До 150-ї річниці української імміграції у Сполучених Штатах Америки.
Становлення української громади в Чикаго.
Галина Парасюк, кандидат історичних наук,
архівіст Українського Національного Музею в Чикаго
4 липня цього року Америка святкуватиме свій 250-літній ювілей. Українці відзначають свою знакову дату – 150 років від початку еміграції до Сполучених Штатів.
Якою була омріяна Америка в час, коли перші українці ступали на її землю? Хто був першим українцем, що прибув до штату Іллінойс й кому ми завдячуємо створенням української громади в Чикаго?
Українська імміграція до Сполучених Штатів розпочалася в середині 70-х років ХІХ століття. Час, коли перші українці ступали на американську землю, був переломним для країни. Період великих освоєнь і вільних земель закінчувався. Гасло “Go West, young men, go West” (“Йди на Захід, молодий чоловіче, йди на Захід”) стало неактуальним. Вудро Вілсон, президент Америки у 1913–1921 роках, характеризував цей час як епоху, коли машини замінили людей. Америка ставала індустріальною країною, яка, на думку В. Вілсона, почала керуватися іншими принципами: колись такий простий і зрозумілий світ змінився гонитвою за спеціалізацією та поспіхом. Суспільство послуговувалося гаслами “успіх за будь-яку ціну”, “кожен тільки за себе”, які, зрештою, й сформували тодішній національний характер.
Це була епоха, коли великий бізнес душив “звичайну людину”. Енергетика, газова промисловість і увесь міський транспортний бізнес країни перебували в руках шести олігархів, а фінансова і банківська сфери зосереджувалися в руках трьох родин – Вандербільтів, Морганів та Рокфеллерів. Американські політики Франклін Делано Рузвельт, Джон Лорд О’Браєн, а також згаданий Вудро Вілсон називали цей період найгіршим часом в історії Америки.
Український емігрант не знав про ці умови анічогісінько, бо, за характеристикою Івана Франка, “українець, що вибирався в чужі землі, був малою і ніде ніколи не бувалою дитиною”. У другій половині ХІХ століття основну масу емігрантів становили вихідці зі Східної Європи, для яких Америка залишалася країною можливостей.
Емігрант, сідаючи на корабель, чув розповіді, що в Америці президентом може стати син звичайних, бідних батьків; що магнат Карнегі, власник промислових підприємств, був сином ткача; що відомий учений Майкл Папін у Сербії був пастухом, а видавець Джозеф Пулітцер прибув до Америки “голий, як турецький святий”.
У середині 1870-х років Сполучені Штати Америки були країною з населенням 40 мільйонів, з яких 7,5 мільйона народилися поза межами Америки.
З’являлися промислові міста, Америка покривалася мережею залізничних колій і доріг – від океану до океану. За таких обставин країна гостро потребувала робітників. Українські емігранти ставали саме такими робітниками.
За статистичними даними, станом на 1905 рік до Сполучених Штатів прибуло 14473 емігранти, які заявили про себе як українці. З них вищу освіту мали лише сім осіб: 4 священники, один адвокат, один науковець і один учитель.
Серед кваліфікованих робітників, зазначених у реєстрі, були: пекарі – 3, майстри галантерейної справи – 2, малярі – 2, шахтарі – 30, шевці – 33, кравці чоловічого одягу – 32, окремо зазначено швачок – 4, ковалів – 20, теслярів і столярів – 26, бухгалтерів – 2, бляхарів – 1, мулярів – 5, механіків – 3, м’ясників – 4. Некваліфікованих працівників серед українських емігрантів було 12850, що становило 98 відсотків.
Юліан Бачинський, автор першого дослідження про українців в Америці, констатував: “Неможливо перерахувати всі галузі фабричного промислу і всі роди підприємств, в яких зайняті українські іммігранти. Можна, однак, покласти як загальне правило, що усюди там, де потрібна проста, чорна робота, чи то в фабриках, чи в копальнях, чи в яких інших підприємствах, усюди там українські іммігранти находять роботу”.
Ю. Бачинський відзначав особливості розселення українців: без знання мови, за відсутності коштів і фаху, вони мусили осідати у східних штатах, де середній заробіток був нижчим, адже доїхати залізницею на Захід коштувало дорого, а провідників серед українців не було.
У статистичних таблицях Юліана Бачинського про розселення українців і їх працевлаштування в різних штатах у штаті Іллінойс зазначені металовидобувні підприємства, фабрики залізничних вагонів, столярні підприємства, підприємства з обробки шкіри та фабрики сигар. Денна заробітна плата становила 1,35-2 долари.
Перша офіційна згадка про українського фермера в штаті Іллінойс датується 1889 роком. В українській газеті “Америка” (№ 31, 1889 р.) фермер Григорій Гордан з Іллінойсу розмістив свій заклик до українців, які працюють на копальнях вугілля і промислових підприємствах, кидати небезпечну й нездорову роботу та переселятися в його місцевість, де є досить ферм, виставлених на продаж, добра земля, чорнозем, достатньо води і дуже чисте повітря.
Григорій Гордан подавав ідею створити в Іллінойсі українське село. Охочих покинути роботу на виробництві не знайшлося. “Українське село” було засноване в самому місті Чикаго.
Перші українці в Чикаго оселялися в чотирикутнику вулиць Дівіжен, Расін, Орлінс і Дванадцятої вулиці – у промисловому районі міста.
З 1880-х років українці, вихідці з Лемківщини та Закарпаття, належали до православної церкви на перехресті вулиць Медісон і Расін.
1892 року Чикаго відвідав о. Олексій Товт, раніше греко-католицький священник із Пряшева, який перейшов до московського православ’я. Під впливом о. Товта в 1892 році ця церква перейшла під юрисдикцію московського патріархату. У 1903 році ці ж українці перейшли до нової будівлі на перехресті вулиць Левіт і Гаддон. Офіційна назва – Російська православна греко-католицька церква Святої Трійці. Будівництво церкви підтримав цар Микола ІІ, виділивши 4000 доларів і надавши щорічну підтримку в 600 рублів золотом. Архітектором був Льюїс Г. Саліван, визнаний майстер зі світовим ім’ям.
За спогадами, українці, які відвідували службу в цій церкві, вдягали вишиванки і розмовляли українською мовою, однак відмовлялися від участі в житті української громади.
У південній частині міста згуртувалася інша група українців – вихідців із Закарпаття і Лемківщини. У червні 1903 року була заснована парафія, а через рік, 30 жовтня 1904 року, на перехресті Силлі і 50-ї вулиці освячено новозбудовану церкву Святої Марії. Це була перша українська греко-католицька церква в Чикаго, парохом якої служив о. Віктор Ковалицький.
Засновником української громади в місцевості, яка нині називається “Українське село” (Ukrainian Village), вважається перший світський інтелігент в Америці – Володимир Сіменович. Він народився в селі Фільварки (нині – в межах міста Монастириська) на Тернопільщині. Навчався на правничому факультеті Львівського університету, був учнем і другом Івана Франка.
До Сполучених Штатів, у місто Шенандоа в Пенсильванії (Shenandoah, Pennsylvania), Сіменович прибув у березні 1887 року на запрошення першого греко-католицького священника в Америці о. Івана Волянського. Долучився до громадської праці: видавав газету “Америка”, започатковану отцем Волянським, організував школу для дітей і неписьменних дорослих, створив перший український мішаний церковний хор і драматичний гурток.
Володимир Сіменович у 1893 році відвідав Світову виставку в Чикаго. Місто, яке відбудовувалося після пожежі 1871 року, настільки вразило його, що він вирішив перебратися сюди на постійне проживання.
У 1903 році Володимир Сіменович разом зі своїм родичем Стефаном Яновичем заснували першу українську організацію в Чикаго – братство Святого Миколая, яке стало першим чиказьким відділом Українського Народного Союзу, наймасовішої української організації в Сполучених Штатах.
Як редактор газети “Америка”, Володимир Сіменович на її сторінках наводив статистичні дані про кількість українців у Чикаго та штаті Іллінойс. За цими даними, у 1930 році в Чикаго проживало 26 176 українців. Статистичні дані про працю українців у Чикаго й околицях станом на 1930 рік: “Сказати про скількість підприємств важко, бо вони не всі в українських районах…”
“Українці в Чикаго працюють у різницях худоби, при залізничних компаніях, у відливарнях заліза, готелях, фабриках рільничих машин, як дозорці будинків. Дівчата працюють при виробі радійових апаратів і електричних фабриках”, – писав Володимир Сіменович.
Завдяки Володимиру Сіменовичу відомо, що на початок 30-х років минулого століття в Чикаго й околицях практикували 7 лікарів, 5 дантистів, 6 адвокатів; діяли 4 похоронні бюро, 38 продуктових крамниць, 3 пекарні, 46 салунів-шинків, 17 голярень, 3 салони краси, 5 м’ясарень, 5 ресторанів, 1 аптека, 2 майстерні з ремонту взуття, 2 крамниці з продажу металу та металевих виробів, 2 квіткові крамниці, 3 взуттєві крамниці, 3 крамниці одягу й одна – з продажу автомобілів.
Дуже яскравою сторінкою життя українців Чикаго (та й, зрештою, українців будь-де) є їх культурна діяльність. Один із провідних дослідників історії українців в Америці, професор Мирон Куропась, описуючи період життя українців у цьому краї від 1890 до 1948 року, вже у 1909-му нараховує два хори, у 1920-х роках діє драматичний гурток, у 1930-х роках – цілий ряд хорових колективів, танцювальних ансамблів, драматичних гуртків, оркестрів, музичних груп. Створений на початку 30-х років Український хор під диригуванням Ю. Бенецького ставав переможцем музичних конкурсів у Чикаго, про цей хор музичний критик Юджін Стінсон писав у “Чикаго Дейлі Ньюз”: “Це один з найкращих хорів, які можна почути в Америці”. У 1932 році стараннями українського танцюриста Василя Авраменка у Чикаго було зорганізовано Український фестиваль, водночас театральні самодіяльні трупи ставили українські класичні вистави – “Катерину”, “Запорожця за Дунаєм”, “Сорочинський ярмарок”, “Марусю Богуславку”.
М. Куропась дав високу оцінку діяльності української громади того часу: “Піонери Чикаго з України “збудували одну з найкращих церков у Америці. Вони вислали тисячі доларів (рівнозначні з мільйонами на сьогоднішні стандарти) до Європи. Вони організували український національний павільйон на Світовій Виставці (1933 р.), збудували цілоденну школу. Вони створили один з найкращих українських хорів в Америці. Вони були політично активними”. І все це – за гострої економічної кризи в Америці”.
