Іммігранти з території України прибували до США чотирма хвилями: економічна імміграція 1870-1914 (перша хвиля); політично-економічна імміграція 1923-39 (друга хвиля); політична імміграція 1949-54 (третя хвиля); економічна імміграція 1991-2008 (четверта хвиля).
Третя хвиля
Після закінчення другої світової війни близько 2 – 3 мільйонів українців опинилися в Західній Європі, головно в Німеччині та Австрії , у таборах для переміщених осіб, знаних як табори “ДіПі” (DP – Displaced Persons). Деяких забрали до Німеччини на примусові роботи; інші були біженцями, які мали досвід життя під совєтською окупацією й тому втікали з України разом із німцями. Ще інші пережили нацистські концентраційні табори, були воєнними в’язнями, членами німецьких військових формувань чи політичними біженцями 1920 років. Більшість тих, хто опинився на примусових роботах, повернулися в Україну, добровільно чи з примусу. За деяким винятком, усі вони відсиділи у радянських таборах праці. Інші не хотіли повертатися через жорстокість радянської системи. Це радянська влада сприймала як велику образу й одразу проголосила, що ті, хто відмовляються повернутися додому – це нацистські колаборанти.
Британці й американці, спочатку повіривши цим звинуваченням, почали примусову репатріацію, так звану “Операцію Кілгол” (Operation Keelhaul). До листопада 1945 західне командування репатріювало до Радянського Союзу 2,037,000 людей. 2 листопада 1945 року США, Великобританія, Франція і СРСР підписали Ялтинську репатріаційну угоду, яка на взаємній основі гарантувала повернення всіх переміщених осіб, які належали до держав, що входили до Альянсу. Тут треба підкреслити, що, згідно з цією угодою, усі біженці, які до 1939-го жили на території тодішньої СРСР, уважалися радянськими підданими. Угода не поширювалася на українських біженців, які мешкали в Галичині й на Волині, тобто на території довоєнної Польщі, так само як і на Буковині чи у Закарпатті. Совєти, однак, вважали усіх українців, що мали статус переміщених осіб, своїми громадянами, а тому вимагали їхнього негайного повернення, і якщо потрібно, то навіть силою.
Для американських вояків примусова репатріація була брудною справою. Біженці, яких тягнули до вантажівок чи вагонів, часто копалися, пручалися, кричали. Інші, воліючи вмерти, аніж бути репатрійованими, вішалися, витягували голови через вікна й різали собі шиї, перекушували яремні вени. Наляканий такими випадками, генерал Дуайт Д. Ейзенхауер, верховний командуючий щойно окупованих територій, 4 вересня 1945 року заборонив насильство.
Примусова репатріація стала основною справою українсько-американської громади, яка під керівництвом ЗУАДК почала агітацію проти цієї несправедливості. Американські комуністи підтримували радянські звинувачення, мовляв, усі українці в переселенських таборах були «нацистами» і повинні повернутися до Радянського Союзу на суд. Звернення ЗУАДК та інших українських організацій, що засуджували примусову репатріацію, були скеровані до Білого Дому, у Конгрес США та Військовий Департамент. 1946 року Військовий Департамент офіційно повідомив ЗУАДК, що “переміщені особи-українці не будуть репатрійовані до країни їхнього походження без їх згоди”. Винятками, як зазначав Департамент, будуть “ті українці, які підлягають репатріації за Американсько-Радянською Ялтинською угодою, тобто які були громадянами СРСР станом на 1 вересня1939 року”; ті, яких “схоплено в німецькій уніформі”; ті, що були членами радянських військових формувань на час чи перед 22 червня 1941 року і яких не було звільнено; ті, яких на підставі обґрунтованих свідчень звинувачено в колаборації з ворогом і які добровільно надавали ворогові свою допомогу”.
Незважаючи на ці запевнення, ЗУАДК був налаштований скептично. Було зрозуміло, що єдиним порятунком для іммігрантів стане стале поселення у США. Імміграційні перепони трохи ослабли, коли у грудні 1945 року президент Гаррі Трумен видав розпорядження в рамках встановлених квот надавати перевагу біженцям, які мають поручителя, що готовий підписати свідчення, яке зобов’язує надавати допомогу новоприбулому іммігрантові. Близько 42 тисяч переміщених осіб прибуло до США, у тому числі й невелика група українців. Це розпорядження, що розширювало критерії статусу переміщеної особи поза встановлені до того норми, було надзвичайно важливим. Чи не вперше поняття “переміщена особа” охоплювало не тільки жертв нацистського (примусові робітники, в’язні концтаборів), але й комуністичного поневолення.
Американська громадськість не сприйняла ці розпорядження Трумена прихильно. До Білого Дому почали приходити листи у пропорції 7 проти прибуття до 1 за дозволом прибути. Управи “Американського Легіону” й “Ветеранів Іноземних Воєн” публічно заявилися проти замешкання у США “переміщених осіб”, боячись, що “переміщені особи” відберуть працю у ветеранів, які повертаються додому. Однак президент Трумен не здавався. У своєму Зверненні до Конгресу “Про стан Сполучених Штатів” (1947) він зумів переконати Конгрес “звернути свою увагу на вирішення світових проблем і взяти відповідальність за тисячі бездомних і стражденних біженців усіх віровизнань”. Обидві палати Конгресу винесли на обговорення закони щодо цієї проблеми, і після бурхливих дебатів було знайдене компромісне рішення: у червні до президента надіслано закон, який дозволяв прийняти у США 205 тисяч біженців упродовж двох років.
25 червня 1948 року президент підписав Акт про переміщених осіб. Приблизно 80 тисяч українців прибули до США за період 1946-57 років. У цей час кожен кандидат на статус біженця, згідно Акту про переміщених осіб, мав знайти поручителя у США. Аби уникнути напливу військових злочинців, усіх кандидатів перевіряло Федеральне Бюро Розслідування (FBI), а також корпус контррозвідки армії США, Центральне Розвідувальне Управління (CIA), генерал-командуючий (Provost-Marshall General) армією США в Німеччині, центр відбитків пальців у Гайдельбергу, Німеччина; Служба імміграції й натуралізації Департаменту Правосуддя, спеціально вишколені працівники-радники. Переміщена особа, країна якої була захоплена комуністами, проходила ще одне, остаточне розслідування.
Переселення переміщених осіб було надзвичайно складним процесом, в який активно включилися представники першої і другої хвилі іммігрантів. ЗУАДК, створивши організаційну мережу, на 30 червня 1952 року допоміг переселитися 33 тисячам українців. Увесь процес охоплював 5 важливих етапів: 1) знаходження кваліфікованого українського поручителя, що мешкав в Америці; 2) поширення організаційної мережі ЗУАДК в Європі для передачі поручительських документів, приготування майбутніх іммігрантів до життя у США і т.п.; 3) створення організаційної мережі в США, яка б скеровувала переміщених осіб з порту до родини поручителя; 4) організація тимчасових житлових осередків, де б нові іммігранти могли одержати кімнату й харчі, поки цього не зроблять їхні поручителі. У процес переселення активно включилася й українська католицька церква.
1946 року було створено Український Католицький Комітет для біженців, на чолі з єпископом Амброзієм Сенишиним. За дорученням єпископа Сенишина, отець Джон Сток 6 років перебував в Європі, тісно співпрацюючи з Національною Католицькою Допомоговою Радою (National Catholic Welfare Council). 1952 року єпископ Сенишин повідомив, що приблизно 175 священиків, 300 сиріт і 45 тисяч інших осіб було переселено завдяки діяльності комітету.
М. Куропась
Стаття з “Енциклопедії Української Діяспори” (Том І, Сполучені Штати Америки, Книга І, А-К)
Закінчення. Початок в червневому номері.
