У розпал літнього сезону ми підготували гаряче та відверте інтерв’ю з українською співачкою та ведучою Олею Цибульською. Ексклюзивно для читачів Ukrainian People вона розповіла про свій найперший досвід проведення весіль, новинки своєї творчості та особливості роботи на радіо. Ви дізнаєтеся, чому Оля не знімається в фільмах свого кума Дзідзя та що повернуло її в Україну з Будапешту, де вона мала успішну роботу телеведучої. А ще — це розмова, про Україну, наших земляків у світі, нашi творчість і мову.
– Ви ведете весілля, і їх лік у Вас уже доволі великий, останню цифру я бачила…
– 632.
– … I зазвичай сім’ї ці не розпадаються, всі щасливі – це правда, чи така легенда ведучої?
– Це історія, яка давно мене переслідує. Перше своє весілля я провела у 7 класі — заміж виходила донька директорки школи, де я навчалася. Це був дуже страшний екстрим, тому що: тоді не було Iнтернету; всі конкурси я вигадувала сама, зі своєї голови семикласниці; це відбувалося в приміщенні моєї школи, і серед гостей, звичайно, були мої вчителі. Я той iспит витримала, мені навіть тоді заплатили якийсь символічний гонорар. А найцікавіше в цій історії: нещодавно я вела весілля в однієї прекрасної пари в Харкові, до мене підійшла дівчина, і розповіла, що вона була на тому першому весіллі і пам’ятає його.
Тоді, з 7 класу я почала записувати пари, які розписую, одружую, знайомлю. І періодично ці люди пишуть мені, що у них все класно і справді тепер в шоу-бізнесі колеги жартують, що “Цибуля на весіллі – то на щастя”. Для мене це вже якась така своєрідна місія, до якої ставлюсь не з пафосом, а з позитивними емоціями.
– Один з останніх Ваших кліпів і пісень – в дуеті з Дзідзьом. Він Вас не кликав зніматися в його фільмах?
– Ні, кум (Оля і Михайло Хома разом стали хрещеними батьками для дитини – авт.) мене не кликав у кіно, бо він еротику не знімає (сміється). Він казав: “Кумо, від тебе так віє сексом, що якщо кликати у кіно, то це точно має бути еротичний фільм”. А поки що він знімається в комедіях. От коли буде щось еротично-романтичне, тоді, звичайно, буду я. Після кліпу з Дзідзьом вже був кліп “Сукня біла”, який став весільним хітом, був кліп “Дівчинка”. І от ми минулого тижня зняли дуже чуттєве та емоційне відео на літню пісню “Море”. Це якась така нова для мене робота — я тепер відверта не тільки в словах, не тільки вдома, не тільки в інтерв’ю, але й в кадрі. Цього раніше зі мною не було.
– Щодо еротики – наші українські співачки знімалися у “Свінгерах”. Причому, вони – не професійні акторки. Як Вам такого формату фільм?
– Ви знаєте, мені такі пропозиції не надходять, напевно, тому що люди розуміють – я до цього не готова. Я – олівець, який на це не заточений. Є частина життя артиста, особливо жінки, яка має залишатися десь “за” гранню. Плюс, якщо я пам’ятаю “Свінгерів”, то там довелося б цілуватися з дівчатами, а мене тягне на хлопців. Мені ніколи не хотілося навіть спробувати, як це – з дiвчиною. Хоча визнаю, що таке в природі є, і не засуджую цих людей.
– Які зараз тенденції в шоу-бізнесі? Бо я, наприклад, дивлюся музичні канали, бачу, що українська мова в музиці виходить за межі традиційного сприйняття кобзаря з бандурою. Тепер українською співають і попсу, і рок. Ви зсередини шоу-бізнесу бачите українізацію, чи якісь нові тенденції європейські?
– Коли я приїхала понад 10 років тому в Київ із Західної України, з маленького міста Радивилів, то говорити українською, так как я розмовляла – це було “село”. Причому, в найгіршому розумінні цього слова. І це було дуже немодним і несучасним, якимось олд-скулом. Дуже довго в Україні українське сприймали, як провінційне. Сьогодні багато хто підлаштовується під події. В принципі, їх можна зрозуміти, тому що кожен хоче заробити копійку, і кожен хоче бути актуальним, сучасним. Зараз, особливо з 2014-го року, коли, на жаль, до нас цей ренесанс в шоу-бізнесі прийшов через війну, всі звертатися до української мови. Навіть ходити займатися, вчити її на курсах, і намагатися в кадрі розмовляти українською. Для мене це завжди було природнім процесом, і мені приємно, що українська з’являється дедалі більше. Якою ціною – мене це лякає.
Я б дуже хотіла, щоб українець перестав себе соромитися, щоб у нас цей процес самоідентифікації швидше відбувся. Наша Україна – ще дуже молода країна, і я думаю, що далі буде тільки краще. Я хочу, щоб українці у всьому світі розуміли, що бути українцем – це не спати на салі, це не носити труси з вишиванкою, це не фарбувати тин у жовто-блакитний колір, це не кричати “Слава Україні” на кожному кроці. Це – бути відкритим до світу, знати свою мову, шанувати своє минуле, дивитися у майбутнє, обмінюватися інформацією, бути максимально комунікабельним і показувати, що ми вміємо бути сучасними.
– Ви зараз продовжуєте працювати на “Русском радио”?
– Так, працюю.
– Як вдалося “Русскому радио” в цей час війни з Росією вберегтися від, скажімо, пікетів, заборон, переслідувань? В нього ж власник – Росія ?
– Ні, “Русское радио Украина” не має ніякого відношення до Росії.
– Тобто воно зареєстроване в Україні?
– Так, це медіа-холдинг ТАВР, який ніколи ніякого відношення до Росії не мав, і особливість “Русского радио Украина” в тому, що на цій станції завжди знали, де вона знаходиться, в якій країні, і говорити українською мовою в ефірі ніколи не було заборонено. Ми постійно спілкувалися в ефірі РР українською, і в період Майдану, і всіх цих подій у нас були оголошення “там потрібно це, туди потрібно те”. Більшість моїх колег, які працюють в холдингу, і свої автомобілі давали, і без кінця допомагали, і були самі там, і це робилося від щирого серця, відверто. Ніхто міняв оцю шапку, ми не гралися в Україну.
Слухач більш прискіпливий, ніж глядач, і він добре відчуває коли це – брехня. На радіо дуже важко збрехати, бо це все на інтонаціях.
– А як з музикою вирішили питання? Застосували квоти?
– Спочатку не вистачало української музики – її не крутили на станції не тому, що була заборона, а тому, що її якісної не було. Згадайте перший період, коли з’явилися перші квоти у 2014 році: на радіо грали “Бумбокс”, після них Слава Вакарчук, потім “ВВ”, і потім “ТІК”, і так — по колу, бо більше не було нічого. І ти тикаєш будь-яку станцію, і натрапляєш на одні й ті самі пісні. Це тому що наші артисти їх не народжували, не записували.
– Але ж, були конкурси “Шанс”, “Фабрика зірок”, хоча учасники чомусь більше записувались і виступали російською …
– Ну, всі думали про широкий ринок, про широку комерцію, були зацікавлені в тому, щоб гастролі були не тільки в Україні, а й далеко за кордоном. Тому, що чим більше концертів, тим більше заробіток в самого артиста, і в усієї команди. Я не думаю, що це робилося на зло, я думаю, що це був період еволюції – не може в країні, якій було тоді 20 років, одразу переключитися цей тумблер, він так не спрацьовує. А зараз цієї музики дуже багато, радіостанції із задоволенням її ставлять. Єдина умова – пісня має бути не тільки українською мовою, вона має бути конкурентноспроможною, вона має бути професійною. Тому, що після твоєї пісні може звучати Бейонсе на ХІТ-FM, наприклад, і рівень якості музики має бути однаковим, щоб слухач не переключився.
– Введення квот в ефірі якось посприяло в розвитку, артисти стали більше записувати?
– Так, посприяло; єдине, хотілося, щоб зі сторони держави теж була якась підтримка цих артистів-початківців. Щоб цей продукт був максимально конкурентноспроможним. Тому що можуть бути веселі хлопці, які написали класну пісню десь у Житомирі, але заграли вони її просто під гітару, і цю пісню жоден програмний директор не зможе поставити в ефір. Тому, що вона буде неякісна, буде дуже відрізнятися від продукту, який стоїть після того. А це значить, що слухач переключить, а, отже, рекламодавець не прийде з рекламою. I всі, хто працює на радіостанції, будуть без зарплати. Тому тут замкнене коло, і дуже хотілося б, щоб ця історія з українською музикою не була однобокою, а підтримувалася державою.
– Вам доводилось виступати в зоні ООС, АТО, чи з волонтерами?
– Так, на “нулі” була, з хлопцями спілкувалася, в касці ходила. Просто їздили туди, співали для хлопців пісні. Товаришую з прикордонниками, вони мене вирішили запросити у гості. Це було минулого року в Мар’їнці.
На концерт прийшли дуже різні люди, населення, яке по-різному налаштоване. Там же не всі аж такі проукраїнські. Ну, тому що, коли твій чоловік перейшов кордон і стріляє з боку Росії, то як ти можеш бути налаштований інакше?
Десь на третій пісні зал оживився, а в кінці до мене підійшла жінка, каже: “Вы знаете, если бы нам об Украине когда-то рассказывали вот так, то, может быть, здесь бы этого не было”. Нетреба заставляти людей зубрити “Кобзаря” напам’ять і розказувати їм біографію Степана Бандери, щоб вони почали вчити українську. Для мене Україна – це вареники бабусині на печі, це – вишиванка, яку мені бабуся подарувала, це – рушник, який вона вишила сама і вінчалась з ним із дідом, він тепер моя сімейна реліквія. Це – мова, якою співаємо вдома, це – страви які я люблю, це – якісь спогади дитинства і все, що з цим пов’язане. Оце для мене Україна.
Це не потрібно нав’язувати, цим потрібно ділитися. Зробити класну вечерю, подзвонити, сказати, приходьте на вареники. Сісти за столом, затягнути пісню, на Різдво зробити вертеп, запросити когось із собою, прийти зранку позасівати на Новий рік. Тобто показати, що це прикольно, і тоді це буде розвиватися.
– Як щодо здорового способу життя? У Вас є якісь особливі переконання: носити чи нi шубу, їсти чи не їсти м’ясо?
– Я не палю, тому що боюсь всіх цих уколів краси і всього того решти. Якщо максимально можна продовжити свою молодість, не вживаючи якийсь там нікотин – для мене це плюс. Ну, і є особливість, яку обсміюють багато хто – я не п’ю алкоголь, в принципі ніякий. В моєму райдері нема алкоголю, і замовники десять разів перепитують: “Tочно – вам не треба алкоголь? Ніякий-ніякий?”. Ні, ніякий, тому що мене куражить музика і те, що я роблю на сцені. В мене дуже класний колектив, я отримую задоволення без “підсилювачів”. Мені нетреба, для того, щоб написати пісню, випити пляшку шампанського.
– Ви подорожуєте багато? Є якісь країни, які – Ваші?
– Іспанія. Мені здається, що в минулому житті я була іспанською королевою. Гуляла вулицями Барселони, пила каву з Сальвадором Далі, обговорювала нові картини Фріди Кало. І, в принципі я закохалася в цю державу, вивчила мову навіть, можу спілкуватися, дивитися фільми вільно іспанською мовою .
– А можете просто на вулиці почати співати? Поставити якусь скриньку – як вуличні музиканти?
– Не можу, тому що підходять сфотографуватися, брати автографи. А якщо приїжджаю в іншу країну, мені подобається просто відпочивати і розслаблятися, і не думати ні про що. Тому я люблю країни, де мене мало хто знає, де можу просто сидіти в кафе, длубатися зубочисткою після стейку, і розуміти, що я щаслива людина, яка живе, дихає і відчуває.
– Чи не соромно відомим музикантам стояти грати на вулиці, на лавочці десь, на алеї?
– Я не думаю, що це соромно, тому що для музиканта найважливіше, щоб в нього був глядач і слухач. Кожен вибирає свою формулу спілкування. І я наприклад завжди за те, щоб спілкуватися з людьми максимально близько, я цього не боюся. Свій Instagram, в якому майже 700 тисяч підписників, веду сама, і відповідаю всім на повідомлення, я і лайкаю фотки, і дивлюся хто мені пише, читаю хейтерів і не хейтерів. Але просто в нас ще є моменти, в Україні, нам притаманне панібратство – людина, яка вчора лайкала тебе в Instagrami, може підійти і отак штовхнути тебе в плече і каже: “Ну, шо там?”. В кожної людини є своя особиста територія, думаю, артистам вона особливо важлива, її треба оберігати.
– Хейтери, люди з мінімальним самоконтролем – як на них реагувати?
– Я можу іноді відповідати в Instagram, коли в мене є якийсь час, і в мене є настрій постібатися… Нещодавно, я виставила фото, мені якийсь чувак написав – “пора бы грудь делать”. Я йому написала повідомлення “з вашим пузом я б мовчала”. І всі почали лайкати, сміятися, що це – нормальний живий комент. Дуже часто ці люди ображаються, вони неготові до відповіді, а я вважаю, що можу на повному серйозі відповісти так, як вважаю за потрібне. Той, в кого є час писати такі коментарі – незайнята людина, або якась ображена. А злитися на цих людей нема сенсу, допомагати їм – нема на це часу, я не психіатр і не психотерапевт.
– Що б Ви побажали українцям, які живуть в Америці, нашій діаспорі?
– Я хочу передати їм всім великий привіт! В мене був період в житті, коли я три роки жила і працювала в Будапешті. Це не так далеко від України, звичайно, як Америка і Канада, але все одно – це не 20 кілометрів. На той момент в мене була дуже хороша зарплатня, в мене були квартира, охорона, особистий водій, я працювала на телебаченні, і була перспектива. Але мене притягнуло додому, тому що зрозуміла: Цибуля проростає тільки там, де є наш кисень.
Але що я хочу сказати – бути українцем це дуже круто, тому що українець від всіх людей на світі відрізняється тим, що він вміє максимально відчувати. Ми дуже живі і дуже емоційні люди, і це – наш найбільший плюс. І я б дуже хотіла, щоб кожен українець в будь-якому куточку світу не втрачав цієї спроможності, і щоб ми були і далі такими щирими, відвертими, люблячими, гостинними, красивими, веселими. Щоб всі, хто нас бачить, хотіли стати українцями, або принаймні, приїхати до нас у гості.
Я вас чекаю, коли що – я тут, я в Instagram, я за те, щоб ми спілкувалися, бо одна з моїх мрій – об’єднати всіх українців, які живуть по всьому світу. Мені здається, що коли ми разом, тоді можемо точно зробити все дуже правильно, знайти мир і навчити весь світ любити.
