Ця героїчна Жінка, без перебільшення, належить до Героїнь світу. Життєвий шлях, довжиною у 106( !!!) земних літ – вражає, подивовує, надихає…
Ольги Дучимінська (Решетилович) – українська письменниця, перекладачка (з чеської, німецької, російської), журналістка, народна вчителька, культурно-освітня діячка, організаторка жіночого руху в Галичині, дослідниця фольклору… І велика Патріотка рідної землі.
Вчительська стежка та знайомство з Франком.
Ольга-Олександра Дучимінська (Решетилович) народилася 8 червня 1883 року в селі Миколаєві Бібрського повіту (нині Пустомитівського району Львівської області) у сім’ї директора школи Василя Решетиловича і його дружини Броніслави з родини Литвинів. Початкову освіту дівчинка отримала вдома. А продовжила навчання у п’ятому класі жіночої виділової школи в Станіславові. Закінчити навчання Ользі не вдалося, бо 1897 року помер батько. Як напівсироту, Ольгу влаштували у школу сестер-василіянок в Яворові, де вона закінчила восьмий клас. Власне, з того часу дівчина почала займатися літературною творчістю та познайомилась з Іваном Франком. Чимало дослідників схиляються до думки, що саме Франко розбудив у дівчині такий широкий діапазон захоплень. У все, за що бралася згодом Дучимінська, вкладала всі сили й потуги, свою душу.
Ольга обрала шлях батька і працювала вчителькою в народних школах Львівщини. Велика частка її життя пов’язана з Долинським районом. 18 років О. Дучимінська жила і вчителювала у селі Тяпче (1906-1919, 1925-1930). 1905 року Ольга вийшла заміж за Петра Дучимінського – вчителя народних шкіл Жовківського повіту, і вони разом їдуть вчителювати в село Воля Задеревацька Долинського повіту, а через рік переїжджають у Тяпче.
Вчителька створює осередок “Просвіти” (1925), засновує у селі кооператив “Селянський Союз” (1926), організовує осередок “Рідної школи” (1927). На прохання селянок у гарячу жнивну пору організовувала дитячі захоронки (садки), навчала грамоти неписьменних дорослих, вчила економно вести домашнє господарство, опікувалася сиротами. Збирала пожертви для навчання обдарованих дітей з бідних родин, ночами вишивала сорочки, рушники, продавала їх, а за виручені гроші купувала вбрання для дітей.
Активна життєва позиція. Літераторка і громадська діячка
У селі Тяпче Ольга Дучимінська записує з уст селян давні пісні, звичаї, традиції, саме тут була написана перша книжка “Китиця незабудок” (1911 р.). З виходом у світ цієї невеликої книжечки її привітали І. Нечуй-Левицький, С. Чарнецький, Н.Кобринська, О.Кобилянська.
Для Н. Кобринської Дучимінська стала приятелькою, ідейною та духовною спадкоємицею. Своїй духовній неньці Наталії Кобринській вона присвятила новелу “Сніг”. О. Дучимінська – автор низки літературознавчих статей про Н. Кобринську: “Жіночий рух у Західній Україні”, “Тернистим шляхом”, “Борець за долю жінок”. Разом з Наталією Кобринською і Костянтиною Малицькою у 1912 році започатковують видання “Жіночої бібліотеки”, в якому пропагують кращі зразки світової літератури. Початок Першої світової війни перешкодив цій роботі.
Після 1939 року Ольга Дучимінська – серед організаторів музею етнографії та художнього промислу у Львові. У 1939-1941 pp. – вона екскурсовод, а 1944-1949 pp. – бібліотекар, молодший співробітник Етнографічного музею. Їздить у наукові експедиції, збирає матеріали про духовну та матеріальну культуру бойків і гуцулів, досліджує етнографічну діяльність І. Франка, Ф. Колесси.
Кілька разів їздила до Чехії, де її цікавив жіночий рух. Тут виголошувала реферати з життя українського жіноцтва. Саме у цей час пише низку цікавих статей та досліджень про народні звичаї, збирає матеріал про духовну й матеріальну культуру гуцулів і бойків, готує до друку кілька монографій.
Безпідставний арешт. Тернистий шлях…
23 листопада 1949 року 66-річну О. Дучимінську заарештовують, нібито у справі замаху на Я. Галана. Два роки, допоки тривало слідство, перебувала у в’язниці. 25-26 травня 1951 року її судив військовий трибунал. Вирок – 25 років таборів. За ґратами за клаптик паперу та олівець – карцер. Тому складені у таборі вірші Ольги Дучимінської вчили напам’ять і разом зі звільненими вони потрапляли на волю, на Батьківщину.
Після смерті Сталіна, 19 червня 1956 року, справа Ольги Дучимінської була переглянута. Строк скоротили до десяти років. 19 грудня 1958 року напівжива Ольга Дучимінська вийшла на волю. Їй було 75 років. Деякий час самотньо жила у Львові. Не мала місця, де могла б спокійно доживати віку. Тихо зносила періодичні безпідставні образи преси, яка навішувала на неї різні ярлики.
Після звільнення друкувалася рідко, лише в коломийській газеті “Червоний прапор” і варшавських українських виданнях. 4 грудня 1972 року померла дочка Оксана. Ольга Дучимінська залишилась зовсім одинока. Наприкінці життя поневірялася без постійного місця проживання.
Останні роки життя (1977-1988) прожила в Івано-Франківську у Мирослави Антонович – двоюрідної сестри Степана Бандери, з якою відбувала ув’язнення і яка опікувалась нею до смерті, оточила її любов’ю і родинним теплом, хоч була цілком чужою їй людиною. Однак цькування тривали і тут. Їй постійно погрожували виселити, не прописували.
В останні роки життя мріяла віднайти всі друковані та рукописні вірші і видати збірку поезій. Не судилось… 24 вересня 1988 року на 106-му році життя Ольга Дучимінська померла. Похована на цвинтарі в Чукалівці, біля Івано-Франківська.
Реабілітована після смерті – 27 листопада 1992 року.
Поезія, як і життя, позбавлена фальші
Гортаю невеличку збірку поезій Ольги Дучимінської “Чую… молитву Землі”, видану 1996 року (упорядник та автор вступної статті – Володимир Пахомов).
І одразу викристалізовується в єдине ціле наскрізний образ – Любов. У кожному з віршів вилита непоборна життєствердність, нездоланний оптимізм. Віра! Дивна річ прослідковується: сповнене трагізму життя не ламає, не розчавлює в Людині людяне… Радше навпаки! Духовну близькість ліричної героїні поезій можна порівняти хіба з долею Героїні світу Ірини Сеник. Та ж “одержимість свободою” та незламність характеру!
Опубліковані у збірочці поезії написані в основному у в’язниці та концтаборах. Тут є роздуми про долю (“Біла рожа”), марноту тюремних днів(“Не лічу…”), самотність (“Хрест”), людську несправедливість(“Перекотиполе”). Про важку душевну боротьбу читаємо у поезії “Іронія долі”:
Ще вбрали мене у зелений віночок,
Мені наказали зрікатися волі,
При тім веселитись…Крутився таночок…
Чи це не іронія долі?
Біль ліричної героїні тужливо-тривожний:
Падуть роси болю у серце моє,
Кервавити серце стане,
Чи прийде ще лікар в мойому житті ,
Щоб полічити ці рани?
Однак так багато “весняного” в інших ліричних творах! Чимало оптимістичного: “в душі моїй осені немає, там весняні пориви гудуть…”, “дзвонить Весна в душі моїй”, “збудились мрії весняні”.
Авторка зумисно виділяє багато важливих для неї слів великою літерою:
“Будиться Сонце”, “співає Вселенна”, “до мене Молодість прийшла у гості…”.
В усіх поезіях тюремного періоду лірична героїня прагне свободи:
“Втвиряйте тюрми, дайте волі, мені ще хочеться пожить!”
І навіть якщо десь у поезії промайне мотив безнадії, поетеса яскраво засвідчує і своє людинолюбство:
З вами остане любов моя…
Я її в серці для вас носила,
Прийми, народе, мою любов…
А я по смерті буду щаслива.
(“До моєї землі і народу”)
Її творчість відзначається особливою простотою та ритмікою. Стиль поетеси увібрав у себе риси фольклору, зокрема мелодійність народних пісень. Мова її творів багата й яскрава, відчувається тонкий психологізм світосприйняття.
На жаль, багато рукописів авторки у зв’язку з ув’язненням втрачено… Ольга Дучимінська писала вірші і у свої 100 років. Доживаючи віку у чужих людей в Івано-Франківську, письменниця гідно сприймала тернисту долю та була вдячна близьким людям…
Ольга Дучимінська мала стійкі творчі принципи та ніколи не йшла на компроміс з совістю. Жила довго та достойно. Вона писала : “Я люблю людей і ціную себе тим, що я для них зробила. Я люблю людей любити!”
Воістину – то найвеличніша людська Місія…
