Дух скошеної трави чомусь завжди нагадує мені дитинство. На свєта чи на празники, коли в бабиній хаті збиралася уся наша велика родина з близьких та далеких сіл, часто бувало, що хтось залишався на ніч. І тоді нам, старшим дітям, дозволялося спати в стодолі на сіні. Ми брали з собою рядна, подушки і перекочовували зі своїм нехитрим скарбом на горище.
Мрія в чистому вигляді!
Хтось може б і нарікав на незручності, на колючі стеблинки, нерівності, повітря з порохами чи грубу вереньку, однак, сьогодні я думаю, що це були одні з найщасливіших моментів нашого дитинства.
Молоді, ще без цвіту трави, дідо з вуйком Стахом косили на сіножатях або на узліссях. Вони ступали делікатно, розмірено і впевнено, аж любо було спостерігати, і трава за ними лягала красивою широкою смугою. Ми волочились за ними з бабиним полуденком, ніби щоб допомагати, а насправді щоб якнайшвидше чкурнути до лісу на суниці.
Трави косили молоденькі, неперестояні й запашні, щоб сіно не кололось, а отава – друга травиця, що виросла на місці скошеної – взагалі була м’якенькою й духмяною, як дитяче волоссячко.
Однак саме від баби Юстини ми дізнавалися як виглядає медова трава, пирій, тимофіївка, костриця, лисохвіст або люцерна. Конюшина росла на дальньому городі недалеко біля хати, і баба сама косила, дерев’яними граблями згрібала і перевертала її, валкувала і посушену складала у невеликі стіжки.
Сіно від лісу привозили фірою і складали на повірʼї у стіг. Найпахучішу вʼязанку дідо Петро відкладав на Різдво – під обрус на Святий вечір та на підлогу під стіл, де ми, дітлахи, дружно “квокатимемо”, закликаючи добрий приплід:
– Квок-квок, сорок курок, два когути, нема куди перейти!
– Кво, кво – завтра Різдво!
За це вуйко Стах і дідо кидали нам у солому копійки.
З готової скирти стирчала величезна палиця, яка утримувала його в рівній піраміді. Це був стовбур очищеного деревця з чотирма гілками (ключ) і на нього нагромаджували сіно. Сіно фіксувалося розщепленим патиком – розщепою. Когось невеликого або підлітка посилали нагору трамбувати сіно. Одного разу й мені пощасливилось опинитися на самісінькій горі стогу, але баба все ж була категорично проти – діти з міста не були такими спритними, як сільські.
Перед дощем скирту накривали кавалком великого брезенту, щоб сіно не намокло.
І ось, у цьому царстві запахів і звуків, сухої трави і соломи, ми залишались без дорослих самі на цілу ніч. Щоб досхочу надурітись, насміятись і наговоритись, перевернути все тут з ніг на голову, поділитись смішними казками і страшними оповідками, й, врешті-решт, заснути під сяйвом молодого місяця, чиє таємниче сріблясте світло пробивалось через щілини в дошках, під сумне зітхання корови Лиски за стіною в стайні, цвіркотіння коників, квакання жаб на ставку чи делікатне шарудіння неспокійних мишей.
Щоб дорослі нам не заважали, а буцім для безпеки, довгу драбину витягували нагору.
Коли ми з кузинками вже дівочились, спання на сіні в стодолі давало додаткові свободи. Ми з дівчатами з нашої вулиці збирались гуртом до клубу на танці, а опісля гуляли колгоспним садом допізна, замріяно позираючи на зорі, й хто-зна-коли лягали спати – дорослі за межами хати якось непомітно втрачали над нами контроль.
У стодолі згромаджували і сіно, і солому. Посередині був тік, де молотили збіжжя, і січкарня з великим колесом, де дідо різав січку худобі. Дідо був добрим господарем, тому реманент був почеплений на стіні і кожен мав своє місце – граблі, ціпи, вила та інше. Солому, або завезені з поля снопи складали за переруби (загорожі).
Чим більше років наступають нам на пʼяти, тим частіше занурюємось ми в солодкі спогади дитинства.
Там черпаємо згадки про традиції й звичаї нашого народу, передані з теплих долонь наших бабусь-дідусів. За ними згадуються й цьоці, вуйни, вуйки, тети, хресні, дядьки, кузини й кузинки та ще багато різної родини, близької та далекої, яка так чи інакше доклалася до нашого виховного процесу.
Там, у безтурботно-заклопотаних сонячних днях й росянистих ранках, у гущавинах прадавніх лісів, на пасовиськах і на черешневих деревах, на городах і в малинниках, на сінокосах і на святах копання бараболь, на толоках, де вправність перевіряли на швидкості лущення квасолі чи кукурудзи, як і на силянні тютюну…, на вечорницях, танцях у клубі та сільських весіллях, де вчилися тягнути підголосками за високим фальцетом або грудними “народними” голосами нескінчену кількість народних пісень, і не перший стовпчик, а від початку до кінця… формувалось у наших душах усе те справжнє й правдиве, міцне, як горіх, й незламне, як підкова, те, що як корінь триматиме нас у світах і не дасть упасти.
Наша УКРАЇНСЬКІСТЬ.
“Мистецтво, яке мені найближче – це вміння повертатися в минуле, у дитинство. Коли б була можливість спрямувати час у зворотний бік, якоюсь прихованою стежкою потрапити в дитинство, знову пережити його повноту і всеоб’ємність – це стало б надбанням “геніальної, месіанської доби”, яку обіцяють і якою клянуться всі міфології світу”, – зізнавався польський письменник та художник Бруно Шульц, який народився в Дрогобичі.
