Історію споконвіку заведено досліджувати майже всуціль крізь призму виразно чоловічої ментальності. Роль жінок у важливих і доленосних історичних подіях недооцінюють, не помічають, применшують і замовчують. Між тим, жіноча роль в історичних реаліях була дуже й дуже значною. І це почалося не на зламі ХІХ – ХХ століть, а значно раніше. Приміром, у житті найславетнішого українського гетьмана Богдана-Зиновія Хмельницького три його дружини відіграли просто грандіозну роль. Хтозна, чи визнав би це сам гетьман, але, власне, його життя можна ділити не тільки на періоди перемог і поразок, а й на три його шлюби, які дуже по-різному позначилися не тільки на його житті, а й на всій історії тогочасної України.
Ганна Сомко – “тиха вода”
Зі своєю першою дружиною – донькою міщанина й купця Семена Сомка з Переяслава – Богдан Хмельницький одружився, будучи ще простим сотником Чигиринського реєстрового полку. Йому тоді було лише тридцять п’ять літ. Однак уже на той час Хмельницький був досить досвідченим воїном. Він уже встиг взяти участь у морських походах запорожців на османські міста, зокрема в захопленні передмістя Константинополя. У 1633 році Хмельницький стає на службу до великого коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського.
Спершу все складається якнайкраще – коронний гетьман не обійшов Богдана своєю милістю, подарувавши йому помешкання в Бродах. Та й узагалі в цей час майбутній гетьман України впевнено йшов угору. Разом із покірливою, лагідною й працелюбною Ганною вони відбудовували занепалий після смерті батька хутір Суботів. Одне за одним народжувалися діти.
Скільки саме дітей було в гетьмана, точно невідомо. За різними джерелами – шестеро, семеро та дев’ятеро. Але відомо, що всі діти Хмельницького – від цього першого шлюбу з Ганною Сомківною, яка в політику не втручалася, до гостей виходила рідко, мало хто й узагалі бачив її, окрім найближчого оточення та челяді. Хтозна, можливо те, що вона народила стількох дітей, підірвало її й без того слабке здоров’я, а може, причина була в якійсь тяжкій хворобі, але з кожним роком Ганна танула, як свічка.
Нарешті їй стало зовсім не під силу пильнувати дітей і величезного господарства. А тому їй на допомогу з Чигирина привезли дівчину-сироту. Тоді Ганна ще не знала, що пройде час і до вірної помічниці горнутимуться не лише їхні численні діти, а й сам господар. Та якби й знала, то навряд чи посміла би якось повстати проти свого Богдана. Надто вже сумирну мала вдачу. Проте, на думку деяких істориків, саме зв’язок Хмельницького з коханкою, та ще й майже на очах у всього хутора, якраз і зламав Ганну остаточно…
В історичному романі Ліни Костенко “Берестечко” Ганна Сомко згадується тільки раз:
“…Аж перша жінка і злягла, і вмерла,
і тиху душу Богу віддала…”
Мабуть, оце “тиху душу” й буде найвичерпнішою характеристикою першої дружини Хмельницького, яка, проте, народила всіх його дітей.
Олена Чаплинська – “підступне полум’я”
Олена (чи Гелена? чи Мотрона?) – за однією з версій – українка з православної брацлавської родини, за іншою – польська шляхтянка й католичка. З’явившись у Богдановому житті як “вірна” помічниця першої дружини, за дітьми – нянька, а за господарством – наглядачка, вона метким оком відразу оцінила всі свої перспективи й можливості, навіть з альтернативними варіантами. Олена дуже хотіла насправді вигідного й “гонорового” шлюбу, який би врешті поклав кінець її бідності й залежному становищу. Уже завоювавши серце господаря маєтку, вона не припиняла пильнувати для себе ще кращої долі, чекала слушної нагоди.
Нагода така не забарилася. На той час керувати адміністративною управою Чигирина було поставлено вже немолодого, але заможного шляхтича-вдівця Данила (Даніеля) Чаплинського. Скорий на розправу, схильний до чванства й самодурства Чаплинський почав наводити в краї свої порядки, караючи навсібіч та загарбуючи все, що погано лежить. Шляхетний і впевнений у собі сотник Хмельницький одразу йому не сподобався, надто вже був заможний, надто вже незалежно тримався. Хоча, скоріше, справа була не в особистих симпатіях, а в великій політиці. На той час Богдан Хмельницький був на доброму рахунку в польського короля Владислава IV Вази – політичного опонента Конєцпольських. Коронний гетьман та його син Олександр уже давненько скоса поглядали в бік Суботова, шукаючи зручного приводу. Звичайно, привід знайшовся. Якось, за відсутності хазяїна, Чаплинський навідався до Суботова – на власні очі хотів побачити велике й успішне сотникове господарство…
Тут його й зустріла Олена – показала чиновникові й хутір, і господарські будівлі, і папери, які він просив. А заодно розважила гостя жвавими розмовами та влучними жартами. А, може, й надію якусь дала. Хтозна, що там було між ними, але за деякий час Чаплинський з’явився в хуторі знову – цього разу вже в супроводі жовнірів. То був так званий “ґвалтовий заїзд” – звична річ для тих часів. Звинувативши Хмельницького, якого на той час знову вдома не було, у тому, що Суботів зайнятий ним “незаконно”, підстароста вщент розгромив сотникове господарство, тяжко побив Богданового малолітнього сина, та ще й викрав Олену, з якою дуже спішно обвінчався в Чигирині.
Ображений і розлючений Хмельницький кинувся шукати правди спершу в самого короля Владислава ІV. Марно. Згодом, аби вже нарешті остаточно розправитися з суперником, Чаплинський запроторив майбутнього гетьмана до в’язниці. Визволити його допоміг чи то чигиринський полковник Кричевський, чи то… Олена. Пізніше в листі до Адама Кисіля Богдан Хмельницький напише: “Коли б не допомогла своєю участю й проханням Чаплинська, ця розсудлива невинних людей жалібниця-Есфір, то не знаю, що сталося б від ворожого наклепу Чаплинського з моєю головою далі…”
А далі – 1947 року – Хмельницький зі старшим сином Тимошем їде в Запорізьку Січ. 24 січня 1648р. вони піднімуть на Січі повстання, заволодівши човнами, провізією, а згодом і фортецею. Цього разу історія посміхнеться Хмельницьким, адже велика частина реєстрових козаків охоче перейде на їхній бік. Невдовзі Богдан Хмельницький стане повноправним гетьманом, а вже через рік він повернеться прямісінько у відновлений Суботів, який стане його резиденцією.
Достеменно невідомо, чи то чвари з Чаплинським і Конєцпольськими поклали початок новому козацькому повстанню, чи були глибші й давніші причини – дехто з істориків стверджує, що це протистояння не було несподіванкою ні для українських, ні для польських кіл. У будь-якому разі, йому судилося перерости в Національно-визвольну війну українського народу. Видатний полководець невдовзі здобуде ряд блискучих перемог над польськими військами: під Корсунем, Жовтими Водами, Зборовим, візьме в облогу Львів, а згодом звільнить від польського впливу велику частину українських земель.
До речі, подальша доля Чаплинського достеменно невідома – згідно з одними джерелами його таки наздогнала страшна гетьманова помста й він був страчений, згідно з іншими – просто загубився в історії, дата й обставини його смерті невідомі.
У неділю, 27 грудня 1648 року, гетьман Богдан Хмельницький урочисто в’їхав у Київ “як пресвітлий володар і князь Руси”. Богдана вітало вище православне духовенство та народ. Саме тоді, на Різдво, і був покладений початок нової козацько-гетьманської держави, на чолі якої впевнено стояв Хмельницький. Рішення Богдана Хмельницького воювати проти Речі Посполитої схвалив і Патріарх Константинопольський, надіславши гетьманові меч, освячений на гробі Господньому.
Олену Хмельницький цього разу пробачив. Може, окрилений своїм новим становищем. Може, з удячності за порятунок. А, може, було щось у ній оманливе, дражливе й магічне, якщо володар України, зневаживши думку сім’ї й козацької старшини, одружився з невірною – на початку 1649 року. Йому на той час уже було п’ятдесят чотири. Попереду – ще багато слави. Союз із османами й кримськими ханами завершиться Зборівським договором, який нарешті легалізує самоврядність українського козацтва, ознаменувавши початок Гетьманщини. Одначе через трикратну зраду кримських ханів Хмельницькому так і не вдасться остаточно перемогти в цьому тривалому протистоянні. І не тільки через цю зраду. У стосунках гетьмана з козацькою старшиною дуже скоро з’явиться напруженість, аби згодом перерости в незадоволення. Причин для цього було багато, але не остання – у Олені.
Царювати в гетьманських покоях їй було суджено лише три роки. Як свідчать уривчасті спогади очевидців, розкішно вбрана, у діамантах, перлинах та оксамиті, дуже красива й ледь хмільна, новоспечена гетьманша наливала шляхетним гостям мед-горілку, частувала із золотих келихів самого Богдана, розсипаючи на всіх довкола свою розкішну вроду й сміх, пускаючи бісиків очима. Чи ті бісики її згубили, кинувши в обійми годинникаря, чи то жадоба до козацьких грошей, які вона посміла викрасти й закопати, чи просто не змогла вона налагодити добрих стосунків із гетьмановими дітьми, – хтозна. Відомо тільки, що її стратив 1651 року Тиміш, старший син Хмельницького. А от чи зробив він це за наказом батька, чи з власної волі – теж зостається таємницею. У всякому разі, звістка про смерть коханої застала Богдана Хмельницького саме там, у тузі й темноті, – під Берестечком:
“…Я був понижений і вбитий.
Я пив. Я мучився. Не спав.
Боявся посміху, як пастки.
Ось я такий і воював.
В мені було зерно поразки…”
(Ліна Костенко, “Берестечко”)
За деякими джерелами, у битві під Берестечком загинуло близько тридцяти тисяч козаків. Після цієї битви поляки вже більше не зважаться продовжувати війну. Хмельницький погодиться на перемовини й урешті буде підписано Білоцерківський мирний договір, за яким Речі Посполитій повернуться маєтки, реєстрове козацтво скоротиться до половини, а вплив гетьмана обмежиться тільки Київським воєводством. Права підтримувати дипломатичні стосунки з іноземними державами Хмельницького буде позбавлено.
Ганна Золотаренко – “золота середина”
Золотаренко – “золота середина”, тут є, погодьтеся, якесь співзвуччя. І в цьому випадку воно аж ніяк не випадкове. Владна, але стримана й розважлива Ганна стала для Богдана Хмельницького справжньою опорою на схилі його життя. Тільки вона, на думку більшості соратників, друзів та гостей, і була справжньою гетьманшею.
Насамперед Ганна налагодила теплі сімейні стосунки з Богдановими дітьми – з її появою в домі запанувала справжня родинна атмосфера. Твердою рукою гетьманша швидко впорядкувала й величезне господарство. Ганна часто брала участь у дипломатичних зустрічах, уміла підтримувати світську розмову, а ще – розбила навколо обійстя сад у європейському стилі, завела в резиденції оркестр. Багатьох зусиль доклала Ганна Золотаренко й до налагодження стосунків гетьмана з уже розрізненою козацькою старшиною, у якій давно не було єдності. Уже через рік Хмельницький зможе помститися за поразку під Берестечком, розгромивши двадцятитисячне польське військо під Батогом. Невдовзі він переконається, що Україні не обійтися без сторонньої допомоги, й укладе союз із Московією. Угоду буде підписано після Переяславської ради.
Загалом в останні роки життя Хмельницький – може, тут теж не обійшлося без впливу Ганни Золотаренко – схилятиметься більше до дипломатії, аніж до військових дій. Уже перед самою своєю смертю гетьман укладе ще й союз між Україною, Швецією та Семигородом. У планах Хмельницького – створення незалежної Руської держави під владою гетьмана й Війська Запорізького. Однак московський уряд, боячись, що гетьман матиме надто вже великий вплив, перешкодить успіхові цієї коаліції. Та й часу в Богдана Хмельницького вже залишатиметься мало.
Ні, Ганно, ні! Аби лиш не з Москвою.
Хай Україну чаша ця мине.
Вже краще з турком, ляхом, із Литвою,
бо ті сплюндрують, а вона ковтне.
Це чорна прірва з хижою десницею,
смурна од крові, смут своїх і свар,
готова світ накрити, як спідницею
Матрьоха накриває самовар.
(Ліна Костенко, “Берестечко”)
Хтозна, у яке русло могла би повернути українська історія, якби Хмельницький зустрів Ганну Золотаренко трохи раніше – може, не такими кривавими ріками розлилася би, якби поряд із українським гетьманом повсякчас була мудра розважлива жінка, справжня патріотка, яка могла й порадити, і розрадити, і остудити гнів, і відвернути необдуманий вчинок. Але відомо, що історія не терпить умовного способу…
Є незаперечні свідчення того, що гетьман безмежно довіряв своїй третій дружині. Подеколи вона навіть видавала універсали на зразок гетьманських. В анналах історії досі зберігається згадка про універсал, підписаний Ганною Гетьмановою-Богдановою, у якому вона забороняє обивателям займати землі Густинського монастиря. Навіть польська королева Марія-Людвіга якось скористалася з її посередництва в залагоджуванні якоїсь важливої державної справи.
За свідченнями багатьох очевидців, Богдан Хмельницький міг перебувати здебільшого в двох станах: благодушно-меланхолійному, коли волів усіх простити й благословити, та в стані страшного гніву, коли жадав карати й нищити все на своєму шляху. Втихомирити розлюченого гетьмана могла тільки Ганна Золотаренко. Кажуть, вона міцно його обнімала, починала гладити йому волосся, а далі клала його голову до себе на коліна й голубила, аж поки він засинав.
Та й узагалі – під час третього шлюбу Хмельницький став розважливішим, ввічливішим, спокійнішим, не таким швидким на розправу. Спалахи невтримного гніву траплялися з ним усе рідше. Щоправда, останні роки він постійно хворів, навіть із ліжка майже не підводився. Його тішили тільки злагода в родині та надія на те, що булава перейде до рук сина Юрася, який свого часу послухався вмовлянь Ганни Золотаренко і здобув у Києві пристойну освіту.
Після смерті Хмельницького Ганна постриглася в черниці й доживала віку в Києво-Печерському жіночому монастирі. Молилася. Чи то за Царство Небесне свого Богдана та відпущення всіх його гріхів, чи то за кращу долю всієї України. Її чесне життя завершувалось у тиші та благодаті…
