Коли дерева були великими, нас на ціле літо відправляли у село.
Час, проведений в хаті баби Юстини, не був засланням чи карою. Ми з кузинками з радістю бігали босяка по траві й теплих порохах (а часом й по стерні), пасли корови, лазили по деревах – своїх, сусідських чи колгоспних, ходили з хлопцями красти колгоспний горох і конюшину для худоби, з бабою по малини, з дідом по гриби і їли усе, що не могло від нас утекти.
Хто ще пам’ятає Зелені свята? В селі у баби замаювали не тільки хату, а й усе подвір’я. Напередодні дідо Петро рубав галузи з липи, ясеня чи дуба й щедро прикрашав обійстя: вікна, стріху, тин, стайню, стодолу і, навіть, город. На воротах він ставив великі гілляки або й цілі зрубані деревця липи чи зеленої осики.
Відповідальну справу оздоблювати хату зсередини баба Юстина не довіряла нікому – вона брала нас в поле й ми приносили цілий оберемок різних запашних трав: дику м’яту, любисток, зозулинець, полин, лепеху, чебрець чи татарське зілля.
Образи (ікони), піч, покуття, полиці з горщиками баба чепурила з особливою старанністю. Долівку (підлогу) вона змащувала червоною глиною, устеляла тканими хідниками й запашною зелениною. Під стелею на сволоці сушилося зілля. Трави баба збирала саме на Трійцю, бо вірила, що тоді вони мають цілющу силу.
Напередодні в чепурній, свіжопобіленій хатині духм’яно пахло різнотрав’ям, за вікном з помережаними фіраночками тьохкали, щебетали, цвірінькали когорти різноманітного птаства, а я ніяк не могла заснути від власних почуттів чогось пречудового й святкового, що переповнювало моє серце радістю.
Нам дітлахам випадало почесне завдання замаїти корови, яких ми напередодні гнали додому з пасовиська. Наша Лиска була дуже лагідною корівкою і завжди терпляче приносила на рогах свій віночок з польових квітів додому. За це дідо Петро давав нам металевого рубля.
На подвір’ї сердитий на вигляд Бровко перепуджено визирав зі старої буди, з якої теж стирчали якісь зелені галузки.
“Баба чи дідо?”, – завжди гадала я, бо Бровкова буда була нейтральною територією. Будь-хто міг тут щось приткнути. Бровко не протестував.
У неділю на Трійцю вшановували тих родичів, хто вже відійшов у Вічність. Баба розповідала, що на Зелені свята померлі вдруге після Великодня виходять на світ. Тому на Зелені свята, після Служби Божої, ми усі, вбрані в найкращі одежі, йшли на цвинтар, щоб провідати могили померлих родичів, які ще раніше були прибрані і теж заквітчані зеленим зіллям. Я дуже любила тут бродити, розглядаючи старі фото і надписи на ще старіших могилках і доймаючи бабу безкінечними питаннями “А хто тут похований?”, “З твоєї родини чи дідової?”, “А чого ця дитина так рано вмерла?” і т.д., що змушувало її швидше повертатись додому.
На Трійцю (бо цього дня Господь уперше проявився в усіх своїх іпостасях – як Бог-Отець, Бог-Син і Бог-Дух Святий) суворо заборонялося купатися у ставку від четверга до неділі і від неділі до четверга.
Та, найголовніше, Зелені свята – це було урочисто, велично і духовно.
А хто ще пам’ятає наші прадавні ліси? По гриби ми ходили з дідом Петром. Він усе на світі знав про ліс, носом чув, коли саме час збирати гриби, коли виходити й коли повертатися. Коли дідо, як звикле, перший повертався з лісу з мішком білих грибів, усе село кидалося на “грибне плювання”.
Тому по боровики, козарі й маслюки ми ходили з дідом, а по підпеньки – з бабою Юстиною.
Це був серйозний ліс, де древа були справжніми велетнями, а скрізь хмари їхніх пишних кучерявих крон рідко пробивались сонячні стріли.
У липні ми вже ласували молодими бараболями в сметані з кропиком, малосоленими огірочками, шпараговою фасолькою, білими грибами в сметані та печеними на п’єці голубінками. Однак на все життя я запам’ятала смак неймовірних бабиних спасівських паляниць з маком – смачнішого “десерту” я так і не спробувала в житті.
Пляцок на спасівські паляниці баба Юстина пекла з пшеничного борошна і квасного молока, додавала яйце і трішки “погашеної” соди. Паляницю не можна було різати ножем, а треба було ламати руками на шматочки (не великі і не малі). Мак баба терла в макітрі, яку міцно тримала між ногами, покритими рясною спідницею в дрібну квіточку і запаскою. Вона запарювала насіння маку окропом, а через короткий проміжок часу починала так швидко ганяти його макогоном по стінках макітри, що тільки кола вертілись у мене перед очима. Поступово до маку додавався цукор. Дуже швидко мак не витримував такої наруги над собою і випускав біле молочко, перетворюючись на рідку масу. Я любила спостерігати за цими магічними дійством, бо знала – закінчивши, баба дасть мені облизати макогін (при цьому вона ніколи не забувала попередити мене, що облизування макогона загрожує мені в майбутньому лисим чоловіком).
До розтертого маку баба Юстина додавала трохи меду, вимішувала разом і об’єднувала з шматками паляниці. До цієї неймовірно-смачної страви баба варила кисіль з яблук, вишень або слив (або з усього одразу).
Я часто згадую Україну, наше село й бабу з дідом, які давно відійшли у Вічність. Бо знаю, що теплі бабині руки, дідів спокій і його філософська розважливість, дух свіжоспеченого хліба, молодих бараболь, відігрітого сиру, мізерії, тертих пляцків, запашного зілля, свіжого сіна, перших черешень, дідової вишнівки, яку можна було потайки спробувати, відійти і ще раз спробувати, таке добрезне, все залишилось у моєму серці навічно.
Якби хоч на мить можна було повернутись туди, у дитинство…
