Це була імпульсивна покупка.
Вони були настільки радісними та сонячними, що пройти повз було просто неможливо. Хоча відволіктися було на що: піраміди сакрального Теотіхуакана, барвисті сомбреро на спітнілих гідах, дзеркальні відблиски від срібних сережок і браслетів у руках галасливих торгівців. А навкруги –зморені пустельним життям кактуси, втоптаний пісок і потріскана мексиканська рівнина.
Подумалося: як добре було би мати цю яскраву часточку літа вдома, у зсудомленому снігами Києві.
Валіза з маракасами двічі губилася в дорозі. Відколупуючи з неї аеропортові наліпки, я щиро позаздрила її маршруту: Аляска і Мадрид. Північне сяйво і фламенко. Мрія, а не подорож. Дарма, що саме тоді я десять годин куняла у франкфуртському терміналі. Замість фламенко і сяйва. Ну, бодай паельї.
– Ух, які веселі! – сказала мама, вибиваючи примхливий латиноамериканський ритм.
Направду, маракаси були чудові: кольору імпортного новорічного апельсина, що від нього тече слина і хочеться в дитинство. Я трусила ними, наче брязкальцями для немовлят, і дитинство, почувши знайомі звуки, посміхнулося.
Воно було зовсім поруч – у тінистих завулках старого міста, якими колись ми гуляли вдвох із дідусем.
Пальцями, які віртуозно володіли скальпелем, він ніжно тримав мою долоньку та розповідав захопливі історії. А я – у гольфиках та з морозивом у вафельному стаканчику –поступово вростала корінням у рідне місто.
Ми заглядали у темні зіниці покинутих будинків і заходили у старовинні “царські” під’їзди, які пам’ятали Паустовського й Малевича, Шолом-Алейхема й Булгакова.
Дім, де виріс мій дідусь, був буквально за пару кварталів від будинку Сікорського, де закоханий в авіацію юнак власноруч зібрав перший у світі прототип гелікоптера. Щоправда, тому гвинтокрилові так і не довелося злетіти. Доленосний політ відбувся багато років потому,в Нью-Йорку.
Вночі, у жахливу бурю, до Сікорського постукав вимоклий до нитки поліцейський та вигукнув:
– У вас є машина, що може зависнути у повітрі?
Сікорський знітився. Довгі роки він – провідний військовий авіаконструктор Російської Імперії – працював над вертикальним злетом, зависанням і вертикальним приземленням. Але на той момент жодне випробовування не виявилося повністю успішним. Гвинтокрил усе ще не був готовий.
– Терміново потрібно врятувати життя! Від берега відірвало платформу, і кілька матросів опинилися у відкритому океані.
Винахідник сам сів за кермо. У неймовiрний шквал він знайшов людей, зависнув над ними, спустив трос, дочекався, коли поcтраждалі піднімуться на борт, і повернувся.
Наступного ранку всі газети Нью-Йорка писали про дивовижний порятунок людей. Емігрант-утікач Сікорський, якому вмерти від голоду не дав такий самий емігрант Рахманінов, за одну ніч прославився. Тоді в нього все було попереду.
Власне, як і в мене. Я розглядала будинок Сікорського, і мені уявлявся не поважний авіаконструктор, а хлопець-гімназист із книжками та кресленнями, який під ранок засинає з трактатом Да Вінчі в руках.
А ще мені ввижалася дівчинка з дивною неслов’янською зовнішністю: глибоко посадженими темними очима, носом із виразною горбинкою та прямою чiлкою до половини лоба. Колись її називатимуть “Queen Ann”, а тоді… Як її називали тоді, коли вона бігла нинішньою вулицею Заньковецької через Хрещатик, потім – вгору Прорізною, звертала на Пушкінську (певно, нашіптуючи рядки улюбленого поета) та граційно входила до Фундуклеївської гімназії?
– Пані Аннo Горенко, прошу до дошки. Провідміняйте “cogito, ergosum”[1], будь ласка.
Тiєю самою дорогою згодом до школи бігала і я. Щоправда, нашіптувала не Пушкіна, а Ахматову.
Мої маршрути поступово змінювалися, кофтинки ставали більшими. А дідусь одного вересневого дня раптом став прозорим. Проте, щось всередині мене й досі вірить, що він не розімкнув пальців. Що він тримає мене за руку й веде, веде, як колись, рідними пагорбами. А я йду і сподіваюся, що він знає шлях.
У мене точно є янгол-охоронець. А в України їх – ціла Сотня.
Київські пагорби – особливі. Кармічні. Куди б не йшов – дарма шукати пласкої дороги. Тебе і увись підніме, й долу кине.
І вся історія наша така.
Змилений, зморений вкотре дряпаєшся вгору, а потім знову стрімко падаєш униз. Штовхаєш сізіфову каменюку надії на самий вершечок і сподіваєшся: “Може, розвіється, врешті, це закляття?” Але ні.
Взимку 2014 р. сізіфова брила перетворилася на палаючу шину. Вона прокотилася по Інститутській та Грушевського, підім’явши під себе долю всієї країни.
Чорна мара курилася над містом.
У кварталі, де я народилася, всі машини було спалено.
Хліб і воду не завозили. Вулиці було перегороджено барикадами з бетонних брил і закривавленого снігу.
Беззахисних людей вбивали з особливою звірячою насолодою: пострілом в одне око.
З парку, де я все дитинство каталася на каруселях і велосипеді, у чорних пластикових мішках виносили тіла закатованих.
Какофонія пострілів перетворилася на звичний звуковий фон. І не знаю, що в тому було жахливіше: самі постріли, їхній моторошний звук чи те, що і до цього, врешті, звикаєш.
– Мамо, татy, благаю! Приїжджайте до мене!– Кричала я у слухавку. – Візьміть документи й зубні щітки – все! Виходьте з урядового кварталу! Я боюся за вас!
Мої батьки, які до останнього намагалися не піддаватися паніці, таки наважилися покинути рідну квартиру й пішки пішли до мене.
Іще зранку мама пообіцяла принести людям у Кріпосному провулку теплих пиріжків. До вечора напекла, склала у миску, і, проходячи повз живий кордон, простягнула їм. А вони, як стояли щільною лінією, тримаючи одне одного лікоть у лікоть, так і не ворухнулися. Лише серйозно поглянули на маму:
– Ми вже їсти не будемо.
Отаке Євангеліє просто посеред вулиці.
А студенти-майданівці, що трохи обабіч, взяли пиріжки, подякували. Для когось із них то була остання страва в житті.
Я чекала на батьків тієї лютневої ночі. А за вікном – просто над Майданом – стояло червоне зарево. Тихо й неспішно у тому полум’яному небі кружляли прозорі чоловічі силуети. Їм було легко. Певно, вони, як і дідусь, знали шлях…
Нарешті, прийшли змерзлі батьки. Чорний пудель Жак кинувся мене облизувати, чим трохи розрядив ситуацiю. Тато зосереджено обтрушував з рукавів сніг. Мама, дивлячись у дзеркало, довго й замислено розчісувалася.
Жести і слова кожному з нас давалися вимушено й сутужно. Нас наче заціпило. Ми перезиралися і квапливо говорили одне одному, що холодно. Так, дуже холодно. Бо не знаходили, що іншого сказати.
Йдучи ставити чайник, я оминула маму в коридорі. Раптом, рвучко зупинившись, я втупилася поглядом у її відкриту сумочку. Поряд із паспортом і косметичкою лежали…маракаси.
– Мамо, нащо тобі маракаси?
Мама взяла їх у руки та злегка струснула.
– Буде веселіше.
[1]Cogito, ergo sum (лат.) – Мислю, а отже, існую (Р.Декарт).