Уривок з книги “Правда полинова” (Київ, Києво-Могилянська академія, 2009).
Першою книжкою, над якою я плакав безсилими сльозами, була “Борці за правду” А. Кащенка. То були часи ідеалізму, коли в народі з пошаною говорили про хлопців, що боролися за правду і “сиділи за Україну” в польській в’язниці. Після совєтського “визволення” якось розвіялися ті поняття. Правду уневажнено, Україну приписано до СССР, а в’язниці переповнено “визволеним” народом. Усі навчилися мовчати і чекати на свою чергу.
Коли прийшли німецькі “визволителі”, правда розгублено промовчала, а тоді прояснилася. Вона стала на повен зріст і під гаслом “Свобода народам, свобода людині!” захищалася кулеметами УПА. “Другі совєти” з гуркотом танків і літаків привезли газету “Правда” і дали зрозуміти, що то все. Усе життя вони обснували павутиною лжі і вкрили пастками страху. “Якби мені дали всесвітнє радіо, щоб тільки одне слово сказати, я б сказав: “Рятуйте!””. У селянському анекдоті таїться велика віра в людську солідарність. А тим часом світ порізнений і роз’єднаний. “Рятуйте” – кричали півстоліття – ніхто не слухав.
Світ часом посилає допомогу тому, хто бореться за правду. Все-таки правда була і залишається мовою міжлюдського спілкування. Вона має своїх посланців і жерців по всьому світу. Правда і її сестра справжність є в царині духовній тим, що золото і діаманти – у світі матеріальному. Падають царства і трони, а “чисте золото правди” залишається.
Точніше, правду і справжність знов розшукують у пісках часу. Бо без того насіння, часто зрошеного кров’ю, нива не родитиме.
Власне, з того почався бунт покоління шістдесятих. Ми проривалися, як сталкери, в заборонену зону і радісно оповіщали людей про знахідки. У світі замінників, підробок та імітацій справжність, чи то людська, чи мистецька, виділялася, як біла ворона. Вона була підозрілою і загроженою. Підозрілих називали “отщепєнцами”, а правду називали “клєвєтнічєскімі ізмишлєніями”.
Хто вірив, хто не вірив офіційним присудам, а було щось привабливе і спокусливе в тих зухвалих пошуках правди і справжности в заборонених зонах. І було очевидним, що могутня імперія лжі боїться тих маленьких паростків. Ще поки ті правдолюби ховалися зі своєю правдою і шепталися по куточках, то їх можна було хапати міцною поліційною рукою, лякати і навіть висміювати в пресі. Але коли вони стали говорити публічно “правду вголос” – це викликало навіть розгубленість у наглядачів.
Можна ставити під питання, чи та правда шістдесятників була “щирим золотом”, але певне те, що не ховалася, а виступала з гідністю. Проти морального занепаду протестувала сама людська природа, зазвичай в образі найвразливіших особистостей. Такі особистості були серед селян і робітників, серед інженерів, учителів і лікарів, науковців і письменників. І перед кожним із них стояло питання: як далеко зараз можна заходити в порушенні неписаних заборон? Які пута можна вже розривати, а яких торкатися небезпечно? Яку правду треба говорити вголос і так, щоб її не боялися слухати? Яку правду треба конче сказати, бо вона потрібна, як повітря? І як зробити так, щоб вона була почута? Так чи інакше матимеш справу з порушенням кордону.
***
…Я хочу розповісти епізод, може, не стільки важливий, скільки насичений атмосферою кінця 60-х років. “Євген, а как ти попадаєш в загранку?” Те несподіване запитання вискочило і вдарило перегаром із рота міліцейського майора, який сидів на задньому сидінні “воронка”. Власне, то був міліцейський “бобик” – рідний брат “воронка”, з яким я познайомлюсь вже за два роки. На якійсь бічній лаві я сидів навпроти Надійки Світличної…
То було, мабуть, 1 грудня 1970 року, в день, коли Надійка забігла до мене в редакцію “Українського ботанічного журналу” і сказала, що з Аллою щось недобре, бо позавчора вона поїхала до Василькова і не повернулася. Віктор їздив – там хата замкнена. Я поїхав, як був. Уже було холодно. Ми обходили міліцію, лікарні і ще якісь установи – там не чули такого прізвища: Горська Алла Олександрівна. Тоді ми повернулися в міліцію і твердо заявили: звідси не підемо, допоки не відкриєте дверей Зарецького. Черговий сказав, що не має ключа, покрутився і взяв в’язанку ключів. Ми підійшли до замкнутих дверей, і він якось одразу їх відкрив. У хаті було вже темно і сиро від вимитої підлоги. Ми оглянули порожні кімнати, і він сказав: “Ось бачите, нема нікого”. А Надійка зауважила: “Десь тут була ляда біля виходу, треба заглянути”. Він відкрив, заглянув і відсахнувся: в льоху ницьма лежала людина з білим волоссям. Міліціонер закрив і сказав: “За десять хвилин вернуся, а ви як стоїте, не сходьте з місця”.
Ми стояли й тремтіли від жаху і холоду. Прийшла група з фотографом, потім нас повезли в міліцію, одразу розвели по різних кімнатах. За годину з’явився молодий слідчий, запитав, звідки спала думка відкрити ляду, ким вам доводиться Горська… Запитання мене одразу приголомшило: “Хіба то Горська, а не дід з білим волоссям?” Слідчий поспівчував: “Вас будуть тягати й тягати, бо ви ж перші знайшли труп”. Ми ще години зо дві постояли в різних кімнатах. Нарешті в коридорах почувся рух, зайшов розгублений той самий слідчий і сказав: “Збирайтесь, вас відвезуть до Києва, а тут вам бути не потрібно”. Було зрозуміло, що справу перебрало на себе КҐБ.
Я звик до того, що вони знають кожен мій крок, отже, вони десь швидко за нами й зібрали свою команду, приїхали, а міліцейського майора відправили назад, давши йому інформацію, з ким мають справу. Майор полегшено зітхнув і на радощах напився. “Как же ви так прохлопали такого важного своєго чєловєка”, – нав’язував п’яний розмову. “Хіба то не ви стоїте на сторожі порядку й закону?” – відповів я. І тоді він прямо випалив те своє головне запитання про “загранку”. Я тримав Надійку за руки, промерзлі до кісток, і намагався їх розігріти. Пальці її затремтіли чи то від брутальної прямоти, чи то від п’яного амікошонства.
Я відчужено промовив: “Це ви до мене?” – “Ну я маю в виду пєчатаньє матеріалів за граніцей. Как оні пєрєсєкают граніцу?” Розм’яклий майор одразу взяв бика за роги. Він знав, що кордони на замку, у нас мир і благодать, а убивство художниці і самвидав “загранкою” – у прямому зв’язку … Через півтора року і Надійку, і мене в КҐБ будуть допитувати про розповсюдження і передачу на “загранку” матеріялів самвидаву. У лаґері я зустрівся з “бігунками”, яких затримали при перетині кордону, також із тими, кого виманили вже з-за кордону. Їх, звісно, покарали за порушення “священних границь”. Але чомусь про них наче забували, зате постійно обшукували і карали тих, хто і не збирався тікати за кордон, а навпаки, на своїй землі утверджував правду вільного слова. Чому їх більше лякає слово, яке перелетить через кордон, ніж коли людина перетне кордон? “Особливо небезпечними” були ті, що сіяли слово в рідний ґрунт. Фактично, вони боялися не стільки того, що за кордоном прочитають – боялися того, що закордонна радіостанція передасть в Україну, а тоді сотні тисяч людей жадібно вбиратимуть те вільне слово біля радіоприймачів.
З тодішніх анекдотів: викликають у КҐБ одну бабцю і питають, чи правда, що вона слухає радіо “Свобода”? “Правда, – каже бабця, – усі ж слухають”. “І що ви там цікавого почули?” – “Нічого цікавого, все одне і те ж: гу-гугу, вью-вью-вью… А більше нічого”. Звичайно, хитра бабця дещо втаїла, бо ж таки щось чула крізь заглушування. Були різні способи заглушування. Майже півтора року під слідством я був настільки заглушений, що не чути було навіть мого імени, наче боялися його вимовити. Люди “великої зони” теж оглухли від страху.
Звичайно, я мав право на останнє слово на суді. Але його могли почути тільки прокурор, суддя й адвокат. І тоді я, маючи в камері море вільного часу і право виправдовуватись на суді, написав, свого роду, громадянську сповідь. Скориставшись з їхніх же ж способів секретности, я таємно передав через адвоката своє “останнє слово” дружині, а дружина таємно передала приятельці, що виїжджала за кордон. А за кордоном надрукували і передали по радіо. І все, “що було тайним, стало явним”. Ота євангельська істина неминучого розголошення й оприявнення таємниць – то вічна істина землі, яка родить від зерна, а не від полови.
П’ять років у Київі після повернення з заслання був той самий режим мовчання. За правилами того часу я таємно писав, таємно переховував, і з цього вийшла “Перебудова Вавилонської вежі”, яку я таємно передав за кордон. Попередньо дав прочитати одному приятелеві з дисидентів. Він повернув мені рукопис того ж дня зі словами: “А за це вже дадуть не 12 років, а 15”. А тим часом редактор журналу “Київ” у 1989 році вже запрошує мене друкуватись. “Маю одну річ, – кажу, – про перебудову. Але вона зветься “Перебудова Вавилонської вежі””. “Давайте надрукуємо”. “Але скажу Вам по секрету: маю не рукопис, а книжечку, надруковану за кордоном. А за самий факт такої книжечки давали без примірки 12 років”. “А тепер давайте і ми передрукуємо в журналі”, – сказав інформований редактор.
Боже мій, думаю собі, за свободу слова я віддав 12 років життя. Іван Світличний віддав 12 років життя. Василь Стус – усе життя без останку. А тепер виявилось, що то було помилкою – знищувати людину за порушення кордонів думки! Може, нам треба було почекати? Але ж були такі, що чекали… Їх випускали казенним коштом за кордон, і жоден майор не запитував їх “а как ти попадаєш в загранку?”. Але річ у тім, що вони несли кордон у собі, у своєму серці, хоча на словах прикидалися вільними. От вони й досі прикидаються вільними, а кордон у серці – то не загорожа в полі, де досить викопати стовпці й згорнути дроти… В серці і в мізку ті дроти закарбували межі куцої безкрилої думки. Насправді свобода слова має сенс тоді, коли вона поєднується з євангельським девізом: “Пізнайте істину, і істина зробить вас вільними”. Без того пізнання колишня комуністична кон’юнктура плавно переходить у теперішню постмодерну кон’юнктуру, а слово не запліднює ниву життя.
Правда, на жаль, не блищить на поверхні й обирається не за смаком, а, радше, за сумлінням. Її треба вистраждати, вибороти, пізнати. Поет Василь Стус писав у зв’язку з тим:
Крізь сотні сумнівів я йду до тебе,
Добро і правдо віку.
Власне, то і була його путь на Ґолґоту, куди випадкові люди не йдуть. Простіше писав про пізнання правди серед лукавих правдоподібностей Джордж Орвелл: “Для того, щоб справді побачити те, що є просто перед носом, треба постійно боротися” – ділиться своїм досвідом інтелектуал, що обрав соціялізм, а потім “розкусив” і висміяв його. “Говорити правду в часи, коли усюди панує обман – це революційний акт” – писав він. І тут нема перебільшення. Так було і в СССР, і в Англії, і в США – у випадках, коли правда буває невигідна. Наприклад, правда про Голодомор завжди була доступна людям на Заході, але проблема полягала в тому, що зручніше було ті факти прикривати, применшувати чи навіть заперечувати з політичних міркувань. Тільки одиниці не могли того прийняти саме з моральних міркувань. Але то були високі одиниці, як Роберт Конквест, Джеймс Мейс у США, Малколм Меґґерідж чи Джордж Орвелл в Англії. Вони дозволяли собі ризик йти проти течії.
У Совєтській державі за правду платили роками ув’язнення, а то й життям. Після падіння цензури в 1989 році розцінки звичайно змінилися. Але кількість убитих за правду журналістів може й збільшилась. Свобода слова дала Україні можливість голосно на весь світ заявити про своє право жити. Україна нарешті майже вирвалась із інформаційної бльокади, в якій навіть убивство голодом десяти мільйонів людей можна приховати від світу. Двері відкрилися, але хто і з чим ввійде в ці двері?
Адаптовані історики совєтської школи зовсім не зраділи свободі слова. Українські посольства на Заході залишилися в основному совєтськими, тобто в кращому разі індиферентними до українських національних проблем, про що можна було б зібрати багато курйозних прикладів. Голосом України у світі залишалися українські дисиденти у спілці з українськими інтелектуалами на еміґрації, тобто люди, звиклі мислити незалежно. Перекваліфіковані комуністи говорять “не своїм голосом”. Не знаю, наскільки вивірена формула Орвелла “Хто раз скурвився, то вже назавжди”, але такі слова випадково не вимовляються, а вже після багатьох спостережень.
“Учи неложними устами сказати правду” – то максима Шевченка, яка мала б стати гаслом на всі часи. Бо у всі часи правда була спільною мовою людей. Це начебто суперечить сказаному вище про політичну кон’юнктуру і вигоду. Але вигода сезонна, а правда з її полиновим присмаком (“правда очі коле”) залишається. Повернення до справжности, повернення до закону, повернення до правил і норм – то основна проблема посткомуністичного суспільства. Людей без гідности і самоповаги не те що не приймають до спільноти, а навіть не хочуть мати з такими спільної справи. Ту азбуку спілкування повинна засвоїти наша молодь, приречена жити в світі матеріальних спокус і прагнень до успіху за всяку ціну. Жити за законом і правдою насправді навіть легше, бо це відповідає здоровій натурі людини. Тільки це означає постійну боротьбу проти спокуси вигоди легкого шляху та обстоювання правди завжди і всюди незалежно від того, яку ціну за те доведеться платити.
Євген Сверстюк,
український літературний критик, есеїст, поет, мислитель, філософ, учасник руху шістдесятництва, політв’язень радянського режиму. Досліджував творчість М. Гоголя, Т. Шевченка, І. Франка. Засновник та з 1989 року – незмінний редактор православної газети “Наша віра”, президент Українського ПЕН-клубу, доктор філософії. Автор одного з найважливіших текстів українського самвидаву – “З приводу процесу над Погружальським”.
