Українські віковічні традиції
Олена Ріпка
Українці готувалися до різдвяних свят ще влітку. Перший або останній сніп жита чи пшениці з поля залишали необмолоченим. З нього робили Дідуха, в який встромляли стебла різних злакових культур (жита, пшениці, вівса) та для Різдва відбирали м’яке, пахуче сіно. До свят по господарству завершували практично всю важливу роботу – від впорядкування в хаті та у дворі – до ремонту різного знаряддя, ткання полотна й вичинки шкір.
За звичаєм до свят господині ретельно прибирали в хатах, вибілювали помешкання й квітами розмальовували комин, застеляли нові або чисто випрані скатерки, рядна й рушники. Обов’язково намагалися справити обновки (новий одяг) для всіх членів родини та купити новий посуд (макітри, горшки, коцюби й макогони). Із воску виготовляли святкові свічки, промовляючи спеціальні молитви.
До Різдва добрі господарі різали свиню, щоб приготувати ковбасу, кишку (кров’янку), холодець, сальтисон, печеню з гречаною кашею та багато інших м’ясних страв.
Святий Вечір
Напередодні Різдва, 24 грудня (за новим церковним календарем), ще вдосвіта господиня бралася до готування найважливішої Святвечірньої їжі – куті та узвару. Для цього особливим чином у печі накладали дрова, які годилося запалювати “живим вогнем” – кременем і кресалом, що останні дванадцять днів лежали під образами. У піч клали 12 полін, які припасали та сушили дванадцять днів останнього місяця.
Для куті брали завчасно потовчену і вимочену пшеницю, а також “непочату” – набрану до сходу сонця воду, яку, вважали, освятив уночі сам Бог сонця. Це стосувалося і хліба (книш, крачун, калач), який клали поруч з Дідухом і виймали з печі вдосвіта. Книш випікали, замішуючи його як звичайний хліб, кладучи зверху маленький хлібець, який звали душею і призначали для душ померлих предків. Потім господиня готувала на досвітній воді і в нових горщиках 12 Святвечірніх страв. Усі страви мали бути пісні, проте багаті, тому вечеря мала назву “багата кутя”.
Для приготування куті до звареної пшениці додавали мед, волоські горіхи, мак та родзинки (пшеницю вважали символом вічного життя, а мед – вічного щастя святих на Небі). Узвар готували із сухофруктів (яблук, груш, слив, вишень).
Коли кутя та книші вже на лавці, то із першим променем сонця господар відкривав хатні двері, комори, клуні, стайні і навіть ворота, бо, вважалося, що на землю сходить Бог урожаю, достатку і багатства. Чарівним зіллям (маком-видюком) люди обсипали усю домашню живність, щоб віднадити злу силу й ще раз перевіряли чи все готове до Святвечора. Тоді вже годилося внести до хати Дідуха. Для цього батько брав за руку старшого хлопчика і йшов з ним до стодоли, несучи непочату воду, а хлопчик – три колоски. Там вже стояв приготовлений Дідух та в’язочка запашного сіна. Все це кропили досхідною водою й приказували молитву: “Милостивий Боже, і ти, Сонце праведне, з Святим Різдвом! Торік дали ви урожай, дали добро, багатство й здоров’я… Пошліть іще краще цього року!”
Дідух
Дідух – символ урожаю, добробуту, багатства, безсмертного предка, зачинателя роду, духовного життя, оберіг роду. Це житній або пшеничний сніп, який був триногим чи п’ятиногим і який прикрашали калиною, стрічками, паперовими чи засушеними квітами.
Кажуть, коли Ісус Христос народився в стаєнці, то було дуже холодно. У стіні Йосип знайшов шпарину і затулив її снопом із соломи. Звідтоді існує звичай на Святу Вечерю встеляти підлогу в хаті сіном та ставити на чільному місці у кутку Дідух – символ затишку та тепла.
Дідуха ставили на найпочесніше у хаті місце – під образами.
Господар брав Дідуха й сіно та ніс до оселі, де господиня зустрічала його з книшем та запаленою свічкою. Згодом усі разом встановлювали Дідуха на покуті, встеляли сіном стіл та долівку. Місце ж Дідуха в хаті звалося “Раєм”, бо там, вважали, з цього часу перебуватимуть душі пращурів-покровителів роду і дому. Він приносив у дім здоров’я, щастя і добрий урожай.
Допоки Рай-Дідух стоїть на покуті, суворо заборонялося виконувати будь-яку роботу, окрім догляду худоби. У цю пору господині навіть виносили з оселі віника, щоб не підмітати в хаті. Святою називали не лише вечерю 6 січня, але й наступні вечері аж до Щедрого Вечора (13 січня). У цю пору годилося лише святкувати й не працювати.
Поверх сіна на столі стелили першу скатерку для добрих душ та, розклавши по кутах часник, застеляли другу скатерку – для людей. Посеред столу господар ставив для духів книша, а господиня паляницю, в яку вставляли й свічку.
Кутю і узвар урочисто переносили на покуть, попередньо зібравши з куті сухий верх для живності. Кутю накривали книшем, узвар – паляницею й, попоравши худобу, всі чекали настання сутінок.
Готуючись до вечері, родина вбирала святковий одяг й нетерпляче чекала першої зорі на нічному небі, бо зранку усі постили й нічого не їли.
Свята Вечеря
“Дай, Боже, добрий вечір, ті свята упровадити, других дочекати в здоровлю, щастю до другого року, на многая літа”.
Вийшовши на подвір’я, діти стежили за небом і з появою зірки, заходили в хату й сповіщали довгождану звістку. З цього моменту можна було розпочинати Святу Вечерю.
На стіл клали 12 страв, які мали нагадувати про 12 апостолів. Коли господар обійшов всю худобу, родина навколішки ставала на молитву, проказуючи “Отче наш”, “Богородице, діво, радуйся”. Після господаревого благословення сідали до Святої Вечері, яку починали з куті. Також кутю та узвар ставили окремо для покійних родичів.
Першим за стіл сідав господар, а за ним по старшинству й інші. Всі поважно продмухували лавки, щоб не присісти на Духа, бо вважалося, що на багату кутю приходять духи предків. Під час Святої Вечері не годилося вставати з-за столу (це могла робити лише господиня, яка сідала перед столом), розмовляли поважно й не голосно.
Напередодні Святої Вечері не годилося ходити в гості чи до іншої хати, а також нічого не позичати. Всі намагалися бути вдома разом і навіть подорожувальники воліли повернутись до цього дня додому.
Розпочинаючи Святу Вечерю, найстарший господар брав ложкою кутю й промовляв молитву за покійних дідів і батьків, запрошуючи їх на вечерю. Для них та відсутніх членів родини на столі спеціально ставили дві тарілки й чарки (з них ніхто не їв і туди насипали куті). У деяких районах зберігся звичай підкидати ложку куті до стелі, приказуючи, щоб Бог послав багато приплоду в господарстві.
За традицією на Святвечір мало бути 12 пісних страв: кутя, узвар, квасоля, капуста з пшоном, риба, голубці, борщ з “вушками”, вареники пісні, гриби, млинці, пиріжки, бураки з хріном. Після вечері, яка тривала кілька (3-4) годин, кутю та деякі інші страви не прибирали зі столу, а залишали для духів, які будуть сідати за Святу Вечерю вдруге. Для них також ставили склянку води та чистий рушник.
Після Святої вечері українці починали колядувати. Починають старші родичі (бабусі й дідусі), а решта родини долучається. Потім батьки обдаровують дітей, гостей та один одного дарунками, що символізувало майбутній достаток й багатство.
Після Святої Вечері й частування не годилося спати, особливо господареві та господині, які прилягали відпочити одягнутими, щоб не заснути. Намагалися без потреби не виходити з хати чи з двору й нічого не позичати до світанку. Лише діти могли віднести обрядову їжу дідусям, бабусям чи хрещеним батькам, які мешкали поряд. Віконця осель усю ніч виблискували світлом, бо свічок не гасили на Святий Вечір, вони самі мали догоріти повністю. Всі розмови вели спокійно, поважно й стосувалися вони предків, роду та господарства. Не можна було злитися, сваритися, казати щось лихе, бо це могло збутися, оскільки в цю ніч злі духи, відьми й інші недобрі сили блукали попід вікнами, все чули.
Різдво Христове
Колядували та віншували й на саме Різдво Христове (25 грудня). Зранку вся родина йде до церкви на святкову молитву, яку присвячували спогадам про народження Ісуса Христа. Повертаючись із церкви, люди радо вітаються:
– Христос народився!
– Славіте Його!
Вже в підвечірок йшли перші дитячі ватаги колядників-хлопчиків (дівчаткам ходити з вітаннями не годилося), кожен мав через плече торбинку, куди складали гостинці. Питали у господарів кому колядувати, ставали перед “застільним вікном” й співали колядки та проказували віншування. Господарі з повагою ставились до таких щиросердних “вістунів добра та щастя”.
Звізда зі Сходу ясна засвітила.
Де Пречиста Діва Сина породила.
І ми дари дали, Дитя привітали.
Яко Бога іста,
Котрого родила Марія Пречиста.
А Вам, люди добрі,
Многая літ прожити!
Ті свята відпровадити.
Других дочекати.
Рік по року –
Від Різдва до Нового Року,
Від Нового Року до Богоявлення,
Від Богоявлення до Воскресення,
Від Воскресення до Вознесення,
Від Вознесення до Святого Духа,
Від Святого Духа – до ста літ,
Доки Вам Господь Бог
Призначив життя вік!
Христос ся рождає!
Віншувальникам дуже раділи, тому радо обдаровували хлопців грішми та гостинцями (цукерками, яблуками, горіхами, книшиком).
Увечері до громадської коляди готувалися біля церкви чи школи чоловічі громади. Обирали свого керівника – Березу (Брезая), латкового (збирає сало й ковбаси), хлібоношу, скарбника, звіздаря (носить зорю), дзвонарів, танцюристів, скрипалів. Колядувати годилося кілька ночей, допоки обійдуть кожну оселю в поселенні. Зібрані гроші передавали на церкву.
31 грудня – Щедрий вечір
31 грудня – Щедрий вечір або свято Маланки за новоюліанським календарем, який в Україні відзначають напередодні Нового року. Святкування Щедрого вечора походить від стародавнього, ймовірно, дохристиянського звичаю. За християнським календарем – це також день преподобної Меланії Римлянки (Маланки).
Ввечері на Маланки дівчата-підлітки бігали щедрувати. До оселі не заходили, робили це здебільшого під вікнами. Найвідомішим театралізованим обрядом була “Маланка” – дійові особи перевтілювалися в Маланку, діда, бабу, цигана, циганку, лікаря, сільського старосту, жандарма, смерть тощо, обличчя приховували за масками й у супроводі музик ходили від хати до хати з новорічними побажаннями.
Від Різдва (25 грудня) і до Щедрого вечора, себто цілий тиждень, хати не підмітали, бо по ній витають добрі духи предків. І от, на Меланку, її нарешті ретельно вимітали, а сміття відкладали, щоб спалити вночі, разом із Дідухом. Так господині символічно очищали оселю від усіляких негараздів.
Засівають 1 січня
На свято Василя Великого хлопці та чоловіки обходять родину й сусідські домівки і засівають зерном, щоб принести добробут та гарний урожай господарям у новому році. Це давня українська традиція, яку виконують, а зерно символічно засіває оселю достатком і захищає від злих сил:
Віншую вам нині, усі добрі люди,
Нехай Божа поміч завжди з вами буде.
Нехай тої днини, кожної години,
Бог благословить, біда хай загине.
Хай у вас все родить, жито і пшениця,
І всякеє збіжжя і всяка пашниця,
Зичу вам щастя і многая літ!
І вашій хатині, і вашій родині!
І всіх хто є в хатці, і всій Україні!
Христос ся рождає!
Господарі обдаровують посівальників ласощами, грішми або іншими подарунками, особливо найпершого гостя. Зерно не прибирають до заходу сонця, оскільки вірять, що чим більше посівальників завітає в дім, тим багатшим і щедрішим буде новий рік.
Найвідоміша щедрівочка в світі
У переддень Різдвяних свят згадаймо українську щедрівочку, яка, переступивши кордони, завоювала увесь світ. Це трапилося через 15 років після того, як у січні 1921 року її автора, видатного українського композитора Миколу Леонтовича, убив агент ЧК, що попросився в хату переночувати.
У час Різдвяних свят наш “Щедрик” є найпопулярнішою мелодією у світі, відомою як “Carols of the Bells” або “Ukrainian Carols”. Жоден астрономічний бюджет жодної реклами досі так і не зміг повторити успіху цієї мелодії, написаної безкоштовно. Сучасна англомовна “Вікіпедія” говорить американцям те, що вони не знали 50 років тому – і про українське походження “Carol of the Bells”, і про авторів адаптації, і про різні слова у “Щедрику” в англійському варіанті.
Щиро зичимо усім безпечних, щедрих і щирих Різдвяних свят!
Христос народився! Славімо Його!
