Батько панни Варки, о. Дмитро Діяковський, як учився в першім класі Київської духовної семінарії іще як був Дмитром Миколайовичем, якось, приїхавши додому, у Велику Яблунівку, на вакації, пішов у червні місяці в Тернівку до церкви. І побачив у церковнім хорі прехорошу крилошанку Марту Посмітюху, яка співала дивним дискантом. І був зворушений до сліз, її слухавши, бо здавалося, раз на сто років посилає Бог між люди таку душу і таке серце чуле, аби співати про те щастя, що десь на світі єсть, але у наш край чогось забарилося. І молодий богослов став учащати у Тернівку.
І потім, коли в Києві в семінарській бібліотеці він засиджувався зимою до пізньої ночі і часом піднімав очі з-над книги, вони довго не поверталися до пожовклих сторінок грубого фоліянта тому, що мрія приковувала їх в душі до далекої Тернівки…
А скінчивши науку і зібравшися ставати священником, він одружився з Мартою Посмітюхою, яка вже була від нього покриткою і мала дівчинку Варку. Одружився з тернівчанкою і став священником у Тернівці.
І був з нього пастир душ такий, які тепер трапляються зрідка і в далеких землях. І господар був на весь Черкаський повіт! У кого був зразковий, на три з половиною гектари, фруктовий сад і двір в охайності і чистоті великій? У панотця Дмитра Діяковського. У кого слуги були у путящій нелатаній одежі і конче миті раз на тиждень у домашній лазні? Чиї турми скотини рогатої і свиней потовпом за селами захрясали поля? Чиї гуси й качки криком своїм заглушали на ставку голоси рибалок?
Від кого з двору кабанники тричі на рік вивозили хургони годованих кабанів? Від кого щовесни жиди смілянські, рохмистрівські, матусівські і шполянські провадили гори перин на Уманський та Чигиринський шлях? Від панотця Дмитра Діяковського. Чиї були найгустіші копи на ниві і найважчі снопи? Чиї були найвищі скирти соломи в селі? І чиї паровиці за паровицями скрипіли на вокзали з пшеницею, ячменем і горохом? Панотцеві Дмитрові Діяковського. А на чиї кошти утримувався фельдшер у Тернівці і було збудовано амбулаторію ще кращу, як у найбагатшого земства? І на чиї засоби вчилися найталановитіші діти у Смілі, у Черкасах і в Києві? Все, все на спромогу та на ласку панотця Дмитра Діяковського. А через кого не було жодної бідної хати в Тернівці, і жодного старця, і жодної сироти неприголубленої, і жодної вдови невтішеної? І через кого столітні діди і баби веселі, і радісні, і в білих сорочках сиділи на призьбах щонеділі і дивилися, як незнайоме молоде покоління з онуків та правнуків веселилося, співало, гомоніло і лузало насіння на вулицях? Та через нього, через панотця Діяковського. Бо він мав на увазі всіх найстарших громадян тернівських і раз на місяць особисто заходив кожного відвідувати якогось принагідного свята. А, йдучи додому, по дорозі заходив до найбіднішого і давав їм найбільший дан на найпекучішу потребу. І грамотним говорив:
– Приходьте сьогодні до школи, будуть показувати чарівним ліхтарем малюнки і читатимуть цікаві оповідання!
І приходили люди в школу, і показував учитель картинки, а панотець читав “Страшну помсту”, “На Вовчому хуторі”, “Ріпника”, “Немає матусі”, “Романа”, “Дорогу”. А як розходилися, то давав під розписку тому газету “Раду”, тому байки Глібова; а іншим – “На розпутті”, “Під тихими вербами”, “Соняшний промінь”. А ще іншим – “Пропащу силу”, “Енеїду”, “Люборацьких” і “Чорну раду”.
І ніхто не тяг його до відповідальності ні за багатство, ні за християнську добрість, ні за мазепинство… І не боявся він ані вельможних дук, ні преосвященних владик… Бо всі урядники, пристави та стражники були ублаготворені і задаровані. А всі сусідські попи, дяки, старости та крамарі були вечерями, обідами і навмисними бенкетами задобрені. І мали роти заткнуті для того, щоб не крикнути далекому та жорстокому, вельможному московському натовпові про небезпеку українського сепаратизму.
І коли дзвін лунав з тернівської церкви, скликаючи вірних на молитву, чи то в неділю, чи в суботу, то серце в кожного українського селянина здригалося від теплого почуття кревності і спільності однієї долі зі своїм шановним панотцем.
І всі люди навколишніх сіл поза Тернівкою, почувши цей дзвін чи дома, чи на горі, чи в долині, чи в лісі, чи за горою, упізнавали його і, прислухаючися, знімали шапки, хрестилися і говорили:
– О, вже до церкви благословляють у Тернівці! І вже ж коли йшла відправа там у церкві, то в хорі співала і матушка так, як і за свого дівоцтва; тільки що тепер біля неї стояла і підспівувала її маленька Варка, яка, поглядаючи то на людей, то на матір, то на батька у вівтарі, думала: “Як то мати страшно гарно вгору тягнуть “Хвали, душе моя, Господа”, аж батько сюди поглядають і радіють очима… і я хотіла б довго-довго з матір’ю в хорі співати, аби тільки дивитися на батька та на матір, що вони такі радісні між людьми!”
А люди, особливо жінки, йдучи з церкви додому, питалися одна другої: “Чи ти чула, як матушка гарно виводила?” – “Еге!., але в маленької Варки голосок літав над ними і над всіма басами, ніби блискучий метелик, влетівши в церкву крізь розбите вікно у бані. Як виросте, то буде краще співати від матері…”
І мовчки йшли додому. І літнє сонце йшло під обідню небесну межу. А дзвони гули з дзвіниці на село, на Тясмин і на поля, неначе з велетенського вулика якісь незвичайно великі бджоли, які пишного літа не збирають пахущий мед з квіток та всякого зілля, а збирають з людських сердець радість та любов.
І гудуть про неї під небесами, аби сонце було завжди ласкаве сприяти людському єству, квітнути почуттями, вартнішими за всі плекані троянди сходу і за всі наші вуздики і городні, і дикі польові. І від повноти такого свого буття отець Дмитро Діяковський був справді щасливий!
І з’їхалися тоді зі всієї Смілянщини у Смілу священники, диякони і дяки вибирати представника у четверту російську державну Думу. І приїхав на ті збори і Терещенко, що вийшов з українських мужиків у найбільші поміщики між російські багатії. Його привіз Маркура Пупань. І вибрали на зборах представником у Думу державну панотця Дмитра Діяковського. А поміщик російський з українських мужиків гукнув московською мовою: “Не посилайте єтово священіка. Виберіте другова…” І дуже здивувався з’їзд, але послав у Петербург таки свого обранця, шановного панотця Дмитра Діяковського. І коли він від’їздив у північну московську столицю, то селяни прохали розказати цареві все про Пупаня і про його пана. Але чи довелося там цю справу зачіпати – невідомо.
А вже ж, як зашуміло лихо і над оселею нового члена Думи державної, хтось дав звістку аж гуди. І отець Діяковський після чотиримісячної неприявності дома з’явився в селі на початку травня. І, їдучи повз кладовище зі станції, зліз із брички, одіслав коні з дідом Гарбузом у двір, а сам пішов на свіжий гріб своєї матушки. І довго він стояв мовчки, тільки сльози ревно бігли по лиці на один вус і зривалися з нього додолу. А потім похитнувся і вхопився за хрест, щоб не впасти. І нарешті, опанувавши себе, підняв руки до небес і з розпукою прохрипів: “Гей, коли ви там не порожні, то озовіться!” І, ніби почекавши відповіді і не діждавшися її, переступив гріб і пішов у Сердеківський байрак. А дома його ждав і дяк, і всі слуги.
І прийшов він пізно ввечері. І, не пізнавши навіть дяка, сказав до нього і до слуг: “Ідіть спати!” А дідові Гарбузові звелів принести горшки… Той приніс. Отець Діяковський знов заплакав і, спитавшися, чи спить панна Варка, налив той чайник горілки, в якому звичайно заварюють чай, сів у столовій при столі і почав смоктати з носка чайникового. А він же ж перед цим ніколи не пив. А як траплялося йому бути на бесідах чи в гуртках, то подавали пити щось інше, тільки не сивуху.
Посидівши так з півгодини, устав, і пішов у спальню, і вніс звідти Біблію, сів з нею коло столу; знайшов потрібне місце, прочитав, і, не стуляючи книги, поклав голову на неї і так цілу ніч проспав, неначе перед семінарськими іспитами утомлений студіями семінарист. А вранці перед сходом сонця збудив діда Гарбуза і звелів запрягати у бричку Азіата і Горностая. І коли наймит, запрігши коні, хотів лізти на своє місце, отець Діяковський промовив: “Я сам поїду”. Узяв у руки віжки і батіг, сів і швидко помчав за село, десь до Розсохватої могили. Це було надзвичайно. Сам він ніколи не їздив. Тому дід Гарбуз довго стояв, і навіть коли дивний їздець зник за селом, він стояв і говорив: “Матінко Божа! Не погуби його душу. І наверни на розум добру потемнілу совість. Він же у правій руні мусить держати хрест святий, а не батіг на ті коні, яким домовики вночі часом заплітають гриви!”
А приїхав отець Діяковський тільки на другий день уранці. Коні аж поперепадалися. Видно, не пили і не їли. Бо, коли дід Гарбуз їх поприв’язував і забряжчав тими відрами, якими їх напував, вони стали рватися з припону і несамовито іржати. Він їх напоїв і дав їсти, але трошки, щоб не охватилися після вимушеного посту.
А господар тим часом ходив по столовій і смоктав із чайника горілку. І не питав слуг ні про віщо, і сам нічого не розказував. Був ніби німий. Навіть маленька донечка не цікавила його. І став для нього час так і тягтися. Майже щотижня якоїсь ночі кудись їздив, а приходила субота і неділя, то ставав на службу Божу. І одразу вів так, як і годиться. Тільки що в неділю, коли співали “Хвали, душе моя, Господа”, він уклякав у вівтарі і ревно мовчки плакав.
Хазяйство від недогляду переводилося, припинилися одвідини найстарших селянських громадян, забулася школа і видача книжок для людей А один випадок призвів до останньої руїни господарства. Трапилося так, що отець Діяковський сидів у столовій коло столу і смоктав з чайника горілку. Аж увійшов смілянський пристав і подав йому папір на підпис. Отець Діяковський подивився. І підписав. Пристав хотів уже йти, але панотець промовив: “Підождіть”. і, розкривши Біблію, яка лежала завжди на столі в їдальні, на тому місці, на якому в книжках стоять прізвища авторів, написав: “Діяковський”. І, затуливши, шпурнув нею на пристава. Але той одскочив і вибіг надвір. А книга, ударившись об стіну, упала додолу, на диво, не розкрившись.
На другий день до панотця приїхав урядник і один стражник, і взяли із двору п’ятеро молодих коней і три корови з телятами, бо, мовляв, панотець якоюсь запискою подарував приставові цю скотину. Чутка пішла на все село, що піп роздає своє майно людям, і вся селянська нужда рушила прохати і собі чогось. А він ходив по двору з чайником, повним горілки, смоктав її і роздавав усе, що попадало людям в очі. Тоді дід Гарбуз, беручи маленьку панну Варку за руку, став виходити до прохачів і прохати їх, аби пожаліли хоч сирітку і не пускали її в старці. Люди схаменулися. Але і не можна нічого певного сказати, що в господарстві тоді залишилося. Одно тільки певно, що пара білих коней і дві корови, які в нього потім були, ніде не купувалися, а, мабуть, вийшли із тодішньої остачі, залишилися, а все ж тоді по селі став ширитися розголос, що треба другого священника, бо цей знається з чортами. Мало того, що він бере в праву руку батіг поганяти ті коні, яким домовик часом заплітає гриви, але він щоночі їздить до Розсохватої могили. А з неї йому назустріч виїздить на Ремезі Маркура Пупань. І, трохи проїхавши і ніби упізнавши отця Дмитра, повертає коня і женеться з несамовитим жахом Сердегівським шляхом у Херсонський степ. А вслід за ним скажено летить тернівський панотець Діяковський. Він у бричці, навстоячки тримає лівою рукою віжки, а в правій батіг і періщить з усієї роздмуханої людської сили нещасну скотину, яка напинається з останніх сил, аби догнати у степу чорного вершника.
Але співають півні у селах далеко на стороні – і зникає Пупань з конем, а панотець опиняється в Тернівці у себе в дворі, а дід Гарбуз випрягає коні.
Та люди, мабуть, пам’ятаючи минуле і, може, жаліючи і маленьку панну Варку, не шукали іншого попа, хоч і говорили про конечну потребу другого. І так тяглося, мабуть, років з вісім. Цього ж часу панну Варку взяв до себе її батько хрещений отець Мархела, сердегівський священник, і віддав вчитися у Полтавську гімназію, яку вона скінчила дуже добре. Там же ж їй рекомендували, аби училася на артистку, бо має дивний Божий дар до співу. Але, мабуть, через те, що її, молоденьку, придавило велике сирітське незароблене у долі горе, вона не змогла випростати вільну думку, і зважити своє становище, і вхопити тропи життєвої.
І, коли сердегівський багатій Харлампій Пронь запропонував їй одружитися з ним, вона згодилася і сказала про це батькові. Батько ніби трохи отямився і перестав ночами їздити Бог знає куди. Коні відпочили і погладшали, хоч вже були старі. І все в дворі разом з панотцем зацікавилося тією подією, що мала статися з молоденькою господинею, і трохи повеселішало…
