Команда «20+, або 30-» під шаленим вогнем ворога утримує рубежі поблизу Водяного
Водяне – Селище неподалік Маріуполя. Воно не зникає з стрічки новин. Кожного дня тут тривають ворожі обстріли. Стрілецьке озброєння, гранатомети, крупнокаліберні кулемети, а часом і важка артилерія. Ворог не соромиться застосовувати все це по нашим позиціям, що знаходяться поблизу цього селища, і вночі, і серед білого дня. Ми читаємо про події, які відбуваються тут, часто густо просто вражаємось статистиці та кількості «братерського» свинцю, і вибуховій кількості «братерської любові», яка прилітає сюди від російсько-окупаційних військ. Та мало задумуємось, а хто ж ті люди, які цілодобово стоять на варти нашого з вами мирного життя? Хто ті мужні воїни, які своїм героїзмом стримують всю цю агресивну лють російської навали? Направду всі вони звичайні українці, які через російську агресію обрали долю захисника держави. Про себе вони жартома кажуть «ми команда 20+, або 30-». Маючи веселу вдачу, та тверді державницькі погляди кожен з них не вагаючись підписав контракт та став морським піхотинцем.
- Наша позиція одна з найближчих до окупантів, – розповідає морський піхотинець Артем. – Останнім часом вони почали нас масовано обстрілювати. Напевно в них або ротація, або черговий завіз «гуманітарного вантажу». Днями по нашій позиції прилетіло близько двадцяти снарядів від ручного протитанкового гранатомета, та кілька десятків ВОГів від АГС-17. Крім цього по нас з того боку не давно працював 120 міліметровий міномет, та ствольна артилерія.
Наші бійці намагаються дотримуватись мінських домовленостей. Але коли ворог вже відверто нахабніє, і його обстріли ставлять під загрозу життя команди, то морські піхотинці відкривають вогонь у відповідь. Як правило наш вогневий заслон є адекватним, але разом з тим, надзвичайно влучним та ефективним. Бо морпіхи не кидають на вітер ні слів, ні снарядів. Нерідко, після нашого вогню до позицій бойовиків одна за одною під’їжджають санітарні автомобілі, щоб вивезти вбитих та поранених адептів «руського міра».
Вільного часу на цих позиціях практично немає. Війна не любить лінивих. Як правило від заходу сонця до світанку тут ідуть реальні перестрілки, гримять вибухи снарядів та цокотять кулемети. Ворог по злодійськи намагається приховати темнотою свої злочини. А протягом дня, наші хлопці постійно вдосконалюють свої укріплення. Бо війна, це також сотні тон та кубометрів ґрунту зрушеного працелюбними руками наших солдат. Тут безвідмовно діє стара військова аксіома – «чим глибший окоп та бліндаж, тим довше життя особового складу».
- Ми кожного дня укріплюємо наші позиції, – продовжив Артем. – Робимо нові укриття та багато іншого. Це допомагає нам рятуватись від провокаційних обстрілів з боку терористів. Адже з кожним днем в них все менше шансів влучити в нас.
Противника тут можна побачити майже не озброєним оком. Наші спостерігачі в режимі 24/7 слідкують за всіма пересуваннями ворога. Присікають його дії та не дають терористам змінювати їх систему оборони.
- Постійно, вдень і вночі ми дивимось за тим, хто і як пересувається на ворожих позиціях, – поділився морський піхотинець Євген. – Все фіксується. Ми бачимо де ворог робить вогневі позиції, встановлює свої секрети та спостерігачів. І якщо звідкись ведеться коригування вогню по нам. То ми легко і швидку «насипимо» туди «вітальних листівок» у вигляді наших пострілів.
Звичайно, вижити тут без дружби, взаємодопомоги і взаємоповаги просто неможна. Військове братерство та принцип «один за всіх, і всі за одного» на цій передовій не правило, а радше норма життя.
- Днями один з наших товаришів отримав легке поранення, – розповів морський піхотинець. – Ми знаємо, що він зараз в шпиталі, і незважаючи на операцію вже хоче повернутись. Каже, що уламок ворожої міни, якій і досі залишається в ньому не буде заважати йому тримати оборону.
А ще хлопці мають мрію. Після нашої перемоги над окупантом, зустрітись десь на березі Азовського моря ось так разом. З родинами і дітьми. І не говорити про війну а радіти тому миру і країні, яку вони відвоювали для себе, своїх рідних і всіх громадян нашої держави.
Тарас Грень
