Олег Штуль очолив Провід українських націоналістів й ОУН після смерті полковника Андрія Мельника. Це був не простий час для українського націоналістичного руху. Ще давалася взнаки низка різких протиріч між колись єдиною організацією. Криза ОУН тривала і наявність ОУНм та ОУНб шкодила консолідації українців. Але з’явилася ідея, яка знову об’єднала ОУН – Олімпійські ігри. На тлі боротьби українців у діаспорі за вільний український олімпійський рух та участь України в Олімпійських іграх окремо від срср, актив Організації українських націоналістів об’єднався. Долучився до поширення ідей вільної олімпійської України й Олег Штуль-Жданович.
У біографічних працях та статтях про Олега Штуля є чимало цікавинок про його життя, побут, політичну й військову діяльність в Україні або ж за кордоном. Його згадують як провідного діяча ОУН, борця за свободу України, редактора, історика, громадського діяча. Разом з тим жодного слова про його спортивні та олімпійські уподобання. Звісно ці напрямки діяльності не були ключовими. Однак, Олег Штуль-Жданович приділяв значну увагу висвітленню перепетій та сутності спорту й Олімпійських ігор 1960 року у Римі (Італія) та 1972 року у Мюнхені (Німеччина).
1960 року він особисто приїхав до Риму й вів спеціальні репортажі у часопису “Українське слово” (Париж, Франція). 1972 року Олег Штуль відвідав Мюнхен разом з родиною. Цього разу його син Данило долучився до олімпійських акцій української діаспори.
Слід зазначити, що генератором ідеї вільної олімпійської України був Осип Зінкевич. Його олімпійська активність вплинула на Олега Штуля, який без вагань став в обороні українського олімпійського руху опору.
Про поїздку до Риму Олег Штуль говорив з Осипом Зінкевичем. В одному з листів до Зінкевича він писав таке: “Ви знаєте, що мене цікавить Олімпіяда, а ще більше контакти з земляками й коли не чим іншим, то репортажами в У.Слові я б виправдав такий видаток. 8-9 днів я зміг би вирвати на цю подорож і щось таки зробив би і для Комітету, і для української справи… Розуміється, що в часі мого побуту в Римі я б зробив для бюра все, що було б в моїх силах”.
Осип Зінкевич у відповіді писав й розкривав певні труднощі в організації поїздки та функціонування бюро у Римі: “Вельмишановний Пане Редакторе! Щиро дякую за Ваш лист… Від часу нашого останнього листування дещо змінилось, коли йдеться про бюджет, зокрема про бюджет, який нам представив голова Римського бюра др. Є. Мацях. Він виносить 1.295 дол. У цьому не враховано допомогу на поїздку до Риму для кількох осіб. Річ ясна, що цієї суми ми не маємо і не зможемо її передати до розпорядження Бюра. Шкода, що багато наших осередків в ЗДА цілком легковажно поставились до збірки, інші знову ще й до сьогодні не розрахувались, не зважаючи на наші часті пригадки”. Ось так на жаль сталося, що не всі розуміли важливість боротьби за вільний український олімпійський рух, який переріс би у звільнення України з-під комуністичного ярма.
Далі у листі Осип Зінкевич пише, що Український Олімпійський Комітет пересилає Олегу Штулю 30 доларів для погашення витрат на поїздку до Риму. Звісно, що цих коштів не вистачило на покриття поточних витрат. Решта коштів залежала вже від самого Олега Штуля. Не зважаючи на це, він поїхав до Риму й писав спеціальні репортажі про перебіг подій у часі Олімпійських ігор.
У 1960 році у часі Олімпійських ігор Олег Штуль-Жданович був особисто присутній у Римі та публікував статті про змагання у часописі “Українське слово” (Париж, Франція). Ці репортажі є надзвичайно цікавими та маловідомими. Ось як “Українське слово” писало про це: “В Римі на міжнародній Олімпіяді перебувають численні українці, а між ними також редактор Жданович. Сподіваємося вже в ближчому числі “Українського Слова” подати до відома наших читачів їхні враження про цю Олімпіяду”. І спеціальний кореспондент “Українського слова” у Римі Олег Штуль не забарився з численними дописами з самісінького центру олімпійських подій.
Одна з найперших публікацій Олега Штуля-Ждановича про Олімпійські ігри мала назву “Спорт і політика на Олімпіяді”. В ній автор майстерно розкриває брехливе комуністичне гасло “спорт поза політикою” й аналізує чому світова олімпійська громадськість не бачить очевидних речей.
Наведу уривок статті “Спорт і політика на Олімпіяді”: “Якщо хтось думає, що десь з большевиками й московськими імперіалістами можна дружньо співжити, то він, пропав, бо він одурений і дуже швидко переконається, що вони прийшли з ножем за плечима й в відповідний момент, коли він найменше сподівається, того ножа встромлять йому в найбільш чуле місце. Доказом цього Олімпійські Ігри в Римі”.
У наступній статті “Україна на Олімпійських Іграх” Олег Штуль-Жданович розповідає: “Відразу треба сказати, що українців у Римі, які приїхали на Олімпійські ігрища, – не багато. Це сумно, але факт. Не багато з еміграції, не багато й з Рідних Земель… Українці-емігранти проявили себе в Римі двома імпрезами. Перша з них це прес-конференція, влаштована УСКСС 30. 8., друга – виставка української книжки, організована тим же Комітетом”.
У статті “Рим XVII Олімпіяди” Олег Штуль-Жданович пише таке: “Якщо сказати, що цей репортаж присв’ячений Олімпіяді, то може це й буде правильно, бо хочемо читачам “У. Слова” сказати якнайбільше не лише про спортові змагання. Але коли писатимемо про таку чи іншу імпрезу, то це буде звіт з Олімпійських Ігрищ”.
Секрети Олімпійських ігор у Римі 1960 року Олег Штуль-Жданович розкриває у статті “Що розкрила Олімпіяда?”: “Питання про національних команд на Олімпіяді поневолених Москвою народів висить у повітрі в Римі. Не лише українці поставили його через інтервенції і акцію Українського Світового Комітету для Справ Спорту, але поставили й інші народи. Ставлять це питання поневолені народи у своїх батьківщинах. Їм відповідають, що до нього не допускають “міжнародні олімпійські правила”. Це не правда”.
Сутність спорту як явища розглядає Олег Штуль-Жданович у статті “У чому ж краса спортивних змагань”: “Переможець – це ідеал не лише молоді. Але переможець у чесному бою, що переміг не при допомозі “сили вогню” якоїсь смертоносної зброї, що переміг не завдяки силі мотора, не завдяки інтелекту конструктора, а завдяки власним даним і тільки завдяки їм”.
Це коротенькі уривки зі спеціальних пресових повідомлень Олега Штуля-Ждановича про Олімпійські ігри у Римі і не тільки. Попри те, що він у своїй статті писав, що належить до тих, що спортом не цікавляться, бо ним ніколи не займався, ми бачимо зовсім інше – Олімпійські ігри, олімпійські традиції та ідеали, а також сутність спортивних змагань як соціокультурного явища були близькі для Олега Штуля.
Курйозний та цікавий випадок трапився у часі проведення Олімпійських ігор. З повідомлення “Українського слова” ми читаємо, про “Перші золоті медалі українських змагунів”. Виявляється, що римський щоденник “Дейлі Емерікен” повідомив про перемогу українця Ждановича у фехтуванні, який виборов золоту нагороду! На перший погляд наче все гаразд, але маємо уточнити декілька нюансів. По-перше, в офіційній історіографії чемпіоном Олімпійських ігор став Віктор Францевич Жданович (він має москальське походження за офіційною версією). По-друге, враховуючи активну діяльність української діаспори в міжнародному олімпійському русі й боротьбу за вільний український олімпійський рух, то можна припустити, що це вплинуло на італійські засоби масової інформації. Бо це могло статися унаслідок масштабної розсилки Українським Інформаційним Олімпійським бюро у Римі матеріалів на адреси італійських пресових органів й акредитованих іноземних журналістів про українців у складі збірної срср. По-третє, інформація про українця Віктора Ждановича збігається з активною діяльністю у часі Олімпійських ігор Олега Ждановича (Олег Штуль-Жданович). Можливо внаслідок цього в італійській пресі почали писати про українця Ждановича?!
До Мюнхена 1972 року приїхав Голова ОУНм Олег Данилович Штуль разом із дружиною та сином Данилом. Їхня зустрічі з Осипом Зінкевичем набули й олімпійського значення, бо ж молодий 17-річний Данило, перейнявшись ідеєю олімпійської української незалежності, долучився до акцій активістів Українського олімпійського комітету. Ось як про це згадує Осип Зінкевич: “Нікому з нашої команди не вдалося отримати пресову акредитацію, щоб мати доступ до наших олімпійців. Разом з Данилом Штулем, сином голови ОУН, я вирішив якось прорватися до олімпійського селища, де поселились радянські олімпійці. Ходили кругом, всюди сильна охорона, не пускають. В одному місці ми побачили досить низько відчинене вікно. Вирішили перелізти, нікого навколо не було, і ми перелізли й опинилися серед них. Я мав із собою тейпрекордер, а Данило – фотоапарат. Дивимося – просто в наш бік іде Валерій Борзов, я зразу його розпізнав. Зупиняю:
– Добрий день, ви Валерій Борзов?
– Так, я Борзов, а хто ви?
– Ми українські журналісти, я з Америки, а він – з Парижа. Хотіли б узяти у вас інтерв’ю. Можна?
– Ні, не можна. На інтерв’ю з вами я мусив би мати дозвіл від нашої команди.
– Скажіть, чи хтось із представників України є членом радянського олімпійського комітету?
– Є. Йому на інтерв’ю дозволу не потрібно. Хочете, почекайте, я його покличу.
Нас дивувало, що Борзов розмовляв з нами гарною українською мовою. Ми сіли за столиком неподалік і чекали. За хвилину приходить він з людиною сильної статури. Ми познайомилися, він представився:
– Професор Іван Романович Гузенко, член Олімпійського комітету Радянського Союзу.
Питаю:
– Можна записувати?
– Будь ласка.
І я почав ставити йому запитання про українців у складі радянської команди і перейшов до найпекучішого запитання: чому Україна не бере окремої, самостійної участі. Ми говорили, записували, поблизу нікого не було, Данило нас фотографував.
Я був заскочений, які були його виразні українські позиції. Він з нами погоджувався, що Україна повинна і колись таки буде брати окрему і самостійну участь в Олімпійських іграх. Наприкінці я побачив і він побачив, що наговорив. Питаю:
– Скажіть, чи можна цю нашу розмову опублікувати?
Мені виглядало, що він подивився на мене переляканими очима, зупинився і каже:
– Самі вирішуйте.
Ми потиснули один одному руки й дуже приязно розсталися. Підійшли до головної брами, а нас не випускають, у нас немає жодної перепустки. Я витягаю свою смолоскипну прес-карту, показую американський паспорт.
– А він? – питає поліцейський.
Кажу, що він мій асистент. Узяли і його паспорт. Питають, як ми сюди потрапили без перепустки. Кажу, що на іншому вході нас пропустили. Кудись потелефонували – і нас випустили”.
Ось такі спогади залишив від цієї зустрічі Осип Зінкевич. Дещо іншої думки Данило Штуль. По-перше, непевність того, що це був Борзов (світлини, які надіслав мені пан Данило засвідчують його думку. Я теж не розпізнав у жодному радянському атлеті-олімпійці, які зображені на світлинах Валерія Борзова). По-друге, члена олімпійського комітету СРСР Івана Гузенка він називає не інакше як політруком. Тобто можливо професор Гузенко насправді не був тим, за кого себе видавав.
Про цю зустріч розлогіше з уривками із записаної розмови надрукував часопис “Свобода”. Зокрема зазначалось, що на прес-конференції присутні мали змогу прослухати частину розмови Осипа Зінкевича та професора московського університету і працівника міністерства високої освіти СРСР Івана Гузенка. Приводимо уривки бесіди за поданням “Свободи”:
О. Зінкевич: Іване Романовичу, коли б Організаційний Комітет МОК-у запросив Україну взяти окрему участь у наступній ХХІ Олімпіаді в Монреалі, чи Україна виступила б на ній під своїми прапорами, цілком самостійно?
Проф. І. Гузекко: Мені вирішувати це питання не доручали, а моя думка така: є українська Верховна Рада, є Рада Міністрів Української РСР, є ЦК Комуністичної Партії України, єсть спортивні організації, єсть Комітет з фізичної культури і cпopту при Раді Міністрів. Вони зберуться і вирішать. Я думаю, що рішення буде правильне…
О. Зінкевич: А чи рішення будуть приймати у Києві чи в Москві?
Проф. І. Гузенко: А чому з Києва нада їхати в Москву, щоби приймати рішення? Єсть можливість в Києві прийняти рішення. У Києві є кому рішати. Для цього вибирали депутатів, назначали міністрів, щоби вони рішали всі питання…
О. Зінкевич: Дуже часто ці депутати нікудишні… Але це не важно…
Проф. І. Гузенко: Ні, Ні… Підождіть… Підождіть нащот, “нікудишніх”… У нас депутати зараз з достатньою освітою, світлою головою, достатньо практичні…
О. Зінкевич: Лише руки підносять: …
Проф. І. Гузенко: Та ні, не треба так…”.
Записана розмова тривала близько півтори години.
Окрім цього, українська молодь, в числі яких був і Данило Штуль, заліпили весь олімпійський Мюнхен наліпками видрукуваними Українською інформаційною службою “Смолоскип”.
Цей 1972 рік, а особливо діяльність Українського олімпійського комітету у часі проведення Олімпійських ігор став об’єднавчим для українських політичних та громадських діячів й організацій різних політичних переконань. Пояснюю, що саме маю на увазі. 7 вересня 1972 року у Мюнхені відбулась пресова конференція Українського олімпійського комітету. Учасниками заходу були: Антін Мельник (президент СКВУ), Слава Стецько (ОУНб), професор Володимир Янів (ректор УВУ), професор Олександр Кульчицький (УВУ), Яків Маковецький (голова УНР), інженер Дмитро Андрієвський (ОУНм), редактор Мирон Коновалець (“Християнський голос”), Ярослав Гайвас (ОУНм), А. Мудрик (СБ ОУНб) та інші.
ОУН ще можна розшифрувати як – Олімпійська Українська Незалежність. Бо олімпійська ідея вільної України об’єднала представників ОУНм та ОУНб.
