1 лютого Павлові Дворському сповнюється 70!
З ласки Господньої нині він – популярний композитор і виконавець майже піввіку в українській естраді приваблює глядача та слухача своєю делікатністю і скромністю, бо є лицарем не лише у пісні, а й у житті. Стрункий, худорлявий, привітний, доброзичливий і надзвичайно … теплий. Тепла у нього й усмішка, манера розмовляти, слухати, ходити. Михайло Івасюк, батько легендарного композитора, у передмові до збірки Павлових пісень “Будуймо храм” назвав Дворського співцем нової доби й так охарактеризував його творчість: “Музика його… лине яскравим промінням понад безмежними хвилями морів та океанів туди, де б’ються українські серця. Нашого Павла шанують за те, що його твори сповнені щирої задушевності, позбавлені плаксивої сентиментальності”. А й справді, у “Смерековій хаті”, “Горнусь до тебе, Україно”, “Товариство моє”, “Солов’їна пісня”, “Рідна мова” Павло Дворський заявляє про себе як громадянин і патріот квітучої, прекрасної землі. Характерною особливістю цих творів є їх глибоко ліричний, навіть інтимний зміст. У них немає лозунговості й плакатності, а тільки щира синівська любов. У більшості випадків сам Дворський дуже точно інтонує свої пісні й створює в них об’ємний образ України – не тієї, у якій живемо, за яку нині боремося у кровопролитних боях з підступним ворогом, а тієї, якої прагнемо. У кожного артиста є така пісня, яка стає його своєрідною візитною карткою. У нього таких чимало – “Стожари” (вірш Володимира Кудрявцева), “Смерекова хата” (слова Миколи Бакая), “Мама Марія” (текст Михайла Ткача), “Місячне сяйво очей твоїх” (Ростислав Братунь), “Задивлюсь в твої ласкаві очі” (Назарій Яремчук). Упродовж майже двох десятиліть пліч–о–пліч з Назарієм Яремчуком вони несли у світ українську пісню в ансамблі “Смерічка”. Назарій благословив свого молодшого колегу на творення, з його легкої руки знайшлися перші співавтори майбутніх хітів Павла, він їх ніс у світ, першим підбирав необхідні напутні слова похвали та підтримки. Та й разом їм пощастило написати декілька пісень. Гармонія творча й людська – це Павло Дворський. У свій сьомий десяток він активний у часі і в русі. Наполегливо працює, бо переконаний: те, про що пише, неодмінно має збутися.
Примхлива доля була до нього щедрою, адже відбувся і як знаний композитор, і як популярний співак в одній особі. “Одне від другого невід’ємне. Коли відчув пісенну мелодику, завжди хотілося дарувати людям щось нове. А найбільше тішить, що мої пісні співаються – від Василя Зінкевича і Лілії Сандулеси до теперішньої талановитої молоді. Ними захоплювався Назарій Яремчук, – зізнається Павло Дворський. – У дитинстві мені приснився сон, ніби виступаю на великій сцені, співаю. Прокинувся під дивним враженням і розповів про це батькам. Вони сказали: “Знаєш, Павлику, сни іноді збуваються”. Думаю, що це був пророчий сон, бо з дитинства любив музику. Тато мій був народним музикантом, грав на весіллях і хрестинах, брав і мене з собою. Спочатку грав на гармошці, а потім батько купив мені баян. Ми часто поверталися пізно вночі, і мама не раз казала татові: “Не муч дитину!” – на що той відповідав: “Нехай знає, що гроші треба заробляти своєю працею, своїм талантом…”
Перші пісні юне обдарування почало писати ще у сьомому класі сільської школи, але тоді соромився їх комусь показувати. Більш серйозного ставлення до цього ремесла навчили під час навчання у Чернівецькому музичному училищі. Ось там ще 1973 року його з легкої руки засновника “Смерічки” Левка Дутковського підмітив славетний імпресаріо світового рівня Пінхас Абрамович Фалік і почав пропонувати роботу в обласній філармонії. Проте Павло вважав себе ще не настільки підготовленим, щоб бути нарівні з іншими у відомому і популярному колективі. Тому хотів здобути фахову освіту.
Коли 1976-го прийшов у “Смерічку” (на посаду соліста та інструменталіста, грав на гітарі), тоді творив для своїх колег – Назарія Яремчука, Людмили Артеменко, для колективу. Перша пісня, яка зазвучала на радіо, – “Весільний розмай” (вірш Бориса Касієва), а співав її Назарчик, який відразу ж похвалив Дворського і підтримав. Він тішився, що поруч з Володею Івасюком, Ігорем Білозіром, Віктором Морозовим його колега і побратим буде збагачувати репертуар наших виконавців рідною піснею. Назар вишукував для нього вірші, пробував писати сам, знайомив з відомими майстрами слова. Та й доля сама підштовхувала і зводила Павла з тими, з ким потрібно. На велике щастя, три спільні пісні народилися у них з Назарієм Яремчуком – “Задивлюсь в твої ласкаві очі”, “Останній лист” та “Плотогони”.
1977-го Назарій Яремчук у Києві познайомив Павла Дворського з Володимиром Кудрявцевим. Тоді молодий і натхненний поет мешкав на Кудрявському узвозі. “Пили каву, спілкувались. І Назарій, звертаючись до мене та Володимира Олексійовича, сказав: “Я вас звів до купи тут не просто так. Ви маєте написати щось таке, щоб те “щось” зазвучало приблизно так, як “Червона рута”, – згадує в деталях той незабутній день Павло. – Я відповідаю: “Назарію, та такі пісні, як “Рута”, народжуються раз на сто років”. Ми, мовляв, напишемо, але ти не бери одразу таку планку. А він натомість: “Якщо брати меншу планку, то тоді краще не пишіть нічого…” На тому й розійшлись.
Але я замислився. Кудрявцев мені сподобався. У нашій бесіді щось відбулося, якийсь творчий розряд. То ніби знак, ніби як сам Бог велів, аби ми познайомились. Телефонували один одному, радилися.
І ось поїхали ми на гастролі в одеську Балту. Отам у мені тоді щось забриніло, якась така цікава мелодійна канва. І в’язалося воно із зорями, так ніби то мені зорі щось навівали, оті високі південні зорі, які в степу, ну, тим світлом своїм щось таке зі мною робили, що пояснити не можу. І хочу упіймати то видіння, і, здається, ось вона, та Божественна музика, але ще мить – і вона втікає від мене, не дається.
Повертаюся у Чернівці і одразу телефоную Кудрявцеву. Кажу, здається, знайшов мелодію! Як би нам зустрітися, бо я мушу те наспівати. Кудрявцев мовить: їдь терміново! Потягом рушаю до столиці. Я з гітарою, він запускає отой старий совдепівський магнітофон з бобінами. Наспівую, він пише. І
я йому кажу, що хотілося б, аби у вірші йшлося про справжнє кохання, але неодмінно під нашою українською, оцією Божою природою, під нашими цими зірками, що на небі, бо, кажу йому, чуєте оцей такий мелодійний скачок, оця висока нота, вона щось має чіпляти, і здійматися десь високо, аж під самі зорі.
Бачу, Кудрявцев аж тремтить. Музика йому сподобалась, і він хоче втрапити в оту музичну колію своїми римами. А за кілька тижнів отримую лист. І в ньому – одразу: “Павле, здається, ми написали пісню, яку заспівають усі!” І я припасовую написане одразу до музики, і мені мурахи по спині зачинають бігати, від голови до ніг. А потім думаю: що ж то воно за “Стожари”? Бо я певен, що тисячі людей, як і я тоді, не знали достеменно, що то воно є? Що то є таке сузір’я, із семи зірок, і що за легендою, хто зустріне свою кохану під цими Стожарами – коли вони не сховані за хмарами – то ті двоє будуть вічно щасливими. Вірш справді вдався дивовижний! Пісня одразу полюбилась людям, зазвучала. Велике значення мало те, що першим виконавцем її став Яремчук. Я тоді Назарію наспівав, він обняв мене, каже: “Павле, я вірю, що в цієї пісні велика доля”. І записали ми її в Криму, де робили програму, що називалася “Десять років опісля” на ювілей “Смерічки”. На фоні кримських гір Назарій співає, вбраний у гарну вишиванку. Пісня полюбилася”.
Павло Дворський 1984 року поїхав на відпочинок у Болгарію. Усе навколо було прекрасне: море, сонце, вода, часу вільного вдосталь… Але ним у певний час несподівано заволоділа туга за рідною домівкою. Народилася музика і перший рядок приспіву: “Смерекова хата, батьківський поріг…” Після повернення відразу зателефонував Миколі Бакаю і розповів про пережите. Поет, якого у дитинстві насильно вивезли до Сибіру, зрозумів усе ледь не з півслова і через кілька днів приніс гарний вірш майбутньої пісні.
“Ця пісня полюбиться”, – відразу сказав мені Назарій, – згадує той щасливий день Павло. – Справді, вона такою стала, і нині без неї просто не уявляю своєї творчості. Вгадав з вибором поета, який відразу вцілив у мелодію, жодного слова я не змінив.
А з Миколою Петровичем познайомилися 1980 року в Чернівецькій філармонії. Я працював солістом у “Смерічці”, мав уже в творчому доробку кілька написаних пісень, Бакай тоді мешкав разом зі мною в одному місті й працював в тій же ж установі, що і я, – співав і був ведучим концертів Буковинського ансамблю. Він сам підійшов до мене. Ми розговорилися. Як виявилося, Микола Петрович готувався до нашої зустрічі, адже прийшов не з порожніми руками. Зізнався, що пише вірші, і дав мені один зі своїх текстів. Невдовзі у мене народилася до нього музика. Першою нашою спільною роботою стала пісня “Відлітають лелеки”.
Час підтвердив, що зустріч наша не була випадковою, адже він став моїм поетичним побратимом, а я – його композитором. Господь подарував нам щастя разом написати 23 пісні. З найпопулярніших хочу назвати “Місячну дорогу”, написану 1982 року, через два роки народилася “Смерекова хата”, а ще через рік – “Музика весни”, яка полюбилася Василеві Зінкевичу, і він з радістю взяв її до свого репертуару. Я, звісно, люблю всі наші пісні, а ось найбільше інші виконавці співали нашу “Місячну дорогу” – волинський ВІА “Світязь”, чернівецький “Черемош”, львівський “Медікус”, Лілія Сандулеса…”
“Місячна дорога” також має свою цікаву історію. Микола Петрович у вільний час, який у нього, артиста, з’являвся доволі рідко, їхав з Чернівців до рідного села Виноград, що в Коломийському районі Івано-Франківщини. Автобусом пізно ввечері (здебільшого після 23 години) доїжджав до селища Отинія. А звідтіля до родинної домівки добирався п’ять кілометрів пішки. І не раз шлях до села йому осявала місячна дорога. Отак і народилися в нього слова: “Місячна дорога край села У холодних росах пролягла, Повела з тобою нас у рідний край. Не забудем ми дорогу ту І кохання нашого вeсну. Не забудем, не забудем ми…”
Спеціально для поїздки на Міжнародний фестиваль “Братиславська ліра” 1981 року Назарій Яремчук готував нашу з Миколою Петровичем “Пісню серця”. Всі наші оптимістичні задуми “зарубали” у москві, де категорично вказали, що представник держави Радянський Союз за кордоном може співати лише російською мовою. Вибору чи відмови не могло бути. Назара змусили підкоритися. Тому співав пісню “Я рісую” з музикою Раймонда Паулса на вірш Андрія Дементьєва з репертуару популярного естонського співака Яака Йоали”.
Особливо яскрава сторінка творчості Павла Дворського – робота з львівським поетом Ростиславом Братунем. Усе почалося з листування. Ростислав Андрійович час від часу надсилав йому свої вірші. Перша спільна робота – “Срібні очі” (саме так назвав поет свій вірш), або “Місячне сяйво очей твоїх” (за словами першого рядка приспіву). Прем’єру довірили Василю Зінкевичу з ансамблем “Світязь”. Пізніше написали “Зустріч у дощах”, гарну ліричну пісню, яку сам Павло завжди співає з величезним задоволенням. Ростислав Андрійович був у душі ліриком, удавалися йому дивовижні філософські вірші, проте любив він і патріотичні словотворення. Потім народилися “Відпливають білі кораблі”, яку блискуче виконував Назарій Яремчук, нагадуючи людині, що кораблі – це каравани літ, і треба берегти молодість, берегти життя й “Передчуття осені” – певний підсумок прожитого, погляд у далеку юність.
У радянські часи Павло Дворський мав проблеми з художніми радами. З цим було дуже складно, молодому талантові вдавалося пробиватися з великими потугами. Не мав композиторської освіти, а пісні – звучали! Це вважалося парадоксом. Усе ж самодіяльному композиторові дозволялося виконання однієї пісні. Не один раз перевіряли різноманітні комісії. На концертах “Смерічка” дозволяла собі виконання тих творів, яких худради не пропускали. Глядачі любили такі пісні й замовляли їх щоразу. Та й вищої художньої ради від глядацької немає. Ось від неї залежить все – пісня сподобається чи ні. Коли ж хтось мав перевіряти, чи дотримуються затвердженого репертуару, добрі люди про це завжди попереджали.
“А скільки проблем ми мали з піснею “Мама Марія”! – твердить Павло. – 1983 року до мене підійшли Назарій Яремчук і поет Михайло Ткач. Першим заговорив Назарчик: “Павле, дивись: у нас обох, у мене і в Михайла Миколайовича, матері – Марії. Як дивишся на те, щоб нашим і всім матерям присвятити пісню?” Звичайно, що я обома руками був “за”. Михайло Ткач написав чудовий вірш, я ж переживав, чи зможу створити рівноцінну мелодію. Мої хвилювання вловив Назарчик, який переконував не переживати, мовляв, все вдасться. Пісня сподобалась. Була вона якимось одкровенням, оригінальною як текстом, так і музикою. Проте її не реєстрували у репертуарній комісії саме через вірші. Але ми вперто не хотіли змінювати жодного слова. Художню раду дуже дратували слова: “Зачинаю свій день з дорогого ім’я. Воно – як сподівана мрія. Як хлібові, сонцю молитва моя: “Мама Марія, мама Марія!”…
Молитви в радянські часи були суворо заборонені. І не лише хлібові й сонцю. “Мама Марія” завоювала собі шанувальників по всій Україні.
Ніколи не забуду, як Назарій Яремчук виконував “Писанку” на телебаченні у звітній програмі Чернівецької області в грудні 1986 року. Було холодно, проте сніг лежав лише у парку, поблизу вулиці Гайдара. Там і розташували пересувну телевізійну станцію. День був якийсь похмурий, з сірими, важкими хмарами – не до пісень. Але графік є графік! Та вже з перших тактів мелодія “Писанки” брала в полон, торкалась чогось найдорожчого, найсокровеннішого. А коли зазвучав приспів, хотілось, щоб пісня не закінчувалась: “Все минає, все минає – літо в осінь йде, Все минає, не вертає, хтось на когось жде. Все минає, все минає, наче в тому сні, А любов не минає, ні”.
1990-го ми готувалися до гастролей у США і Канаді. Назарій вирішив додати до програми два наші славні, два гімни: офіційний (“Ще не вмерла Україна”) і – неофіційний (“Ой у лузі червона калина”). Надворі ще був смердючий запах гнилої радянської влади. “Смерічка” тоді була державним філармонійним колективом, тому ці дві пісні розучували у Назарія вдома, у приватному будинку, що на тодішній вулиці Інтернаціональній (тепер імені Назарія Яремчука). Цього ніде не афішували, могло все закінчитися не тільки зривом гастролей, а й відповідними “висновками”. Нас роками нікуди не випускали, хоча постійно запрошували у різні країни на різні континенти. Завжди влада категорично відмовляла, вважала, що “Смерічка” ще не готова. Добре знали наш свободолюбивий прозахідний дух і мали постійні упереджені перестороги, що на наші концерти неодмінно прийдуть бандерівці та мельниківці. Так і було, адже й Назарія найстарший брат Дмитро, який мешкав у Канаді, був активним мельниківцем.
Тексти і ноти двох заборонених гімнів дав нам вуйко Назарія, який мешкав у Вижниці й мав музичний дар. Не раз я брав гітару, вуйко – свою мандоліну і разом з Назарчиком у такому незвичному тріо ходили колядувати у Вижниці у ті часи, коли Маланки було заборонено. Родина Яремчука славилася своїм патологічним патріотизмом, багато з них відбували покарання в Сибіру, адже були членами УПА. 1977 року під час гастролей “Смерічки” в рязані, красноярську і новосибірську Назарій брав мене з собою, і ми таємно з ними зустрічалися.
Чернівецька “Смерічка” була першим державним колективом, який заспівав “Ой у лузі червона калина” і “Ще не вмерла Україна” на американському континенті. Хоча перед нами заборонений гімн прозвучав з голосу Василя Жданкіна, Віктора Морозова і Едуарда Драча, вони вперше його виконали на офіційному заході (Фестивалі “Червона рута” 1989 року в Чернівцях), за океаном він був у репертуарі львівського кабаре-театру “Не журись”.
Гастролі “Смерічки” в США і Канаді 1990 року організувала українка Марія Гельбіх. На кожному концерті спочатку починали “Ой у лузі”, а завершували – “Ще не вмерла Україна”. Про відчуття не можу сказати нічого, таке не розкажеш, таке треба пережити. І слава Богові, що ми це мали!
…Коли подумаю, що мені вже 70, страшно стає! Роки летять, ростуть діти, мужніють онуки. Тішуся ними. Впевнений, що вони підуть моєю творчою стежиною, правда, своєю, в нових реаліях сучасності. Чесно кажучи, й самому ще хочеться побути в мистецькому українському строю. Народився і зростав у важкі повоєнні роки, прожив смутний совєтський час, пройшов Чорнобиль, гріховну афганську війну. Боляче було втрачати найрідніших людей і побратимів… Навіть у найстрашнішому сні не міг повірити, що такий поважний ювілей зустріну в кровопролитну війну з клятим і підступним ворогом з обличчям звіра. Молюся, де тільки і коли тільки маю нагоду. Впевнений у нашій Перемозі, бо з боку України Господь і Правда. Хочу й надалі співати для свого рідного народу, для його героїчних захисників. Моя пісня завжди зі смаком миру, свободи, з мовою і мелодіями мого наймилішого в світі краю.
ПЕРЕМОЖЕМО
