Впродовж останнього року мала насолоду прочитати три просто велетенські книги, довжиною 800-900 сторінок. Оксана Забужко: “Музей покинутих секретів”, Марія Матіос: “Букова земля”, Софія Андрухович: “Амадока”. Велика праця, колосальний читацький і життєвий досвід. Перша вже здобула міжнародне визнання і стала бестселером, дві наступні — це зовсім свіжі новинки. Ці книги, впевнена, вже потужно увійшли в український культурний простір і в майбутньому стануть знаковими в українському літературному процесі перших десятиліть ХХІ століття.
Оксана Забужко “Музей покинутих секретів”
Шлях у вісімсот сторінок. Монументальне художнє полотно. Це роман про нашу історію, історію землі, по якій ходимо, і яка залишила нам ой скільки “покинутих секретів”, які ще розгадувати й розгадувати, і за які платити нам і нашим потомкам. Так, історія тут не червона нитка сюжету, але ж вона – фундамент, на якому будуються викривлені життя, неймовірні долі. Тут стільки всього! Нехай лише штрихами, пронизливими і колючими, як дотик електрошокера. Окремою, масивною лінією проходить story (як називає головна героїня) вояків УПА. Вже легендарна УПА – від вражаючих масштабів боротьби – до гігантів духу й ідей, “коханців смерті”. Красені з європейськими дипломами по криївках, цвіт нації, що обрав ліс і шалену, безнадійну боротьбу. Ці частини-сни просто беруть за горло, від мурах по шкірі – до сліз.
Тут і звірства червоних “визволителів” на теренах західної України, від яких підсвідомо волосся рухається на голові; і пекло Голодомору 1933; і виселені в Карлаги родини, що закопували своїх ненароджених дітей у вічну чужинецьку мерзлоту; і лемки зі своєю чорною Віслою; і шістдесяті, коли Стус “одержав свою смертну десятку”; і шизоїдна радянська дійсність 70-80, коли нівелювалось і нищилось будь-що яскраве й індивідуальне; і перебудова з її “сейсмічними” коливаннями; і революція на граніті із стрічками “Я голодую”, яка стала початком кінця; і карколомні 90-ті, котрі, як на американських гірках, одних винесли на гребінь хвилі, а інших прибили навіки до асфальту. Тут колосально широка панорама ХХ століття.
А тепер ті, несповідані, замордовані, забуті стукають у сни до живих, до кращих із живих, аби їх нарешті пізнали й відпустили. Безцеремонно приходять у сни й телефонують із засвітів. Щоб у цьому славному роді та дитина нарешті народилась!
Це роман про Людину. Почну від найгіршого – і до високого. Про ницість, про зраду, про пристосуванство, про лицемірство, про приховані страхи, про комплекси, що ними продірявлений, як решето; про компроміси із совістю і правдою; про шалену боротьбу між обов’язком і почуттями, про щоденну війну за право бути собою в цьому світі кривих дзеркал і покинутих секретів. Але водночас – про велич духу, про вірність, про творчість, про самопожертву, про правильний вибір, про відповідальність перед собою, своїм родом і народом.
Це роман про Любов. О, так, у ньому багато любові, еротики, сексу. Ну це ж Забужко! Це її територія. На всі смаки: часом дуже відверто, часом натуралістично, часто саркастично, але ж часто як глибоко! Написати Любов так, як вміє Забужко, вміє мало хто, направду. В усьому її шаленстві, в її запахах, відтінках, в її звуках, дотиках, в її глибині і в її первісній космічній суті. Любов Адріяна першого, любов Адріяна другого і Дарини – це територія неймовірних відкриттів, які у вас ще попереду!
Це роман містичний, та сага роду і народу просочується в тебе, обплутує, як сітями, і не вирватись до останньої сторінки! Коли тільки відкриваєш книгу, всі імена в родоводі Адріяна і Дарини – лише порожні імена зі стрілочками, лише літери на папері. Коли дочитуєш – це долі, шалене сплетіння доль, карм; це дерево причин і наслідків, яке говорить тобі: “Час розкидати каміння – час його збирати”.
Марія Матіос “Букова земля”
Коли перегорнула останню сторінку і завершила свою роботу над “Буковою землею”, мені здалось, що я повернулась із довгої й виснажливої подорожі. Так, це було не просто читання, а глибока робота.
Що ж, українська література отримала нарешті свою епопею. Чи порівнювала б я її з класичними світовими епопеями Джона Голсуорсі “Сага про Форсайтів” (до речі, це Нобель!) чи Льва Толстого “Війна і мир”? Мабуть, можна.
Але швидше асоціації ведуть до “Герніки” Пікассо. Ті ж масштаби і та ж трагедія, лише у слові, а не в фарбі.
Так, історія нашої землі вартувала цього народження в такому монументальному слові.
“Букова земля” читається довго, в’язко, вона настільки панорамна, що інколи губишся в цих “кімнатах”, “коридорах”, “прибудовах”, які так майстерно звела нам авторка. Нові герої з’являються і з’являються, сюжети, наче струмки, стікаються з буковинських гір і наповнюють оте море тексту. М’ясорубка історії меле долі людей, родин, держав, армій, імперій. На сторінках цього грандіозного художнього полотна народжуються і помирають епохальні особистості; та що казати, тут змінюють одна одну цілі епохи. В “Буковій землі”, таке враження, б’ються між собою дві іпостасі автора: документаліст, а точніше, літописець, який прагне до скрупульозного відтворення історичного тла, і художник, яким пише Слово. Тепер добре орієнтуюсь в історії Буковини, це читання стало дуже пізнавальним. Я відкрила для себе світ Австро-Угорської монархії на наших теренах, вперше дізналась вражаючі речі про добровольчий батальйон гуцулів (“дідьки у червоних гачах”), подвиги яких на горі Кирлибабі цілком співмірні із звитягами Січових Стрільців на Маківці. Я відкрила для себе світ тодішніх магнатів (які, виявляється, не були подібними до сучасних олігархів). Я взагалі багато чого для себе відкрила на сторінках цієї книги.
Окремо вартує сказати, як любовно, писанково, розмаїто описана краса Буковини, отієї букової землі, з її невичерпними природними багатствами і скарбами, з її колоритним людом, з її дивовижним симбіозом культур, народностей, вір. Де уживались гуцули із магнатами, євреї з німцями, румуни з австріяками. Поки не прийшли “зайди у смердючих кирзаках і з червоними зірками над чолом”. О, у Марії Матіос елітарна, вишукана ненависть до червоних “визволителів”, яка ще від “Солодкої Дарусі” йде. Це про них каже один із героїв: “То таке плем’я, що ніколи не заспокоїться при слові Україна” (2). У цій епопеї вона вражаючими масштабами показала, як ця “чума” знесла, знищила століттями будоване і розбудовуване.
В “Буковій землі” дуже багато болю. Чому? Бо багато болю впиталося з кров’ю в цю ж таки землю, так що лиш “трембітали на всі горби про чорне своє горе. Словами про своє горе тут давно вже ніхто не говорив”(2). У Марії Матіос цей біль дуже концентрований (теж пригадую його ще з “Дарусі”), він наче з подвійним дном: забили цвях у рану, а потому ще перекрутили і пошпортали. Недарма у творі не один раз слово “апокаліптичний” зринає. Саме про такі часи читаємо там, про такі. Якщо повертатись до болю, чого лиш варта історія абсолютно мізерного, епізодичного героя Василя Гнатюка, який в художньому часі роману існує декілька годин, а художній простір його – 3-4 сторінки (із 900!) Студент, єдиний син у батьків, безглуздо застрелений на кордоні. Коли прочитала цей розділ, у мене тряслись руки. Або коли Гафія садила квітки у скривавлену землю і похапцем припорпувала зародок дитини.
У “Буковій землі” багато великого і малого героїзму. Бо як інакше міг вижити і вціліти той нищений і рясно прополюваний війнами і “визволителями” народ? Героїзму від часів Першої світової – до Станиці Луганської. Дуже багато я знову ж таки відкрила для себе про УПА (до речі, зовсім не ідеалізована, із зрадниками, самосудом, гострими внутрішніми суперечностями). Але багато в чому саме лісові лицарі заставили лютого ворога казати про нас так: “Це земля запеклих… І знай: де-де, а тут милим насилу не будеш ніколи… Запам’ятай!”.
Софія Андрухович “Амадока”
“Амадока” Софії Андрухович – третій роман-гігант, який я рекомендую нашим читачам. Чи порівнювати його з двома попередніми? Хіба що розміри однакові.
Це дуже, дуже химерна книга. Вона залишила просто рій запитань. Навіть якусь читацьку злість, що я не все зрозуміла, не все розшифрувала, що у мене залишилось повно незачинених дверей і нерозкладених крапок над відомою буквою. А, може, воно так і мало бути?
Перш за все мушу сказати, що цю книгу однозначно треба читати. Вона вартує того, і змістом, і формою. Вона точно збагатить вас знаннями, причому неабиякими, з історії, філософії, літератури, мистецтва. Міжкультурні переплетіння тут вражають. Хочу вклонитись у цьому плані автору за ту колосальну роботу з вивчення всіх описаних епох, яку вона проробила. Деталі вражають, це титано-труд.
“Амадока” читається дивно: то відірватись не можна, то ледве йдуть кілька сторінок. Я особисто постійно в процесі читання шукала рецензії, відгуки, щоб вони допомагали мені вже “в дорозі” хоч щось зрозуміти в цьому лабіринті, в який зайшла і з якого, здавалось, нема логічного виходу.
Так от, більшість рецензій пишуть, що це роман про Пам’ять, особисту й історичну, про те, куди зникає все, що живе всередині нашої оболонки, і куди зникають цілі епохи й культури.
Амадока – найбільше в Європі озеро, позначене на картах Геродота приблизно на місці сучасної Тернопільщини. Чи існувало воно насправді? Куди ділось? Випарувалось? (найбільше озеро Європи, не забувайте!) Запалось? Висохло? Це містифікація? Помилка? А й правда, цікаво… Так зникли євреї в Голокост. Так зник золотий фонд, цвіт української культури у 30-ті. Так зникла пам’ять головного героя у новітній війні. Ці паралелі у тексті ви обов’язково відчитаєте.
Зовсім не буде спойлером, якщо напишу, що стержнем книги є людина tabula rasa, тяжко поранений на Сході України чоловік, який буквально складений по частинах і який геть втратив пам’ять – він просто чистий лист, на якому можна писати все, що завгодно. Це все подано вже в анотації до книги і анонсовано самою авторкою. Дружина Романа віднаходить його в госпіталі і буде по клаптику відновлювати його пам’ять.
Але ж скільки тут закладено інтриг! Що вона писатиме на цьому чистому листі? Яким почерком? Яку правду? Автор заведе вас у такі “нетрі”, видряпатись із яких ви зможете лише на останніх сторінках, і то не до кінця.
Що мене втомило у романі? Що “не пішло”? Все-таки погоджуюсь із тими рецензентами, які кажуть, що надто багато зібралось під однією обкладинкою, таки надто багато! Наприклад, зовсім чужорідною для мене видалась лінія єврейського легендарного праведника Баал Шем Това (це суто моє читацьке враження). Не зачепив мене Пінзель, і навіть Сковорода не вписався. Так-так, вже бачите, яка це мозаїка!
Натомість величезний пласт роману про Розстріляне відродження, написаний фактично як нон-фікшн, був мені дуже-дуже цікавий (вважаю, що кожен вчитель-філолог і вчитель-історик, що викладають такі теми, мають це прочитати).
Дуже сильно і фактично детально описано події Голокосту на наших теренах. Саме за ці розділи авторці закидають українофобські настрої, адже бачимо там і українців-колабораціоністів, і мовчазних байдужих спостерігачів цього пекла, і поліцаїв. Але хіба цього всього в історії не було? Було. Були і зрадники, і запроданці; є й донині. Трагедія євреїв постає у всіх кривавих барвах. Натомість трагедії українців ми не бачимо. А, може, то свідомо така паралель? Як євреї шанують свою пам’ять про мучеників, із просто-таки всесвітнім поширенням правди про їх Апокаліпсис, з їх Яд Вашем. А як знаємо і шануємо ми??? Роман же про Пам’ять.
Найбільшим рушієм сюжету в книзі є Романа. Вона ж стала найбільшим моїм напруженням і найбільшим розчаруванням. Хто вона, ця Шехерезада, що в найменших деталях розповідає чоловікові казку його життя? Хто ця мойра, що плете й плете нитку його нової, заново народженої і придуманої нею долі? Питання залишилось без відповіді. Дедалі ближче до кінця роману вона викликала все більшу цікавість, напругу, а відтак аж відразу.
Наостанок хочу навести кілька ЯКЩО, щоб ви все-таки взялись за цю книгу.
Читайте “Амадоку”,
якщо хочете спобувати “на смак” все найновіше в нашій літературі;
якщо цінуєте високохудожню мову; вона в цьому творі в більшості перфектна;
якщо цікавитесь історією Голокосту;
якщо хочете більше дізнатись про червоний терор 30-х років;
якщо хочете, щоб перед вами просто-таки ожили письменники Розстріляного відродження, зокрема неокласики;
якщо хочете помандрувати лабіринтами людської психіки;
якщо хочете читати про справжню Любов, про хімію між чоловіком і жінкою;
якщо хочете побачити всі сторони людської природи: від найвеличніших – до тваринних і ницих;
якщо готові до шквалу інтриг, ходів, тупиків, доріг і стежечок у просторі велетенського художнього полотна;
якщо хочете зрозуміти, що Пам’ять – це те, що все-таки буде поза нами і після нас.
