3 грудня 2022 року минуло 300 років від дня народження Вільної Людини
Григорій Савич Сковорода народився рівно триста років тому на Полтавщині, навчався в Києві, викладав у Переяславі й Харкові та мандрував усією Слобожанщиною… Він не залишив по собі філософської школи, але його учнями є всі ми, українці. Адже він був першою усвідомлено вільною людиною на цій землі.
Сковорода радше не філософ, як його заведено називати, а мислитель. Він ніколи не гнався за багатством, хоча пропозиції були манливими – кар’єра при імператорському дворі, зліт до поважних посад у церковній ієрархії, зрештою безбідне життя вихователя дітей вельможних батьків. Григорій Савич все це відхиляв. Його життя і творчість – яскравий приклад того, що мудра людина може задовольнятися малим, і статки – не головне у житті.
Світ імперії, світ радянщини, світ сучасної Росії не зловив Григорія Сковороду. Його дух, здається, досі мандрує степами Слобожанщини, перелітає з вільними вітрами на Буковину і Галичину, відвідує Поділля і Волинь, милується степами Таврії, щоб знову повернутися на рідні для нього Полтавщину та Харківщину.
За ці триста років ім’я Сковороди та його творчість не втратили ані свого значення, ані цінності для сучасного покоління, для усіх, хто любить свободу і любить мислити.
Григорій Сковорода. Український філософ, якого досі вітають із днем народження
Пам’ятник Сковороді на Подолі є особливим місцем у Києві, туди часто приходять, щоб “погомоніти зі Савичем”, “запитати у Варсави (сина Сави, біблійне)”,”набратися сили”, а сьогодні – щоб привітати.
Дослідники життя і вчення Григорія Сковороди сходяться на тому, що Варсаві якимось чином вдається залишатися близьким і сучасним для нових поколінь, попри те, що вже змінилися кілька епох. У кожній новій генерації є люди, які мають Сковороду “за свого”, люблять його як друга і шанують як учителя.
Найпростіше, але далеко не вичерпне, пояснення цьому, може полягати у тому, що Сковорода шукав, і вочевидь знайшов, відповіді на запитання, які ніколи не втратять актуальності: “Що таке щастя? І як бути щасливим? І що таке благе життя?”
Щасливий, кому вдалося знайти щасливе життя;
Але щасливіший, хто вміє користуватися ним.
Не досить знайти здорову їжу й напій,
Якщо смак тобі зіпсований хворобою;
Не досить сяяти світлові денного сонця,
Якщо світло голови затьмарене.
Діяльна бездіяльність збільшує наші сили;
На кораблях і колісницях ми прагнемо до доброго життя.
Але те, чого прагнеш, з тобою:
Воно, друже, – всередині тебе.
Так у одній зі своїх поезій відповідає Сковорода на ці питання.
У своїх філософських діалогах Григорій Сковорода каже, що найперше людина має “пізнати себе”, зрозуміти, що для неї є її “сродним”, усвідомити, що вона є частиною чогось вищого і всеосяжного, і жити, роблячи добрі справи. Через пізнання самої себе, за Сковородою, людина може пізнати сутність усього сущого.
“Саме це й означає бути щасливим, пізнати себе, тобто свою природу, взятися за свою долю й бути зі сродною собі частиною всеосяжного промислу”.
Простота Сковороди схожа на гладінь моря, глибину якого зможе уявити лиш той, хто захоче найглибше пірнути, – пишуть дослідники.
Повне академічне зібрання творів Григорія Сковороди, видане за редакцією професора Харківського національного педагогічного університету Леоніда Ушкалова – можна прочитати онлайн.
Григорій Сковорода козацького роду. Він народився 3 грудня 1722 року в Чорнухах Лубенського повіту.
Батьки – Сава та Пелагея – у сім років віддали його до школи.
А восени 1734 року Сковорода вже почав навчатися у Києво-Могилянській академії.
Учителі Григорія Сковороди:
- Георгій Кониський– богослов, філософ і поет;
- Симон Тодорський– поліглот і перекладач;
- Мануйло Козачинський – автор “Арістотелевої філософії” і “Трагедокомедії про смерть Уроша V”.
Сковорода легко вчився усьому і мав багато талантів.
У грудні 1741 року він пройшов конкурсний відбір у Глухові і потрапив у придворну капелу російської імператриці Єлизавети. Тому наступні три роки Сковорода живе у санкт-петербурзі та москві.
Наприкінці літа 1744 року Сковорода повертається до Києва, звільняється із капели і знову йде вчитися філософії до Київської академії.
Через рік Григорія Сковороду як перекладача беруть у торгову місію, яка має збирається закуповувати вино у Європі. Протягом наступних п’яти років Сковорода побував в Угорщині, Австрії, Словаччині, Польщі, а за деякими даними, також у Чехії, Німеччині та Італії.
Повернувшись до Києва, Сковорода почав працювати вчителем поетики у переяславському колегіумі, підготував курс “Розважання про поезію…”, але швидко пішов звідти, оскільки від нього вимагали “викладати так, як заведено”. Восени 1744 року Сковорода продовжив навчання на курсі богослів’я префекта академії Георгія Кониського.
Із 1753 року Григорій Сковорода стає вихователем Василя Томари – старшого сина Степана Томари і Анни Кучубей. Там – у селі Каврай, що за 36 верст від Переяслава – він затримається на шість років.
У серпні 1759 року Сковорода став викладачем поетики Харківського колегіуму.
На той час він уже дуже вирізнявся від загалу, сторонився почестей та відмовлявся від нагород.
Сковорода казав, що йому наснився сон, у якому він побачив усі ниці прояви людської природи. Цей сон спонукав Сковороду вдатися до аскетичного способу життя і багато часу проводити у мандрах.
Починаючи із 1769 року, Григорій Сковорода починає писати свої філософські діалоги, трактати та езопівські байки. Вони дійшли до нашого часу, хоча за життя Сковороди не друкувалися.
“Речей у нього було небагато. Але те, що було, зібрав Микола Сумцов. В колекції були посохи Сковороди, свита, люстерко, чашка з блюдечком. Але в 1943 році в Харківській колегіум, де була колекція, влучила авіабомба. Нам з Чернігівського музею подарували годинник і сказали, що, за народною пам’яттю, це його годинник. Відповідно, у нас був годинник, скрипка”, – розповідає завідувачка науково-освітнього відділу музею Сковороди у Сковородинівці, Харківська область, Ганна Ярміш (7 травня 2022 року музей був пошкоджений внаслідок російського обстрілу).
За переказами, Григорій Сковорода знав день своєї смерті і помер у мирі із самим собою 9 листопада 1794 року в селі Пан-Іванівка, а тепер – Сковородинівка Харківської області.
На своїй могилі Сковорода заповів написати слова, які тепер знають усі: “Світ ловив мене, та не спіймав”. Сковорода виборював себе для себе. Але – і для світу:
Та з палицею пілігрима
У нові села й городи
Ступає тінь неутомима
Григорія Сковороди
(Максим Рильський).
“Як це, – можемо подивуватись, – і для себе, й для світу?..” Сьогодні Григорій Сковорода живе і для нас, нинішніх. Ступає у важкі, темні часи – світлою тінню, щоб ми іще глибше розуміли, з ким і за що боремося. Щоб перемагали…
Що кажуть про Сковороду?
Папа Іван Павло ІІ під час візиту до України цитує латиномовну поезію Сковороди: “Все мина, лиш любов зостається по всьому, Все мина, та не Бог, не любов”.
Тарас Лютий, професор кафедри філософії та релігієзнавства НаУКМА: “…день народження Сковороди. Переглянув у “Вікіпедії”, як у різних традиціях його атрибутують. Українська – український філософ. Російська – російський і український. Польська – український філософ. Болгарська – український філософ. Білоруська – російський і український філософ. Англійська – філософ козацького походження, що писав українським діалектом російської мови. Німецька – український і російський філософ. Турецька – український філософ. Угорська – український філософ. Французька – народився в козацькій сім’ї…”
Георгій Вишня, публіцист: “У певних колах Григорія Сковороду називають першим гіпі у світі, і про це пишуть у блогах. Дійсно, його світогляд, філософія щастя та сердечна філософія були споріднені із поглядами перших гіпі 60-х років у США”.
Спадщина Сковороди належить до визначних надбань вітчизняної культури, а його ім’я зайняло важливе місце в ряду видатних діячів минулого, які збагатили філософську думку та художню літературу України. У свідомості сучасників та нащадків Сковорода постає як мандрівний філософ-вільнодумець, вчитель, який був передвісником нової епохи – епохи українського романтизму.
Попри всі можливості отримати дворянство, коли перебував у Петербурзі, чи піти в ченці та мати високі чини в духовенстві, він лишався вільним.
Про кого Василь Каразін сказав такі слова: “Ми під козацьким чубом і в українській свитці мали свого Піфагора, Орігена, Лейбніца”.
