Люблю таку ранню весну. Коли вранці прокидаєшся не від будильника чи телефонної мелодії, а від сонячних променів, що прорізуються крізь жалюзі жовтогарячими смужками, або від шаленої суперечки горобців за вікном. Ще навіть не розплющивши очі, я прислухаюсь до цієї мелодії.
Ловлю її в тенета пам’яті й залишаю собі.
В суботу – перша вилазка до “озера диких квітів”, за яким я направду скучила зимою. Звичайно, ніяких квітів тут ще нема, однак в повітрі тремтять гострі запахи набубнявілих бруньок, вологої землі, хвої та перших зелених паростків, що виглядають на Божий світ з щирим подивом дитини. Різкі крики стривожених несподіваним теплом канадських гусей розрізають простір над озером на великі шматки.
Я люблю тут мовчки бродити попри тихе плесо й намагаюсь не думати ні про що важливе. Щоб почути “шепіт Бога”. Я впевнена, що почути Його можна тільки в тиші, коли на якусь хвилину завмирає все – навіть повітря, птахи і дерева. Ти раптом зупиняєшся посеред стежки і відчуваєш, як тебе пронизує спокійна благодать.
Хіба це не ЧУДО?
І я задумалася про чудо.
20 лютого, в День Пам’яті Героїв Небесної Сотні, в Дунаєві священики молилися за всіх Героїв Майдану. На святій літургії поминали також всіх українських воїнів, добровольців, волонтерів, військових лікарів і священиків, котрі загинули в боротьбі за Україну.
Несподівано, під час богослужіння на церковне подвір’я прилетів лелека (20 лютого!). Він ходив біля храму, підходив до людей, давав себе погладити, позував для світлин. А коли вся громада пішла на цвинтар, де священики звершили панахиду на могилі Героя Сашка Капіноса, лелека також перелетів і “молився” разом з людьми!
Пояснити такий випадок важко. Людям історія сподобалась. Часом розумом важко збагнути, але серцем відчуваєш: ось воно, правдиве і справжнє. Однак, в соціальних мережах дехто обурився, що священики перетворили звичайну подію на “чудо”. А один пан категорично заявив, що ніяких чудес не буває, мовляв, усе це вигадки.
Згадавши це, я посміхнулась. Вони не знали мою бабу Юстину.
Настає в твоєму житті такий час, коли щось буденне й звичайне викликає в серці цілу бурю почуттів. Сьогодні терпкий запах землі, зіпрілого торішнього листя, молодої трави й кори дерев, знову нагадали мені бабу, її віру в Бога і віру в Чудо.
Баба розпочинала кожний день із молитви й подяк і тим же його закінчувала. Перед сном вона довірливо вручала Господу свою душу до нового дня. Баба завжди вірила в різні чудеса, біблійні та земні. В хаті вона розмовляла зі святими зі старих ікон, пораючись на городі – з огірками й соняхами, в стайні – з коровою Нуською, а на подвір’ї – з Бровком, квочкою та задиристим гусаком. Ми, дітлахи, звикли до цього і не вважали чимось особливим. Баба навіть дякувала старій морві за солодкі ягоди на вареники!
Саме тому, наче невидимими нитками прив’язана до ЗЕМЛІ і до НЕБА, незважаючи на усі катаклізми, баба Юстина жила в тихій радості.
Не кожен з нас вірить в чудо. І далеко не кожен наважиться просити Господа про чудо.
Однієї хвилини ми просимо Його про багатство, а вже наступної бідкаємось, що не можемо дозволити собі поїхати на відпочинок.
Ми заповняємо форму на “зелену картку”, щоб виїхати до Америки, а самі плануємо купівлю нової автівки (квартири, меблів) наступного року в Україні.
Ми мріємо про підвищення по службовій драбині, розширення бізнесу, новий будинок…, а вночі прокидаємось від страху, що нам не вистачить коштів сплатити цьогомісячні рахунки.
Однією рукою просимо, а іншою – відштовхуємо.
Тому, для початку, добре було б нам прокинутись (“Я усвідомлюю, що в даний момент не сплю, отже, повністю володію своєю волею, я усвідомлюю, навіщо я тут, що роблю в даний момент і що збираюся робити далі”).
Почати помічати красу навколо нас.
Навчитись дивитись людям у вічі.
Згадати про свої таланти й вирушити у невідомість, в яку вони ведуть.
Дозволити собі бути собою, а іншим людям – іншими.
Повірити в Чудо.
І тоді наше життя стане таким, яке ми завжди хотіли мати.
“Просіть, і буде вам дано, шукайте – і знайдете, стукайте, і відчинять вам; бо кожен, хто просить – одержує, хто шукає – знаходить, а хто стукає – відчинять йому”. (Від Матвія 7:7-11) .
