23 січня Святійшому Філарету виповнилося 90 років
За бурхливими перипетіями, дискусіями й емоціями навколо отримання Томосу та об’єднання українського православ’я в єдину помісну Православну церкву України він тихо і якось непомітно відійшов убік – наче й не присвятив служінню справі відновлення історичної справедливості та розбудові невизнаної Церкви більшу частину свого насиченого довголітнього життя. Собор проведено, нового, виплеканого ним упродовж більш ніж 11 років Предстоятеля обрано, напередодні Різдва той отримав з рук Вселенського патріарха Томос… А Філарет проніс свій хрест через Голгофу наклепів та анафем, довів важку та невдячну справу до логічного завершення і мовчки, зі стоїзмом древніх мудреців змінив патріарші ризи на монаші.
Мало хто й помітив відсутність Святійшого на Софійській площі, коли його наступник і спадкоємець Церкви, митрополит Епіфаній скромно стояв на сцені, слухаючи розлогий спіч президента. А тим часом, як вдало зауважив хтось з істориків, якщо всю церковну історію України умістити на одній сторінці, то принаймні абзац із неї неодмінно буде присвячений Філарету.
Відчути, що ми – єдине тіло
«Патріарх Філарет дав моральний урок українським політикам-ліліпутам, поставивши українські інтереси понад особисті амбіції», – резюмував письменник Михайло Слабошпицький, який до остатку не мав жодного сумніву, що саме Філарет мав очолити помісну Церкви, бо «саме його незрівнянна ні з ким заслуга в тому, що ця церква постала… Патріарх Філарет – видатна постать національної історії».
Сам Святійший пояснює свій вибір дуже просто: «Мета моя як патріарха – створити єдину в Україні православну церкву. Не себе звеличувати, а досягти мети, яку я поставив з самого початку… Якби я не поступився, ми не досягли б об’єднання і не отримали б томосу про автокефалію. А для мене важливе не своє положення, а мати в Україні єдину помісну православну церкву для того, щоб утвердити нашу державу».
Відтак наголошує: «Тому що без єдиної української православної церкви й українська держава довго проіснувати не зможе. Зовнішні сили, маючи тут свою церкву, будуть впливати, щоб українська держава припинила своє існування і увійшла у склад російської імперії, так званого «русского мира»… І про це нам свідчить історія. В усіх балканських державах, починаючи з Греції, щойно утворилися ці держави, одразу ж постали й автокефальні церкви… Так і ми. Держава не може існувати без духовної основи».
Після Об’єднавчого собору і створення Православної церкви України Філарет став її почесним патріархом (у нас завше вміли підсолодити пігулку). Знаючи його особисто, певен, що Святійший, як свого часу кардинал Гузар, до останнього подиху продовжуватиме свою справу, тактовно, хоч і непублічно допомагаючи як молодому наступникові адаптуватися до нового надвідповідального статусу, так і насамперед самій Церкві завершити непростий процес об’єднання колишніх конфесій. Він бо певен: «Об’єднавшись, ми повинні відчути, що ми – єдине тіло. Ми повинні забути про минуле, про суперечки, які були, а відчувати себе архієреями, священиками і мирянами єдиної української церкви… Якщо ми будемо єдиними вже в об’єднаній церкві, то буде приєднання до цієї церкви і з Московського патріархату».
За цим переконанням – величезний особистий досвід: адже цього року виповниться 55 років його єпископського служіння та 50 – перебування на Київський кафедрі! Тож 90-літній ювілей Патріарха – гарна нагода замислитись: чому стільки років поспіль численні соціологічні опитування називали саме Патріарха Філарета однією з найвпливовіших фігур в Українській державі? Чому українці так дослухаються до його голосу та цінують думку владики?
Відповідь очевидна: еліта нації вбачає в особі Патріарха не лише духовного лідера й послідовного патріота, але й одного з провідних богословів сучасності. Адже він – ще й перекладач Біблії, творів святих отців, повного корпусу богослужбової літератури, автор 10 томів власних творів, а загальний перелік праць Патріарха Філарета становить майже 100 томів! Як зауважує знаний релігієзнавець Юрій Дорошенко, якщо «у Російській імперії аж дві духовні академії перекладали Біблію російською, то Патріарх Філарет переклав її українською один! Як і апостол Павло послання до колоссян, він писав кожне слово «рукою власною». Проте коли у 2012-му УПЦ МП перевидала з великим піаром Новий Заповіт, перекладений і виданий ще до 1000-ліття Хрещення Русі (тобто ще 1988 року!) тодішнім Київським екзархом, митрополитом Філаретом, то так і не вказала автора перекладу», над яким висіла анафема Москви…
Для пересічних українців ж Святійший став символом цілої епохи, ключем до розуміння драматичного шляху нації, болючого виборювання права на духовну самодостатність і незалежність. А ще багатьох дивують надзвичайні (попри вік) енергійність та працездатність владики. Щоденно – десятки зустрічей та офіційних заходів, звершення богослужінь – такого графіку не здатні витримати навіть набагато молодші архієреї. А коли запитують у нього про секрет такої наснаги, то незмінно отримують просту і водночас ємку відповідь: «Бог допомагає!»
Патріарх-предтеча
Та все ж Патріарх поступився посадою – задля одержання Церквою, за відродження й розбудову якої він боровся стільки років, омріяного визнання. Про деталі перемовин, як і умови Вселенського патріарха Філарет говорить вельми стримано й неохоче. Спершу просто визнає: «Це було дійсно складно, тому що вимоги були дуже серйозні». І лише після серії питань-уточнень пояснює: змінив під час Об’єднавчого собору кукол патріарха на монашу скуфію на вимогу митрополита Еммануїла, що провадив собор від імені Константинополя: «Пояснював, що я для них – не патріарх. А оскільки Собор був під його керівництвом, то не може бути на Соборі патріарха».
Уявляєте, враховуючи харизму Патріарха, яким це було приниженням – стерпіти таке на очах єпископів, більшість із яких він особисто висвятив?! Але й на це у сивочолого митрополита є просте пояснення: «Господь сказав: терпінням вашим спасайте душі ваші. Коли вас кривдять, зневажають – терпіть. Можете побороти – боріться. Не можете побороти – терпіть. І Бог буде з цією людиною».
Насправді Патріарх давно готувався до цього моменту. Ба більше: майже 12 років поспіль, ще з 2007-го, ретельно готував собі наступника, якому міг би довірити престол майбутньої незалежної й об’єднаної Церкви.
Свого часу журналістка Ірина Камінська, мати Аміни Окуєвої при зустрічі з патріархом сказала: «Усе, чим займаєтеся Ви – це спроба вирватися з ярма Росії, і я прекрасно розумію, наскільки це небезпечно. Проте свобода тільки тоді вартує чогось, коли є люди, готові віддати за неї своє життя».
І ці слова мають дуже вагоме підґрунтя. Діда майбутнього патріарха вбив Голодомор. А загибель батька, Антона Денисенка, під час битви за Дніпро у вересня 1943-го стала головним чинником рішення Михайла стати священиком.
Хоча після смерті московського патріарха Пимена Священний Синод РПЦ у 1990 році таємним голосуванням обрав Філарета Місцеблюстителем Московського Патріаршого Престолу, і він був одним із кандидатів на нового патріарха, саме за ініціативою митрополита Філарета єпископат Українського екзархату РПЦ звернувся до Патріарха Московського і всієї Русі Алексія II про надання Українській Православній Церкві самостійності і незалежності в управлінні. І 25-27 жовтня 1990-го року, ще до набуття Україною незалежності та розвалу СРСР (!), Архієрейський Собор РПЦ таки надав УПЦ самостійність і незалежність в управлінні, а митрополит Філарет, як одностайно обраний українським єпископатом, став предстоятелем УПЦ із титулом «Митрополит Київський і усієї України». 26 жовтня 1990 року, у Софійському соборі Патріарх Алексій II вручив митрополиту Філарету відповідну Патріаршу Грамоту.
А після ухвалення Акту про проголошення України незалежною державою митрополит Філарет 1-3 листопада 1991 року скликав Помісний Собор УПЦ, який одностайно прийняв рішення про повну канонічну незалежність, тобто автокефалію Української Православної Церкви. Собор звернувся до патріарха Алексія II і єпископату РПЦ з цим рішенням, але… на архієрейському соборі РПЦ 11-го червня 1992-го, начебто «за порушення клятви перед Хрестом та Євангелієм та за інші самочинні дії», митрополита Філарета позбавили усіх ступенів священства.
Певна річ, Філарет не підкорився рішенню Собору. І вже за два тижні, 25 червня 1992-го, відбувся Всеукраїнський Православний Собор, на якому об’єдналися частина громад УПЦ та УАПЦ в Українську православну церкву – Київський патріархат. Собор визнав незаконним рішення Архієрейського собору РПЦ і обрав Митрополита Філарета заступником патріарха Київського і всієї Руси-України.
А 22 жовтня 1995 р. на Всеукраїнському Помісному Соборі митрополита Філарета обрали Патріархом Київським і всієї Руси-України. За це у 1997 році – за поданням єпископату УПЦ (МП) Архієрейський Собор РПЦ видав «Акт про відлучення від Церкви монаха Філарета (Денисенка)», мотивуючи це «продовженням розкольницької діяльності». І лише 11 жовтня 2018 року на синоді Вселенського патріархату цю анафему було визнано недійсною…
Сам Патріарх Філарет так коментував дії РПЦ: «РПЦ порушує канони протягом усієї своєї історії. Наприклад, коли Російська імперія підкорила Грузію, Грузинський патріархат — католікос, що існував століттями, був ліквідований. Замість католікоса був призначений екзарх, причому росіянин, а не грузин. Аналогічна історія була і з Молдовою: коли вона була приєднана до СРСР, то і Молдавську церкву теж приєднали до РПЦ, хоча Молдавська церква була частиною Румунської. Церкви балтійських країн теж були приєднані до РПЦ, хоча вони були у складі Константинопольського патріархату. Це все порушення церковних канонів, але ніхто не міг заперечувати, тому що і Російська імперія, і пізніше СРСР були сильними державами».
А 18 квітня 2018-го Патріарх разом з митрополитами Макарієм та Онуфрієм зустрівся з Президентом Порошенком та офіційно передав підписи 40 архієреїв Київського патріархату, 12 архієреїв УАПЦ і 10 архієреїв Московського патріархату до Вселенського Патріарха про надання Томосу про автокефалію Української церкви…
Епіфаній вміє і може
Перш ніж пояснити, чому очолив ПУЦ і отримував Томос митрополит Епіфаній, а не Патріарх Філарет, мушу зауважити ще одну вагому річ. За час свого служіння митрополит Філарет висвятив понад сотню архієреїв усіх гілок українського православ’я та й РПЦ в цілому (бо в СРСР іншої церкви офіційно не існувало). Серед них, зокрема як довголітній очільник УПЦ МП Володимир (Сабодан) – тоді єпископ Звенигородський, вікарій Московської єпархії (1966), так і одіозний Патріарх Московський і всєя Русі Кіріл (Гундяєв) – тоді ще єпископ Виборзький, вікарій Ленінградської єпархії (1976). Філарет же очолював хіротонії як єпископів Володимира (Романюка), що став його ж попередником на престолі Патріарха Київського і всієї Руси-України; Софронія (Власова), тоді єпископа Вінницького і Брацлавського, що перейшов в юрисдикцію УПЦ МП та був конкурентом митрополита Епіфанія на посаду очільника ПУЦ, самого Епіфанія (Думенка), та більшості єпископів УПЦ КП, серед яких такі відомі владики, як Димитрій (Рудюк), Климент (Кущ), єпископ Сімферопольський і Кримський та Євстратій (Зоря).
Проте ще у 2007 році побачив свого наступника саме в Епіфанії. «Я бачив серед всього єпископату його як найбільш здатного бути моїм наступником,– пояснює Патріарх нині. – Принциповість, освіта, непідкупність, вміння організувати і багато інших якостей, які я бачив».
Запевняє, що молодість останнього для нього не мала жодного значення: «Я бачив постать, його здібності, які дозволяють йому бути предстоятелем. Я бачив це на прикладі Київської академії – єдиної зі всіх духовних навчальних закладів, визнаних державою…Отже, вміє й може. Значить, зможе керувати і не тільки академією».
Ба більше, Філарет щиро гордиться своїм наступником: «Його єпархія – найбільша у Київському патріархаті: близько 500 парафій. Правда, він вже й отримав її великою, але розбудовував. І скарг ніяких не було: ні від парафій, ні від духовенства. І тому я його мав на увазі, навіть якщо б не було Об’єднавчого собору: я на майбутнє Київським патріархатом теж радив би архієреям мати орієнтир на нього».
Зрештою, кому, як не Патріарху із власного досвіду, знати, що аргумент «надто молодий» – надуманий. Порівняймо: чернечий постриг сам Філарет отримав у 21 рік, Епіфаній – у 28, вже завідуючи кафедрою Київської православної академії; у 22 роки Філарет вже став священиком, проте обидва, і Епіфаній (тоді ще Сергій Думенко), і Філарет стали кандидатами богословських наук у 24! ; єпископом Філарет став у 33, Епіфаній – у 30;
У 31 рік Філарета призначили керівником справами Українського Екзархату, у 35 – ректором Московських духовної академії і семінарії, у 37 років – постійним членом Священного Синоду, Екзархом України та архієпископом Київським і Галицьким, у 39 років – зведений у сан митрополита.
Кар’єра ж Епіфанія стрімко пішла вгору власне після зустрічі з патріархом. Саме з благословення Філарета 21 грудня 2007-го отримує постриг у чернецтво з іменем Епіфаній. А вже 6 січня 2008-го патріарх особисто висвятив його у сан ієродиякона; 20 січня – ієромонаха, а 20 березня – архімандрита. Тоді ж Епіфаній став секретарем патріарха, а з травня вже керував справами Київської патріархії. За рік священний синод Київського патріархату обрав Епіфанія єпископом Вишгородським. У 31 рік – єпископом Переяслав-Хмельницьким і Бориспільським, а також ректором Київської богословської академії. У січні 2012 року Філарет возвів його у сан архієпископа. Того ж року він став доктором богословських наук та очолив синодальне управління у справах духовної освіти церкви Київського патріархату. Відтак у червні 2013-го Епіфанія обрали намісником та місцеблюстителем патріарха на випадок смерті чи хвороби Філарета.
В останні роки він перебрав на себе чимало представницьких функцій глави церкви: їздив із візитом до українських парафій в Австралії, відвідував з Філаретом Європарламент і виступав там від імені церкви. “Конструктивний, молодий, освічений, користується величезним авторитетом. Вів переговори багато років зі Вселенським патріархом, ще у 2010 році. Вони його прекрасно знають”, – зауважує релігієзнавець Юрій Чорноморець.
До слова, ще у грудні 2015 року у програмній статті «Чи довго ще в українських душах буде нишпорити Москва?» Епіфаній наполягав: “Нас не задовольняє і те, щоб ми стали екзархатом чи митрополією Константинопольського патріархату, бо тоді будуть дві визнані українські церкви: УПЦ МП і Українська православна церква Константинопольського патріархату. А де ж тоді буде справжня Українська православна церква?”
А ще Святійший щиро вірить, що Томос Вселенського патріарха Варфоломія в майбутньому підтримають та визнають українську церкву усі православні церкви: «Чому? Тому що вона велика. Ось візьміть, наприклад, на Пасху: за даними російської поліції і української, було в Росії при 142 мільйонах населення 8 мільйонів, а в Україні на Пасху – 12 мільйонів із 42!».
