Ми сидимо й пригадуємо сердечні концерти, коли в Чикаго “зазирають” гості з України. Моя знайома згадує і військових, які перебувають у США на реабілітації і яких привозять на такі зустрічі в інвалідних візках. Тому що, загалом, ці концерти й організовують для допомоги ЗСУ і тим, хто потребує потужної реабілітації й дорогого протезування.
– Коли я дивлюся на них, цих молоденьких хлопчиків, без рук, без ніг, після контузій і багаточисельних операцій, з втраченим зором-слухом, – я ледве стримуюсь, щоб не розплакатись. У них все життя попереду і вже така залежність! Це так несправедливо! – сумно зітхає вона.
Та хіба вона одна так думає? Нам боляче навіть дивитись на них, а вони усміхаються, виступають перед громадою і ДЯКУЮТЬ (!!!) нам. За допомогу і підтримку. А молодесенький, 21-річний Дмитро, без однієї ноги танцює, посміхається й жартує.
Вони не люблять, коли їм відкрито співчувають. Вони довго звикають до наших співчутливих зі сльозами поглядів. Вони з неохотою приймають подарунки і гроші на дрібні витрати. Таке враження, що їм соромно…
Вони тільки просять нас вірити. В ЗСУ і Перемогу. Бо життя – це віра. Тут – або перемога, або рабство, іншого не дано.
Щоб краще зрозуміти наміри ворога й героїзм наших захисників, я рекомендую кожному – й українцю, й іноземцю, й будь-якій мислячій людині світу – подивитись документальну стрічку “20 днів у Маріуполі” режисера, військового кореспондента й письменника Мстислава Чернова (разом із Черновим над фільмом працювали фотограф Євген Малолєтка і продюсерка Василіса Степаненко). Восени минулого року фільм став доступним для безкоштовного перегляду на ютуб-каналі Frontline PBS – Служби суспільного мовлення США.
Стрічка розповідає про облогу Маріуполя та неймовірну жорстокість, із якою росіяни обстрілювали місто, масово вбиваючи мирних жителів.
Чернов, Малолєтка та Степаненко, як команда інформагенції Associated Press приїхали у Маріуполь за годину до повномасштабного вторгнення Росії і провели там в умовах облоги майже місяць. Вони залишалися єдиними міжнародними журналістами в оточеному місті та документували все, що там відбувається: гуманітарну катастрофу, викликану ворожою облогою, бомбардування багатоповерхівок, університету, шкіл, магазинів, пожежі, масові поховання цивільних у ровах, роботу лікарів, які намагалися врятувати породіль й розпачливо реєстрували смерті дітей, від підлітків до немовлят.
Завдяки Чернову та команді світ вперше побачив багато знаменитих пронизливих фото Маріуполя, у тому числі наслідки бомбардування пологового будинку №3, що стало одним із найжахливіших епізодів війни. Журналісти надсилали свої фотографії і відео, переховуючись під сходами біля розтрощеного продуктового магазину – єдиного місця в Маріуполі, де зберігався зв’язок. В одному епізоді фільму Мстислав Чернов каже за кадром: “Цей фільм боляче дивитися, але його треба дивитися”.
“Коли я знімав, я плакав. Коли я монтував, я плакав. Коли я дивився цей фільм в кінотеатрі, я плакав. Тобто емоції завжди залишаються. І це боляче. Це завжди боляче. Але це те, що робить нас людьми”, – говорив у одному зі своїх інтерв’ю Мстислав Чернов.
“Лише опинившись у Запоріжжі, я почав розуміти, який великий вплив мали наші матеріали на міжнародну спільноту та сприйняття повномасштабного російського вторгнення в Україну. Облога Маріуполя тривала, але ми вже нічого не могли зняти, крім свідчень людей, які вирвались з оточення. Я почувався нестерпно винним за те, що нам довелось поїхати. Але це врятувало нам життя”, – розказує Мстислав.
Я теж не могла стримати сліз при перегляді стрічки. Люди запитували наших військових: як так сталося, що гинуть діти?! Немає води, світла, газу, їжі – нічого немає? Коли буде “коридор” і вивезуть дітей? Я дивилась на величезне, повністю знищене місто, яке поволі вмирало разом зі своїми жителями, і згадувала травень 2014-го. Коли місто намагались захопити сепаратисти і комуністи, коли місцеві, підігріті провокаторами, кидалися на БМП, що їхали на підмогу заблокованим у відділку міліції бійцям. Після успішного виконання завдання батальйон, покидаючи місто, зустрів на своєму шляху перешкоду – імпровізований блокпост, споруджений посібниками терористів. Кадри, де БМП, у якій був полковник Михайло Драпатий, буквально перелетіла через блокпост, облетіли весь світ.
Того дня, 9 травня 2014-го, в Маріуполі загинуло 11 осіб. Шість представників правоохоронних органів, 20-го батальйону тероборони та полку “Азов”. Остаточно Маріуполь від російських найманців звільнять лише за місяць – 13 червня.
Мене також вразило, що у фільмі ЖОДЕН житель міста, крім одного поліцейського, не сказав ні слова українською.
Чи також жахливою ціною повинно прийти усвідомлення, що ти українець? Не росіянин? І що так звані “бандерівці” тобі не вороги?
***
Американська інформаційна агенція Associated Press отримала Пулітцерівську премію за роботу українських фотокореспондентів у Маріуполі.
“20 днів у Маріуполі” показали на багатьох міжнародних кінофестивалях, він вже отримав чимало нагород, серед яких престижний приз глядацьких симпатій на головному фестивалі незалежного кіно Sundance.
Стрічка потрапила до двох номінацій кіноакадемії BAFTA – британського аналога “Оскара”. Там вона змагатиметься у категоріях “Документальне кіно” та “Фільм іноземною мовою”. Вона також претендент на номінацію у двох категоріях “Оскара-2024” – як найкращий документальний та міжнародний фільм. Церемонія нагородження відбудеться 11 березня о першій годині ночі у театрі “Долбі” в Голлівуді.
Стрічка стала найкасовішим документальним фільмом в Україні минулого року, зібравши 500 тисяч гривень тільки за перший вихідний прокату.
Фільм “20 днів у Маріуполі” подивилися понад 1,5 млн разів на YouTube (безкоштовно переглянути можна тут: https://www.youtube.com/watch?v=gvAyykRvPBo)
За інформацією режисера, на сьогодні фільм уже зібрав десять нагород і відзначений у 22 номінаціях. Прогресивні люди світу хочуть знати правду.
На фоні подій в Україні і жахів російсько-української війни стає зрозуміло, як Божий день: ми направду розучились цінувати своє життя. Ми відвикли дякувати Богу за те, що в нас є. Що можемо бачити світ навколо нас, радіти маленьким родинним святам і своїм маленьким перемогам. Робити те, що любимо. Творити й допомагати тим, хто потребує нашої помочі.
Пам’ятати тих, хто десь у далекій чужині протягнув нам колись руку допомоги.
Ці хлопці, які прибувають до Америки на реабілітацію, теж змінюють нас. Розставляють акценти й допомагають усвідомити прості, як світ, істини.
Що гроші – це енергія. Чим більше віддаємо, тим більше отримуємо.
Милосердя й благодійність – це радість й повнота буття.
Творчість й розуміння самого себе – це те, заради чого й варто жити.
ПЕРЕМОГИ!
Слава Україні!
