“Щоб збагнути щось нове, треба повернутися до витоків”
Поль Гоген
“Хто має хист і жадає творити, той ніколи не зможе дивитися на речі поверхово”
Вільям Тьорнер
Таки вдалося мені вполювати обдаровану гуцульську мисткиню Арсенію Кісиличук в її рідному Космачі на Гуцульщині, де вона насолоджувалась красою рідних гір з мольбертом у руках і намагалася відтворити те космацьке диво на папері, бо дуже вже полюбила художниця акварель. З майбутньої картини переливалися різними відтінками зелені зарості папороті, а над ними звисали вербові галузки. Арсенія віддавна кохається в пейзажах рідних околиць і картину, над якою працювала, зарахує до їх числа, назвавши “Розцвітала папороть в Карпатах”.
Ходять у горах легенди, що цвіт папороті може побачити не кожна людина, а тільки надзвичайно щаслива, чистого сумління та й файної вдачі. Якраз такою і є Арсенія Кісиличук. Хоч малярству мисткиня приділяє зазвичай обмаль уваги, бо її життя – то все-таки шкіра. Адже цьому ремеслу надавали і надають у її родинному гнізді – Космачі – першорядного значення. І серед відомих майстрів тут значилися Курило Гудим’як, Анна Никорак, Семен Дудюк, Василь Гудим’як, Семен Боб’як…Отож, аби збагнути секрети творчості Арсенії Кісиличук, маємо перенестися до Космача, де у 1960 році напровесні зійшла і її зоря.
Дзвонили дзвони у космацьких церквах і нагадували горянам про Службу Божу, бо була неділя. Шуткова неділя, знана в Україні як вербна. Семениха Пожоджучка бігла берегом Тікачі і несла цинівку з рум’янковою гарбатою. Не бігла, а летіла, бо у її доньки Анни врешті-решт народилася дитина. Дівчинка.
Як священник відправив Службу Божу, освятив шутку, вийшли ґазди і ґаздині, леґіні і дівочки з церкви, і понісся Космаччиною поголос-звістка, що в Анни Пожоджук та Николи Кісиличука народилась дівочка.
– Не я б’ю, шутка б’є! Від нині за тиждень – Великдень! З онукою Вас, Семенихо! – вітали на церковному подвір’ї Параску Пожоджук знайомі горішняни. А знало її багато космачан, бо була в селі поштивою, єдиною швалею на цілу Космацьку Гуцульщину.
А тим часом, блаженна Анна чекала свого чоловіка, аби з ним розділити народження дочки. Чекала від нього ґратуляцій, та він не йшов. Запивав у кузні. Він був сільським ковалем. Вислуховував глузування п’яної ватаги: “Який ти коваль, коли у тебе донька народилась, а не син…”. Коваль візьме ті докори глибоко до серця і прийде до дружини у пологовий будинок аж десятої днини, принесе породіллі пляшку пива, витягне з кишені два засмальцовані пряники та подасть акушерці. Опісля візьме донечку на руки і поквапиться додому. Не сільським гостинцем, аби бачили люди, а бережком потічка Тікачі навпроти течії, і вийде Рипою, що притулилася до Семенишиного кавалка ґрунту. Увійде до хати і не покладе доню в яворову колисочку, а в кут на постіль, аби там лежала. Анна , ще ідучи за чоловіком, вже добре розуміла: її сімейному щастю приходить кінець.
На сороковий день у Семенишиній світлиці зберуться чотири пари кумів, гості, прийде старенький парох Космача, отець Дольний, і охрестить дівчинку та поблагословить її. А батька-коваля знову непокоїтиме думка, що його первістком стала донька, а не син. Він задумає зле і підніме руку на свою дитинку, аби згубити її зі світу. Та дівчинка народилася на Шуткову неділю, і Господь відборонить її від несподіваної смерті. А постаріла за ніч від горя Параска Пожоджук покличе свого зятя і скаже:
– Як ви підняли руку на малу дитинку, на свою кровинку, то що зробите зі мною, з дружиною Анною? Я не подам вас до суду, най Господь Бог дасть вам належне за содіяне. Даю вам відкупного – будинок, лишень заберіться з нашого життя.
І він пішов. Пішов, як іде блудний син. Аби лютий коваль не вбив ще й Анни, Семениха відправить її до Станіславова учитись на лікарку. А скалічену внучку виходить, випестить і в два з половиною рочки таки поставить на ноги.
Нині немає уже на світі Семенихи Пожоджучки, і коваль Никола Кісиличук вже давно на дорозі правди. Та й Анну Господь покликав до себе. А до нас іде та, котрій судилося вижити і подивувати своїм талантом світ.
Іде, нині вже жінка, на долю якої звалилось багато бід. Арсенія Кісиличук як зрілий митець, як істинний художник до свого шанувальника, іде зі своєї майстерні-робітні. Іде з маленького закутка – кімнатки на піддашші старого станіславівського дерев’яного будинку, яка є і майстернею, і вітальнею, і кухнею, і спальнею, бо саме так у нашій державі можновладці поціновують талант. Талант горнеться до таланту. Арсенія поєднала свою долю з парубком зі славної родини Кубійовичів Миколою Кривком. Живуть собі удвох як голуб з голубкою, воркують, радяться і творять чудові твори мистецтва. Микола малює гарні картини, різьбить, зокрема різьбив іконостас у Космачі до церкви Святої Трійці. Арсенія – прегарно вишиває, особливо низзю, творить екстраординарні рушники і, успадкувала ремесло бабусі – вона знана у Космачі та Івано-Франківську кравчиня. Але основа творчості – обробка шкіри. Не просто обробка, як у давнину, а дивовижні скульптурки зі шкіри.
Творчість Арсенії Кісиличук умовно можна поділити на такі цикли: тематика Космацької Гуцульщини, Шевченкіана, Стефаникові мотиви та християнство на зламі тисячоліть. Перш ніж створити твір, Арсенія виконує десятки, а часом і сотні екскізів, вивчає тему, читає-перечитує історичні твори. Коли створить композицію, знайде форму, вирішить пластичну ідею, підбере шкіру – починає працювати над виробом. Позаяк шкіра не є білою, а має тілесний колір, то мисткиня використовує якомога світлішу, аби художній твір був виконаний у гарячій гамі барв. Пластику фігур тварин, дерев, квітів тощо Арсенія робить якомога декоративніше, графічніше, уникаючи при цьому натуралізму. Такі пошуки тривають довго, аби добитись лаконічності, проте мисткиня зберігає при цьому історичні моменти, цебто, золоту серединку. А це найскладніше.
Надзвичайно притаманною для творів Арсенії Кісиличук є їхня монументальність (навіть якщо це звичайне, на перший погляд, пуделко). Уся творчість художниці пронизана символізмом. У “Гайдамаках” Арсенії Кісиличук за одноіменним твором Тараса Шевченка – це шкіряна пластика, прикрашена символами сльози, зерна, зокрема, пророслого, яке символізує багатство України як хлібної держави. Захопливою з цієї серії є й робота мисткині – “Батурин горить”, що за своєю пластикою нагадує свічку-огарок. Це все, що залишилось від слави Батурина, знищеного, сплюндрованого російськими завойовниками.
Сумно перегукується з нинішнім днем ще одна робота Арсенії – “Заки море перелечу”. На ній мисткиня зобразила лебедя, який склав крила, і по ньому, покидаючи могили своїх предків, ідуть у вічність галичани – у чужі світи, за кавалком хліба. Ідуть битим шляхом, а навкруги вирує океан. Робота виготовлена способом морщення шкіри і пофарбована в кольори темного океану. Тільки молода пара – залишається на своїй землі. Це – майбутнє України.
Витвори Арсенії Кісиличук зачаровують композицією, технікою виконання, багатством барв. Як от – “Камінний хрест”. Український селянин оре чорне поле, а довкруж – гарячі барви. Це сонце пече немилосердно. І думи селянина, як межі, ідуть з-під поля. І стоїть хрест на горбі. Він упав тінню, як межа між сусідами-ворогами. Це дорога в далеку Канаду. Це казкове пуделко “Камінний хрест” не раз намагалися придбати то японці, то італійці, то французи, які навіть не обізнані з українською літературою, історією, не знають української мови, проте, мова творчості Арсенії Кісиличук доступна для всіх.
Пуделко “Аркан” – це данина пам’яті рідному Космачу. Заворожена космацькими народними обрядами і звичаями, Арсенія Кісиличук не раз бувала на космацьких весіллях, милувалася гуцульськими запальними танцями і, безсумнівно, щораз глибше занурювалась в історію Космача. Так і виник задум створити пуделко “Аркан”, де біля ватри танцюють леґіні, а над ними гордо височать Космацькі гори. Цю серію доповнює пуделко “Різдво” – один з останніх виробів мисткині. Ангели обступили Дитя, а внизу – царі і пастирі, мати Божа і старий Йосиф. Зачудовує лаконічність, декоративність фігур, графічність. Тут немає нічого зайвого, переважає аскетизм, і тільки блиск зорі, що сповіщає про народження Месії.
З таких малих форм як пуделка, скриньки, обкладинки до книг, почесні адреси, сумки тощо поступово народжується шкіряна монументальна пластика – особлива авторська техніка, до якої Арсенія ішла довгі роки.
Усі композиції мисткиня розписує фарбами, які підсилюють відчуття, розкривають тему. Художниця володіє сімнадцятьма техніками художньої обробки шкіри.
Шлях Арсенії у велике мистецтво починався таки з Космача. Із тих давніх мистецьких шкіл, які й нині мають світову славу. Серед них і космацька школа обробки шкіри, яку в різні часи представляли і репрезентують зараз славні роди Гудим’яків, Дзвінчуків, Пожоджуків, Боб’яків, Янкощуків, Дудюків, Никораків…Ще на початку минулого століття шкіряні вироби Василя Пожоджука з присілка Бані були знані не лише на Гуцульщині, а й у Франції, Чехії, Польщі, Австрії.
Власне, коли перед Арсенією постав вибір професії, то юна космачанка не вагалася, а з великим захватом пішла вчитися у Косівський технікум народних художніх промислів імені Василя Касіяна, в якому закінчила відділ обробки шкіри. Та цього для неї виявилося замало. То ж вирішила повчитись ще в іменитих майстрів з обробки шкіри Латвії, Литви, Естонії і, безперечно, в народних умільців Гуцульщини. І в народне мистецтво Арсенія прийшла вже професійною і високообдарованою.
Вона органічно поєднує у своїй творчості різні концепції, історичні колізії, по-сучасному їх інтерпретує. Це й принесло їй визнання, і вона перша з космацьких мистців та й взагалі випускників Косівського технікуму отримала у 2000 році літературно-мистецьку премію імені Василя Стефаника у номінації образотворчого та декоративно-ужиткового мистецтва.
З друзями і однодумцями у залі Івано-Франківської організації Національної Спілки художників України перед Великодними святами 2000 року Арсенія Кісиличук зорганізувала виставку під романтичною назвою “Арсенія з однодумцями”. Звісно, основу виставки складали твори самої Арсенії, а поруч з ними експонувалися витвори із шкіри її приятелів Наталії Винницької, Тетяни Матвіїшин, Ольги Шулепи, Галини Бабак, Ірини Костюк, Світлани Петренко, Лідії Стефанишин, Оксани Бейлах, Мирослава Яремака, Наталі Баєвської, Валентини Шіляк з Івано-Франківська, Любові Гумен зі Снятинщини, Ігоря Копчика зі Львова, Івана Шимчука з Косова, Галини Олексюк з Надвірної… Ця виставка, яку оглянули тисячі відвідувачів, отримала багато схвальних відгуків у пресі. Зорганізувала її Арсенія, аби привернути увагу до сучасного стану в мистецтві художньої обробки шкіри: до тих мізерних статків, які мають мистці, до хронічної нестачі матеріалу – шкіри – та й її високої ціни, до цілковитої байдужості урядових структур до народної творчості. А разом з тим свій творчий звіт Арсенія Кісиличук присвятила сорокаріччю від дня народження, двадцятиліттю творчої діяльності та десятиліттю перебування в членкинях Національної Спілки художників України.
Арсенія Кісиличук сьогодні – це добре знана українська художниця не лише в Україні, а й у Канаді, Італії, Японії, Швеції, Австралії. Її творчістю милувалися голова товариства “Гуцульщина” у Великобританії Василь Потяк, заступник голови Об’єднаних гуцульських Товариств Західної Діаспори Стефан Ґорґанюк, подільські історики Борис Кушнір з Кам’янця-Подільського та професор з Тернополя Анрій Криськов… Її роботи високо оцінили письменники, лауреати Шевченківської премії Роман Іваничук, Степан Пушик, народний артист України Дмитро Гнатюк…
І тут несподівано Арсенія Кісиличук тяжко захворіла, потрібні були величезні кошти на операцію та реабілітацію. Забили на сполох шанувальники її таланту: збирали гроші, молилися за її одужання і не дали Арсенії покинути цей світ. Художниця поволі одужує, набирається сили, бережеться вірусів і готується знову продовжити свою творчість.
У далекі і близькі світи мандрує Арсенія Кісиличук зі своїми виставками та завше повертає до рідного Космача, до бабусиної хатини, де народилася і зростала. Милується гордими космачанами, які вдягають її череси і космачанками, які заохотки носять її шкіряні сумки, прямують у них до церкви, і душа мисткині радіє. Бере вона дві свічечки і квапиться разом з чоловіком на цвинтар, аби поклонитися вкотре матусі і бабці Семенисі Пожоджук, що виплекала її. Вберегла для роду свого, для Гуцульщини, вберегла для України і світу.
Дмитро Пожоджук
