“Жіноча доля” – трибуна Олени Кисілевської
1925 року Олена Кисілевська заснувала у Коломиї своє творче та культурне “дітище” – часопис “Жіноча доля” (громадсько-політичний щомісячник) і була незмінною редакторкою видання аж до 1939 року. Це був унікальний журнал з багатьох причин. По-перше, це, мабуть, єдине видання, яке протрималося так довго в окупованій Україні. По-друге, на сторінках часопису друкували не лише поради, кулінарні переписи, останні новини, а й твори українських класиків, переклади світової класики, оголошення та багато іншого вельми цікавого. Справді, гортаючи сьогодні ці столітні сторінки, наче переносишся у часі. А що вже вартує та мова! Колоритна, запашна, як український свіжоспечений хліб. Накладом цього ж видавництва виходили у світ вагомі та цікаві книги, куховарські в тому числі; календарі-альманахи, в яких було “всього по ниточці” – найкращого, найдобірнішого.
Ось що пише про пані Кисілевську та її видання інша визначна жінка Софія Русова у своїй книзі “Наші визначні жінки” (Коломия, 1934 рік, видавництво “Жіноча доля”):
“Цей часопис – це її трибуна; в ньому відбивається вся її спокійна вдача, її глибокі думки, її чиста самовідданість. I ні одного зерна самолюбства, честолюбства. Почувається, з якою любовю вона ставиться до села, до жінок. Вона їх вчить, як мати, переживає з ними злі й добрі години. Не жаліючи свого здоровля, вона об’іздить усі гуртки селянські, жіночі організації. Ця сенаторка не вимагає жадного комфорту: вона не чекає, щоб за нею виїздили автом, просто з вагона залізниці сідає на просту фіру і їде до села селянськими шляхами, інколи й по 20 км”.
Після Другої світової війни Олена Кисілевська жила у Польщі (село Криниця на Лемківщині). Потім переїхала до Німеччини, а згодом емігрувала до Канади. 1948 року очолила Світову федерацію українських жіночих організацій.
Величала і свою рідну Коломию Олена Кисілевська, де жила і працювала багато років свого життя: “Гляньте на Коломию у святковий або ярмарковий день, коли вона залита, як маковим цвітом, стрункими, пишними гуцулами, послухайте їхньої корінної української мови, огляньте їхні вироби, і признаєте, що коли Коломия й не краща, то в кожному разі для нас рідніша, ближча від чужого, пишного Парижу”. На якій би частині земної кулі не перебувала ця жінка, вона завжди була вдома, тут на рідній землі.
Згадка
Відійшла у вічність ця невтомна працелюбниця 29 березня 1956 року в Оттаві (Канада), проживши 87 років. У некролозі на її честь було сказано наступне: “Її творча праця, непересічність, шляхетність, невгасима енергія і витривалість до останніх днів свого життя стануть для нас світлим прикладом…”. За рік до смерті 1955 року Олена Кисілевська написала образок-спомин про своє дитинство “Останній листок”.
Про неї писали книги, численні статті, спогади, малювали портрети, оголошували на її честь палкі промови, її світлини прикрашали десятки видань і тут, в Україні, і за кордоном. А що тепер? Нині ім’я нашої видатної українки є мало знаним, хоч повертається все ж потрохи. І в діаспорі сьогодні є відомішим, як тут, на Батьківщині авторки. 2019 року творці проєкту “Авторська кухня українська” перевидали кулінарну книгу з минулого століття, яку укладала саме О. Кисілевська “Як добре й здорово варити” (Коломия, 1938). 2020 року у Києві вийшла у світ перевидана книга “По рідному краю” (1955); якраз звідти можна черпати знання про побут українців майже сто літ тому. Кисілевська дуже детально, з діалогами, художньо та майстерно то все описує читачеві.
2019 року у Коломиї побачила світ книжка-дослідження Марії Гнатюк та її вихованиці Юліани Бойчук про Олену Кисілевську під назвою “Подиву гідна”, приурочена до 150-ліття з дня уродин видатної жінки. Саме з діаспори передали чимало матеріалів до написання праці, оригінальні фото та портрет Кисілевської… Ця жінка також володіла мистецтвом “маленьків кроків”: “Дрібні, маловажні справи складаються на великі”, – писала мисткиня.
Не сидіти без діла, щось робити: із запалом, трепетом, ненастанно, потужно, віддано, мудро, професійно. То все про нашу героїню. Таку велику і видатну, що приступитися важко до такої постаті, що несла на своїх тендітних плечах все, зуміла боротися з тугою за Батьківщиною і щонайважливіше – вміла любити кожен закуток, куди ступала, кожну людину, з котрою стрічалася. 85 років життя і 70 з них – невтомне служіння своїй культурі та рідній землі.
Треба, аби кожен українець знав і пишався славетною українкою нині, бо ця жінка віддала все і навіть більше для своєї землі…
P.S. Щира вдячність за пошук світлин
п. Марії Гнатюк та історику Петрові Ганцюку
Автор: Ірина Садула,
учителька української мови та літератури,
с. Тязів, Івано-Франківська область
