Я – родом з Хмельницького. Останні 10 років проживаю в Туреччині разом з чоловіком, котом і трьома дітьми. В Україні працювала головним редактором жіночого журналу, фінансовим аналітиком. В Туреччині – гідом-екскурсоводом. Почала писати короткі оповідання на фб, кумедні спогади, особисті враження і практичні поради від української емігрантки. Згодом деякі мої твори включили в збірку Українських авторів Туреччини, яку видала “Українська родина” в Анталії за сприяння Посольства України. Я отримала надзвичайно теплий фідбек від читачів, і продовжую писати на своїй авторській сторінці “Анталія Навиворіт”. Загалом у мене виходить не дуже глибока, але правдива проза про цікавих людей, Батьківщину і про Туреччину, яка стала трішки “своєю”.
Готуючись одружитись в Туреччині, я усвідомила одну річ. Мені пощастить не взяти в придане повну махалє (вулицю) родичів і родичок, які прийдуть без запрошення, інспектувати наявність пилюки за шафою або різноманітність начинки в ранкових бореках. Чого її інспектувати, пилюку, лежить собі за шафою і лежить, там її місце. І в бореках нема чого колупатись, вони з сусіднього фирина.
Майбутні родичі мене не доймали, і були вони не турками, а курдами. Колись я розповім вам, що то є велика різниця. Або як кажуть в Одесі “две большие разницы”. Свекор жив аж в далекому Діярбакирі, з братами чоловіка я бачилась іноді по роботі, а жінки братів поводили себе дуже і дуже тактовно. Познайомитись з чоловічою частиною майбутньої родини у повному складі мене підштовхнула одна незавидна історія.
Але яких, власне кажучи, історій я чекала, переїхавши в країну, де людям-чоловікам щедро відсипано спекотних гормонів, налито лібідо по вінця, і наміряно безліч психічних загострень.
В наш будинок, на другому поверсі якого ми мешкали, заїхав типовий турецький мачо. Він орендував одне з приміщень, і відкрив кафе. Чай, кофє, кисiль, каньяк, патанцуєм. Зранку він здобрював чуприну гелем, застібав сорочку на останній гудзик, так щоб вся вовна виблискувала на сонці і сліпила очі туристкам. А я шо? Ну, сусід наш тепер. “Добрий ранок”, “Добрий вечір” – як цивілізована людина. Зранку ми їхали з Бекіром на роботу, ввечері він мене привозив додому, а сам їхав ще на декілька годин працювати.
І в один з вечорів душа поета, тобто мачо, не витримала. Він випірнув з темноти, і сказав “Я тебя люблю”. Я мало снікерсом не вдавилась. Сказала, що заміжня і пішла додому, не звернувши уваги.
За тиждень він знов дочекався, коли машина Бекіра щезне з горизонту. “Я тебя очень люблю!” Я зробила страшні очі і знов сказала що заміжня, і багато чого ще хотіла сказати, але незнання мови гальмувало.
“Праблєм нєт” відповіло безстрашне чудо і взяло мене за руку. Я висмикнула руку і дуже гарно, без суржика, на чистій турецькій послала його. Дякую тобі, моя подруго Меліке, що навчила.
Мачо щез в кущах, а я, дуже зла, пішла додому.
Наступного ранку ми, як завжди, збирались поїхати на роботу. Але де там! Хтось порізав наші колеса на клапті. Всі чотири колеса на дрібну локшину.
– Ні фіга собі. Хтось сильний, – сказав Бекір і почав викликати поліцію.
Я перевела очі на кафе. Воно було зачинене. Вперше за сезон. Сумнівів хто це зробив не було.
В дворі зібралась купа народу, поліція, сусіди, родичі. Камери були пошкоджені. Поліція опитувала сусідів. Я вирішила нічого не розповідати, може? якось все заспокоїться. Передзвонила мамі на Скайп, вона сказала негайно збирати речі і їхати додому, нам такий “тіатр” не потрібен.
Але ввечері, зваживши все, я розповіла Бекіру. Мій чоловік підскочив в кріслі і в домашніх тапках побіг душити мачо. Але кафе було зачинене.
Зранку я прокинулась від дивного шуму. На вулиці було багато машин і тьма народу. Я впізнала Бекірового старшого брата Мустафу з двома старшими синами, братів Мемеда і Мамуда без синів, дядька Хусейна з бітою, купу кузенів і друзів. Вони зиркали в бік кафе дуже недобре і чекали команди “Аппорт”.
Мені стало зле. В моєму, сповненому пригод житті, такого ще не було.
Кафе було зачинене з середини і вхід завалений столиками і кріслами. Мачо будував барикади.
– Бекіре, ти навіщо всім розтриндів? Що ви збираєтесь з ним робити. Нічого поганого ж не сталося. Колеса він компенсує.
– Я нікому нічого не казав. Тількі Мустафі. Я сам не чекав, що всі приїдуть. І як це не сталося? В нас це – дуже серйозно. Честь родини. Колеса – то фігня.
– Що ви збираєтесь з ним робити?
– Спочатку поговоримо…
– А потім???
– Не переживай…
Але я вже знала, що його вб’ють або покалічать, Бекіра посадять. Я буду винна. Всьо, до побачення-телебачення, хороша карма накрилась.
Я підійшла до Бекіра і дуже тихо сказала:
– За дверима – моя валіза, якщо з його дурної голови впаде хоч волосина, я збираюсь за 15 хвилин, за годину я буду в аеропорту, і ти мене ніколи більше не побачиш. Я переїхала сюди, бо ти обіцяв мені і моїй дитині щастя і спокій, а не такий цирк. Мені це все не потрібно. Думай.
Він думав. Довго. Бекір і так смаглявий, а в ті хвилини ще більше почорнів і став схожий на баклажана. Нарешті вийшов на балкон і сказав коротку фразу курдською. Люди мовчки сіли в машини і почали роз’їжджатися. “Ну, фсьо, кіна не буде, кіномеханік ногу зламав” Я видихнула з полегшенням. Всі залишаться живі.
Мачо розібрав барикади, які б його не врятували, звичайно. Бекір з власником будинку зайшли і поставили ультиматум – до вечора його не повинно бути. Він мовчки зібрав манатки, і більше його ніхто не бачив.
А Бекір дуже попросив мене не вітатися з турками і, не дай боже, нікому не посміхатися. “В нас ненормальні люди, розумієш?”
Я зрозуміла. Але ця ситуація показала мені, які вони курди – трохи дикі, але сильні і дружні. В нас би ніхто не звернув уваги на таку дрібницю, ну, побилися б – на крайній випадок. Потім випили по сто грам і помирилися.
А тут одна посмішка, і все – купа трупів…
СКАРБИ НА ДНІ СМІТНИКА
Хабіб Ахмад стояв за трибуною і чекав поки стихнуть оплески. Його виступ зібрав повну конференційну залу університету. Люди зайняли всі місця, стояли між секторами, сиділи на підлозі перед сценою.
Всі вони зібрались послухати промову незвичайного студента, біженця із Сирії. Він досяг певних успіхів і став для них цікавим.
Глибокий вдих-видих.
– Вітаю усіх вас в стінах нашого улюбленого Університету, – почав Хабіб.
– Я вражений і водночас розгублений кількістю слухачів. Я готував промову на сьогоднішній вечір, але зараз я зрозумів, що хочу сказати вам зовсім інше.
Вдих-видих.
– Мене звати Хабіб Ахмад, і прибув я у вашу країну у 2012 році, ще з першою хвилею біженців. Мені було тоді 16 років. Я втратив все – Батьківщину, свою сім’ю, свій дім, я втратив себе. Ваша країна стала для мене другим домом. Я полюбив її столицю, в якій згодом опинився. Чудове місто. Я знаю ви теж його любите. Але у нас різна любов.
Легко любити те, що сповнене приємних спогадів. Там ви гуляли з батьками, а он там пили каву, там милувались заходом сонця, а ось тут пішла в школу ваша дитина. Це так прекрасно. А хочете спробувати полюбити ваше місто моїми спогадами?
Вдих – видих…
– У цьому парку мене дуже сильно побили, зламали два ребра, нанесли ножове поранення. А у цьому районі я жив з циганами і намагався торгувати наркотою. А тут я часто їв сухий корм, який люди насипали прямо на асфальт для бездомних тварин, це мене врятувало. Після нього дуже хотілось пити. Там я працював на будівництві, носив цеглу і каміння, за їжу. На більше я і не розраховував. А тут я почав витягати сміття з баків і сортувати його. Після того, як у мене з’явились перші зароблені гроші, мене все одно продовжували побивати і виганяти з кафе або локанти, де я хотів замовити щось перекусити.
Я вже так звик до соціального дна в якому опинився, що перестав прагнути чогось більшого. Доля не посилала мені шансу випірнути.
В залі стояла мертва тиша. Хабіб продовжив.
– Я прошу вас, не потрібно плакати, – звернувся він до дівчини в першому ряду, – я вижив і вдячний за все, що зі мною сталося. Але найбільше я вдячний вам за те, що ви не змогли розгледіти. За вашу сліпоту…
Люди в залі переглядались…
– Ви викидали скарби, а я знаходив їх на дні смітників. І саме це змінило моє життя.
Хабіб взяв паузу. На мить заплющив очі. Весь шлях який він подолав за ці роки, від перетину сирійсько-турецького кордону, першого табору для біженців на околицях Хатаю, до навчання в турецькому університеті, він прокручував в голові сотні разів.
– Я не буду розповідати подробиць, як я жив усі ці роки. Як я дійшов до збирання сміття.
Я розповім, що сталося зі мною, коли я побачив книгу на дні смітника. Це була книга турецького автора. Я знав алфавіт, але погано розумів мову. Я просто сховав її під одяг і приніс в місце, де ночував. Потім я знайшов ще одну, а потім ще. А потім хлопці, з якими я збирав сміття стали віддавати мені книги, які знаходили вони. У мене зібралась ціла бібліотека. А потім інші люди хотіли здати ці книги на пункт прийому макулатури, і отримати невеличкі гроші. Ми з друзями їх відбили. Бо це були скарби. І коштували вони дорожче. Я встиг це зрозуміти, ще будучи дитиною. Ще до того, як моє життя перетворилось на руїну.
Я вирішив врятувати книги і дати їм нове життя. Якщо вони не потрібні одним людям, їх можуть потребувати інші. У мене з’явилася мета, і вона мене підняла з того дна, на якому доживав останні роки.
Збираючи сміття з баків і сортуючи його, я зміг дещо заробити. Змінив свій старий подертий одяг на новий. Мені важко було заговорити до “нормальних” людей. Але я наважився. Ми намагалися вибрати сміття з баків, перед тим як приїде машина і справжні, офіційно працевлаштовані сміттярі витрясуть його вміст в сміттєвоз.
Одного ранку, я заховав свій візок з примотаним до нього бездонним мішком. І вийшов чекати машину. Сміттярі під’їхали, вигрузили сміття з баків, скочили на бокові підніжки і швидко поїхали. Я не встиг нічого сказати. Картав себе потім увесь день.
Наступного ранку вирішив знову спробувати.
Я чомусь вважав, що саме сміттярі, це ті люди, які мене зрозуміють. Я ж був майже одним з них.
Дарма, що схожим на лахмітника.
Отже я стояв і знову виглядав машину. Навіть захопив декілька книжок. Щойно машина під’їхала, я зробив крок уперед і заговорив до сміттярів. Один не звернув на мене уваги, скочив на підніжку, і готовий був їхати далі. А другий затримався, подивився на мене уважно. Вислухав. Йому сигналив водій і щось кричав напарник. Він лише крикнув – “Будь тут сьогодні о 17”.
Увечері ми зустрілися. Я розповів йому про книги. Про моє бажання дати їм друге життя. Деякі показав. У мене назбиралась доволі велика колекція. Були книги на різних мовах. Рідкісні і цінні. Мурат, так звали мого знайомого, обіцяв допомогти. І стримав своє слово.
З того пам’ятного вечора моє життя змінилося.
Муніципалітет міста виділив приміщення і ми створили бібліотеку. Вона стрімко розросталась. Багато людей долучилось до нашої справи. Зараз бібліотека налічує близько 6000 екземплярів. Мені оформили потрібні документи для статусу біженця. Стали виплачувати грошову допомогу. Надали для проживання кімнату в ложмані муніципалітету. Я мав де жити, чисту постільну білизну, можливість митися кожного дня, і більше не крав їжу в парку у вуличних тварин.
А далі ви мабуть знаєте. Я з другої спроби вступив до університету.
На третьому курсі створив і очолив організацію з допомоги біженцям. На четвертому виграв грант для поїздки в США. Мав змогу виступати на великі аудиторії, розповідаючи про життя сирійських біженців. Мій виступ в ООН можете знайти в інтернеті. Мені вдалося з’ясувати що мої батьки загинули, а брата я знайшов в таборі для біженців в іншому місті Туреччини.
Зараз мене називають успішним, але я завжди гублюся, коли люди чекають від мене порад.
У мене немає для вас порад. Я лише можу сказати що мене втримало у цьому світі – спогади про мою родину і книги.
Я часто згадував батька, як ми разом їздили в Дамаск. Одне з найстаріших і найвеличніших міст у світі. Базар Хамідія, колишня академія Бімарістан, якій вже більше дев’яти століть, руїни древнього міста Босра, велична мечеть Омейядів, сумна і прекрасна Саєд Рукия…
Ми разом піднімались на лису гору Касьюн, і з висоти тисячі метрів дивились на Дамаск. Місто було як на долоні в рожевому тумані світанку. Вузенькі старі вулички, заплутані дороги, відшліфована століттями бруківка, безліч струнких мінаретів…
Я згадував голос батька, його сильні і трохи жорсткі руки з загрубілими долонями. У мами були зовсім інші руки, м’які і ніжні…
А зараз мій Дамаск, моє “Жасмінове місто” лежить в руїнах.
Хабіб, здавалося, дивився в очі кожного з аудиторії. Він продовжив:
– Я не знаю, що ви хотіли почути від мене сьогодні. І чи буде корисною для вас наша зустріч. Я не сказав жодного слова з приготованої промови, не пішло…
Я багато чого не розумію в цьому світі, і мабуть ніколи не зрозумію. Але я точно знаю одну істину, і нею закінчу сьогоднішній виступ –
ЯК БИ ВАЖКО ВАМ НЕ БУЛО, ЯКИМ БИ ПУСТИМ І ОБКОЛЕНИМ НОВОКАЇНОМ НЕ БУЛО ВАШЕ СЕРЦЕ, ПОКИ ВОНО НЕ МЕРТВЕ – ВИ МОЖЕТЕ ВИГРЕБТИ!
Не принижуйте людей, які опинились на дні.
Не викидайте книг. Жодної. Ніколи.
Слухайте свого серця …
Хабіб Ахмад, Туреччина, 2019
