“Чорна Рада” і “кулішівка” – 200 років тому народився Пантелеймон Куліш

7 серпня  2019 року виповнилось 200 років від дня народження Пантелеймона Куліша – українського письменника, літературного критика, редактора, фольклориста, етнографа, історика, мовознавця та перекладача.

Перший в нашій літературі історичний роман “Чорна Рада”, “кулішівка” – українська фонетична абетка, якою й був виданий “Кобзар” Шевченка і яка стала основою сучасного правопису,  переклад Біблії – все це Куліш. Саме завдяки йому вітчизняна література зробила великий крок у своєму поступі, стала модерною.

Іван Франко називав Куліша “перворядною зіркою” в українському письменстві, “одним із корифеїв. Важко переоцінити роль Куліша в становленні української мови та культури загалом.

“Чорна Рада” і “кулішівка” – 200 років тому народився Пантелеймон Куліш

26 липня (7 серпня) 1819 року в містечку Вороніж на Чернігівщині (тепер – Сумської області) народився Пантелеймон Куліш. Батько, Олександр Андрійович, дрібно-маєтковий дворянин зі старшинсько-козацького роду Кулішів гербу Сліповрон. Мати – Катерина, дочка козацького сотника Івана Гладкого.

Хоч мав Куліш пишне ім’я, але охоче відгукувався на Панько, Паня. Дитинство Панька минуло на хуторі під Воронiжем. Цікаво, що й останні роки життя Куліша минали там же; він навіть підписувався “Хуторянин”.

Після маминих колискових були її казки, перекази, легенди, злива народних пісень. А мале було, як старе: до всього дослухається, запам’ятовує, розпитує, інколи щось змальовує, віршує. Розумака! Чистий геній! Отак змалку Паня затямив, що він – геній. На хуторі жила сусідка Уляна Терентіївна Мужиловська, “духовна мати” Панька, яка першою повела хлопця у світ книжок. Хлопчик навчався в дяка Андрія, потім у школі при церкві Св. Миколая, згодом – у Новгород-Сіверському повітовому училищі та Новгород-Сіверській гімназії. Та в зросійщеній гімназії Паня (за його словами) мав “доволі мороки, поки почав розмовляти так, як пишуть у книжках”.

Допитливий хлопчина мріяв про вищу освіту, але не мав посвідчення про дворянство, тому на правах вільного слухача три роки відвідував лекції на словесному, а згодом – на правничому факультеті Київського університету. Вiтодi Куліш носив у собі заздрість до дворян, хоч сам горнувся до них. Як-от, Миколи Костомарова чи Михайла Максимовича – історикiв, інтелектуальної еліти.

Завдяки протекції інспектора шкіл Михайла Юзефовича вчителював у Луцьку, де почав писати “малоросійські оповідання” російською мовою. Першим літературним твором була оповідка “Циган”, яку витворив із материної казки, потім – повісті про дитинство “История Ульяны Терентьевны” (1852), “Феклуша” (1856) і “Яков Яковлевич” (1852). Тричі (в 1843-му, 1844-му, 1856-му) літні канікули проводив у гостях і творчому пленері в маєтку Міхала Грабовського.

Також, Куліш працював археографом у Києві під керуванням Михайла Максимовича, вони багато подорожували Україною. Енциклопедист Максимович багато розповідав з історії України, сприяв систематизації знань Пантелеймона. Куліш захопився козацькою романтикою, в Києві у 1843 році видав поему “Україна”.

9 червня 1843 року в Києві на Житомирській вулиці відбулося знайомство Шевченка й Куліша. Разом їздили до Межигірського монастиря та фаянсової фабрики, відвідали Києво-Печерську Лавру, Видубицький монастир, ловили рибу на Дніпрі та варили її; записували й співали народних пісень. Тоді Т. Шевченко розпочав малювати портрет Пантелеймона Куліша, але завершити не встиг. “Гарячий Панько” зрозумів, що їх, геніїв, двоє – він і Тарас, тільки Шевченко – поет від Бога. Тому Панько перестав віршувати. Його поетична муза повернулася після смерті Тараса Григоровича.

24-річним Панько Куліш завітав до родини друга, Василя Білозерського. Хутір на Чернігівщині отримав назву від імені коханої дружини хазяїна – Мотрони. Упродовж літа Куліш гостював у Мотронівці. Господарі поселили письменника в окремій хаті, де він писав “Чорну раду” – перший модерний історичний роман українською. Красива, розумна 15-річна Леся (Олександра Білозерська) гарно співала українських пісень й закохалася в аристократичність Куліша, його чарівний голос. Панько вирішив подарувати дівчині на незабудь власний портрет, але Саша не взяла. Обурився –  самозакоханий Панько ридав усю ніч, а вранці поїхав до Петербурга.

Він опублікував перші розділи роману “Чорна рада” (російською) в журналі “Современник” в 1845 році. Панько закрутив роман із Ольгою Плетньовою, разом з якою редагував “Современник”. Ректор Петербурзького університету П.Плетньов (редактор “Современника” і батько Ольги) запросив Куліша до столиці імперії на посаду старшого вчителя гімназії та лектора російської мови для чужоземних слухачів університету.

А через рік Панько приїхав до Білозерських, поновив розмову про одруження. Матір Саші зупиняли безрідність Панька (а Білозерські вважали свій рід князівським), його безгрошів’я, важкий характер (гордовитість пишної пави, зверхність, егоцентризм). Тоді Куліш безапеляційно заявив: “Ваша дочка мене кохає!”

“Чорна Рада” і “кулішівка” – 200 років тому народився Пантелеймон Куліш

Пані Мотрона звернулася до дочки:

– Пантелеймон Олександрович запевняє, що ти його любиш.

–Так, я його люблю. І якщо Ви проти, я не вийду за нього, але за іншого теж не піду.

Мати здалася. На порозі вічності Ганна Барвінок (псевдо Олександри) писала: “Всем ли так удается в молодости три года обоюдной горячей любви? И теперь еще этот пыл любви не угас, и от того я так долго живу, что есть горючесть жизни, есть фундамент – воспоминания прошедшего”.

24 січня 1847 року відбулося весілля; “старшим боярином” (дружбою) був Тарас Шевченко, який сипав жартами, дотепами, шедеврально співав “Зоре моя, вечірняя”; довго зберігав квітку, подаровану нареченою.

Молоді мали весільну подорож до Праги, адже за рекомендацією Петербурзької Академії наук, П. Куліш отримав відрядження у західнослов’янський край для вивчення слов’янських мов, історії, культури та мистецтва. Сашенька вмовляла Шевченка їхати з ними, вiддала Тарасові для подорожі своє віно та всі весільні подарунки.

Молоді їхали до Варшави, але по дорозі Куліша заарештували за належність до Кирило-Мефодіївського товариства. Відчай був таким, що у Олександри стався зрив вагітності. У Куліша зникла ідея-фікс – мати багато синів, безпліддя дружини стало вироком.

Три роки молоді провели в Тулі. За цей час Куліш перечитав світову класику, вивчив шість європейських мов, багато написав. Вирішив обрати шлях угодовства. На засланні юна Саня стала економкою, нянькою чоловіка. Вона з дитинства мала здібності господинi, а в заміжжі досягла кулінарних вершин: вередливий гурман Микола Костомаров любив її грибочки, Тарас Шевченко млів від маринованої нею корюшки.

З допомогою друзів, Куліш домігся відміни суворого режиму й оселився в Петербурзі, продовжив натхненно творити, але до смерті Миколи І діяла заборона друку українською. Всі кошти родини Білозерських пішли на Куліша: на придбання власної друкарні, видавництво альманаху “Хата”, журналу “Основа”. Куліш визнавав, що жінка тягла весь життєвий клопіт за двох, без неї жодна його книга не була б написана.

Тим часом, на урядовому рівні постало питання про відкриття початкових українських шкіл “мовою інородців”, для їх роботи Куліш видав “Граматку” (1857) – перший україномовний буквар на 149-ти сторінках, запровадив літеру “Ї”. Відтепер українські книги друкували українським фонетичним правописом. У 1856-1857-му видав “Записки о Южной Руси” у двох томах, написані “кулешівкою”. У 1859 р. вийшла “Чорна рада”, одночасно окремою книгою – українською, в журналі “Русская беседа” – російською мовою. Тарас Шевченко відгукнувся на вихід роману: “Спасибі тобі, Богу милий друже мій великий, за твої дуже добрі подарунки і, особливо, спасибі тобі за “Чорну раду”. Я вже її двічі прочитав, прочитаю і третій раз, і все-таки не скажу більш нічого, як спасибі. Добре, дуже добре ти зробив, що подарував “Чорну раду” по-нашому. Я її прочитав і в “Руській бесіді”, і там вона добра, але по-нашому лучче.” У 1860 році Куліш відредагував і видав “кулешівкою” “Кобзар” Тараса Шевченка.

Наступні 9 років подружнього життя не були медом. Санечка складала кожну копійчину: ходила на ринок, готувала їжу; заощаджувала на власному одязі, церувала панчохи. Таке життя змінило фігуру, руки й думки Олександри. Читати, займатися собою було ніколи. Можна було не витрачатися на чоловіка, кинути Куліша, поїхати за кордон, спрямувати кошти на себе: гардероб та косметику. Саня ж обрала долю вічнозеленого барвінку, який під ноги слався та вірно тримався. 38-річний Панько скиглив, бо життя минає, а він і кохання не зазнав, і продовження роду не мав. Чоловікові вона здавалася немудрою, заземленою та неохайною, у нього почався “перехідний період” (він переходив із рук у руки).

“Чорна Рада” і “кулішівка” – 200 років тому народився Пантелеймон Куліш

Куліш навіть написав дружині листа про власні почуття до 16-річної Мані де Бальмен (закоханість тривала протягом літа). Потім був епістолярний роман із 17-літньою Лесею Милорадович, яку Панько афішовано зваблював два роки. За що Олександра кинула чоловіка та поїхала до матері. Милорадович була загіпнотизована Паньком, але той різко обірвав роман, бо кинувся зваблювати Марка Вовчка. Якщо за великого бажання можна повірити в платонічні стосунки Куліша з Манею та Лесею, то Марко Вовчок слово “платонічний” вважала вульгаризмом.

Марія Вілінська (Марко Вовчок) та Пантелеймон Куліш домовилися про зустріч на поштовій станції. Куліш – редактор журналу “Основа”– не гадав, що автор оповідань – жінка. Надто, коли говорив, що цей письменник, як “бджола Божа, випив найкращу росу з квіток нашої мови”, “автор трудився як етнограф, але в етнографії виявився поетом”. За кілька ночей Панько відредагував збірник оповідань.

Вона – світлий розум, талант, її мова – чистий струмок, а до того ж – красуня. Пантелеймон одразу поставив діагноз Марії – “мовчазне божество”. Закоханий з першого погляду, Куліш поєднав прізвище чоловіка з її “вовчкуватістю” у спілкуванні, так i з’явилося – “Марко Вовчок”. Цікаво, що Панько подарував чоловічі псевдоніми I дружині (Нечуйвітер) і Марії, та для обидвох це були ненависні “прізвиська”.

Куліш поїхав до Німеччини, замовив номер і завмер в очікуванні бурхливого роману, але застав… Марію, її сина Богданчика і Тургенєва. З приводу палких почуттів шанувальників Марії Іван Тургенєв поглузував: “Шевченко не повесится, Кулиш не застрелится, Костомаров… может, бросится в воду, –  но что же делать?”. П.Куліш отримав щигля і повернувся до дружини, бо без неї був матеріально безпорадним. Саня без чоловіка розцвіла: уклала збірочку народних пісень, першою з українських жінок видала книгу прози “З народних уст” за підписом Ганна Барвінок. Борис Грінченко назвав письменницю “поетом жіночої долі”.

Ображений коханець почав мститися Марії. Розпустив чутки, що оповідання Марко Вовчок – це твори Опанаса Марковича. Упродовж 30 років виливав бруд і непристойності, стверджував: “Її легковажність і зрадливість загубили мене”.

Влітку 1860 року Куліш подорожував Україною, відпочивав. У Чернігові Панько з головою поринув у солодкий і дуже афішований роман із дружиною Леоніда Глібова – Параскою. Леонід Іванович навіть зважився влаштувати стіл-трикутник, на якому заявив, що його дружина вільна обирати: хоче їхати з Кулішем до Києва – то її вибір. Параска наважилася кинути чоловіка, проїхала півдороги до Києва та й повернулася.

У Києві на письменника очікувала інститутка Горпина (Агрипина) Ніколаєва, з якою вони листувалися упродовж року. В перших листах панночка зверталася до П. Куліша, як до національного авторитета, з часом стала сміливішою, починала словами “Все для меня, Пантелеймон Александрович!”, а підписувала – “Вся Ваша Горпина”. Вони зустрілися, Куліш запросив Горпину до Одеси, щоб разом відпочити. Відважна киянка розірвала відносини з нареченим, але до Одеси не поїхала.

Потім була юна наївна Ганна Рентель… Зрештою, пані так допекли П. Кулішу, що він скаржився своєму секретареві: “Жінки за мною волочаться”.

Зрештою, довів дружину Олександру до важкої психічної хвороби.

П. Куліш виголосив промову над домовиною Т. Шевченка: “Немає з нас ні одного достойного проректи рідне українське слово над домовиною Шевченка: уся сила і вся краса нашої мови тільки йому одному одкрилася.” У 1862 році вийшла друком його поетична збірка “Досвітки. Думи і поеми”. У цей же період Куліш опублікував один розділ “Історії України від найдавніших часів”, “Хмельниччину” і “Виговщину”.

Через польське повстання 1863-го у Петербурзі припинили видання “Основи”. Як державний службовець, Куліш мусив служити у Варшаві (1864-1868), Відні (з 1871). На чужині працював із джерелами з української історії козацьких часів; остаточно відкинув романтичне сприйняття минулого, героїчних сторінок визвольної війни під проводом Хмельницького.

“Чорна Рада” і “кулішівка” – 200 років тому народився Пантелеймон Куліш

Упродовж 25 років Пантелеймон Куліш переклав усю Біблію, 13 п’єс Шекспіра, Ґете, поеми Байрона, балади А. Міцкевича.

В останні роки Куліш став хуторянином, офіційним хазяїном Мотронівки, яку після пожежі назвав “Ганнина пустинь” (на честь псевда дружини).

Вони відсвяткували “золотий ювілей”, 50 років подружнього життя. Того дня Панько смертельно захворів, а 14 лютого 1897 р. на хуторі помер.

Олександра Куліш залишилася вірною чоловікові. Доглядала його могилу в Мотронівці; упорядкувала архів, спогади, листування. Щоб видати його твори, продала Мотронівку; хатинку, у якій Куліш писав “Чорну раду”, перенесла до маєтку Кочубеїв. Ганна Барвінок померла в хаті сторожа, неподалік музею свого чоловіка. Микита Шаповал писав: “Скінчилась життєва поема, що звалась Кулішами”.