Чужі рідні люди

–  Куда єдєтє?

–  B Джанкой.

–  К каму?

–  До мами.

–  Аткуда?

–  З Києва.

–  Аткуда-аткуда?

–  З Києва, це столиця України.

Прикордонник дивиться на мене одночасно з ненавистю і з цікавістю. Порівнює фото з паспорта зі мною реальною, мацає кожну сторінку, ніби в нього зашиті якісь заборонені речі, дивиться на світло і віддає паспорт іншому чоловікові у військовій формі.

– Відійдіть і зачекайте ось тут.

Я відходжу в бік і звільняю місце для інших людей в черзі. За цей час, що намагаюсь доїхати додому, я б могла долетіти до Канади. Або злітати до Берліна і повернутись. Або нагулятись досхочу Парижем. Але я все ще намагаюся продертися в Крим. Навіщо? Бо там – мама, і я не бачила її майже рік.

——————

Я завжди любила червень більше від усіх інших місяців року. Саме на червень мої друзі та я зазвичай планували відпустки, купували квитки на європейські лоукости і бронювали готелі та хостели. Це ж так просто: береш наплічника, або маленьку валізу, яка поміщається у відділення літака над сидінням, ноутбук, телефон, банківську картку і паспорт – і летиш. На два-три дні. Туди, де інші люди та мова. А потім, вранці в понеділок повертаєшся в аеропорт Києва і просто з нього їдеш на роботу. Майже засинаєш протягом дня, але потужна енергія іншого міста переповнює настільки, що саме за цей день ти встигаєш зробити більше, ніж за місяць перед відпочинком. А зараз – це ж взагалі щастячко! Бо не треба думати про візу, перейматися купою документів та інтерв’ю в посольстві. Нема віз з Європою. Свобода! Роби що хочеш, лети, куди хочеш. Свобода – найважливіше слово у моєму житті.

Але, принаймні зараз, я не лечу з друзями. У мене інша подорож. Вона незручна, нецікава, від неї слова застрягають у горлі. Я їду в Крим.

Раніше ці поїздки були простішими. У п’ятницю ввечері я сідала в поїзд Київ-Сімферополь, а вже вранці у суботу їла сніданок на маминій кухні. Вихідні у мами. Десять страв з овочів (“все як ти любиш, донечко”), кілограми полуниць та черешень, незмінна розчинна кава з молоком (саме тут вона мені смакувала більше, ніж найсмачніша заварна у найкрутішій кав’ярні Києва або Відня). А ще – “цеглинка” хліба з крамниці хлібокомбінату по дорозі додому та свіжа хрустка скоринка, яку треба намастити вершковим маслом і з’їсти, поки масло на ній не розтануло. Відлежатись після гамірного драйвового Києва. Наїстись полуниць. Походити знайомими вулицями. Поговорити з мамою та її подружками про все на світі. З’їздити на цвинтар до тата. Поїхати на море, щоб подивитись на нього і заспокоїтись. Побачити знайомі гори. У неділю ввечері сісти у зворотній потяг. Щоб знову Київ, робота, відрядження, зустрічі, люди, метро та швидке життя.

Зараз дорога додому – власна війна. Перехід через Чонгар – через неймовірний внутрішній спротив і ще болючіше відчуття – в мене більше нема дому.

——————

Дві години чекання. Обшукують речі. Питають, чому в мене нема російських грошей, і як я збираюсь проводити час у Криму без них. Чим займаюсь у Києві та навіщо везу п’ять плиток забороненого шоколаду. Знову чекання. Я сиджу на сонці на Чонгарі. Його повністю продуває солоне повітря. Усі ті мільйони разів, які я з батьками в дитинстві проїжджала цією дорогою, мама казала – “дихай, цілюще повітря – тут йод, який лікує”. Мама помилилась. Зараз тут нема чим дихати і нещадно, як у найспекотніші липневі дні, пече сонце.

Це якесь справжнє божевілля: я маю біометрічний паспорт, я можу полетіти, куди схочу до Європи, і в мене навіть ніхто не буде питати, навіщо них прилетіла. Жодного разу не спитали. Я хочу туди, де мені завжди добре – до Барселони, Сієни, Берліна, Вроцлава, Сардинії, Марселя, Праги. Але я їду в Крим, який відгородився від мене стіною, і ту стіну поставили не чужі люди, а свої. Ті, які рідні кревно.

– Кому потрібна твоя свобода? – злісно сказала мама чотири роки тому, – Мені – точно ні! Скільки вже можна про неї торочити? Я надвір майже не виходжу, а ти мені щось про закордонний паспорт і твою Європу. Я дома сиджу, і мене все влаштовує.

Це триває вже чотири роки. Розмови, які неможливо обійти, зупинити, які розривають серце, мозок і змушують опускати руки. Як не намагайся говорити про погоду і здоров’я, все одно торкаєшся цієї теми, і кожна розмова закінчується сльозами, сваркою і нерозумінням, як жити далі.

Я вже звиклася з неможливістю спілкування з колишніми однокласниками, або з родичами з сусідньої країни, з фейсбучними “диванними бійцями”, чи просто з людьми в таксі, що їде до “кордону”, якого ніколи в моєму житті не було. Але я так і не звикла, що про життя, мої прагнення та бажання неможливо спілкуватись із найріднішою. З тією, хто знає тебе все  життя, хто народжувала тебе, сиділа з тобою, коли ти хворіла, вирішувала усі твої дитячі та дорослі проблеми і хвилювалась, коли ти виходила заміж і народжувала власну дитину. З мамою.

Я їду четвертий раз за чотири роки. Не чотири рази на рік машиною або потягом, як було раніше, а один раз на рік. Зі сльозами і заспокійливими ліками у маленькому рюкзаку, з яким я постійно літаю до Європи. Бо з ним можна швидко подолати сорок хвилин пішки від наших до не наших по спекотному асфальту на Чонгарі.

———————

Розплющую очі. Мабуть, заснула. Навколо мене нікого немає. Ні кордону, ні звичайних людей, ні машин, ні військових у чужій формі. Мій синій паспорт лежить на землі у степовій пилюці. Нікого. Тиша. Сонце пече так, що можна втратити розум. Що відбувається? “Ви пропустили 8 дзвінків. Мама. Брат. Дімка Кримський”. Всі номери старі, українські.

– Доню, я вже хвилююсь, потяг давно прибув, я телефонувала на станцію, а тебе все нема, і телефон вимкнений. Де ти?

– Мамо, я… Я на Чонгарі.

– Де? Навіщо ти там. Ти що, до дядьки Валери заїхала?

– Ні, мам, я їхала до тебе. Але ж мені треба було пройти кордон. Ти забула? Поїзд їде тільки до Новоолексієвки.

– Який кордон?

– На Чонгарі.

– Нічого не розумію. Навіщо на Чонгарі кордон? Там його ніколи не було… З тобою все добре? Ти куди поїхала? Ох, відчуваю, що тобі погано. Не доводить до добра твоя робота! Може, когось за тобою прислати?

– Мамо, непотрібно, я зараз дочекаюсь автобуса. Не хвилюйся. Хоча… В мене ж нема російських грошей. Я, мабуть, візьму таксі. Ти зможеш розплатитися, коли я під’їду?

– Олено, які російські гроші? Ти б ще про євро сказала! Те, що у нас є безвіз, не означає, що ми –вже Європа. У нас поки гривні всюди. Донечко, що з тобою, що ти верзеш? Ти де? Погано чути. Це ти так запрацювалась? Лови машину, я все оплачу. Їдь, будь ласка, додому, сніданок на столі. Я наготувала все, як ти любиш – кабачки смажені, ікру з “синеньких”… І полуницю з дачі привезла.

– Мамо, ти ж продала дачу два роки тому. Там же води немає і нема чим поливати.

– Чого це води нема? Дали воду навесні у північно-кримський канал, як зазвичай. І дачу я не продавала. Навіщо? Ой, а цей, а ти торт “Київський” купила? Не забула, що хрещеній обіцяла?

– Мамо, який торт? Ввозити солодощі з України заборонено у вас.

– Дитино, а ми де? Ми ж і так в Україні. Я тебе зовсім не розумію. Чекаю вдома. Швидше їдь.

———–

Біля мене зупиняється великий автобус. “Харків-Симферополь”. Я розумію, що цього не може бути, але напис саме такий. Заходжу з острахом. Питаю, скільки буде коштувати проїзд.

– Як завжди, – водій дивиться на мене так, наче я прилетіла з Марса.

– Я не знаю, скільки завжди. Пробачте.

– П’ятдесят гривень. Заходьте, дівчино. Їхати треба. В мене – розклад.

Дістаю гроші, ми відїжджаємо від Чонгара, і через декілька кілометрів у вікні я бачу північно-кримський канал, наповнений водою.

————————-

Ще дзвінок. Дімка. Однокласник з Севастополя. Він – військовий.

–  Нарешті, додзвонився! Що в тебе з телефоном? Пора на морі сезон відкривати! Ми з Ксюхою тебе вже зачекались.

–  А ти хіба не в Сирії?

–  Де? Чого це я там маю бути? Там моря нема, а я влітку тільки там, де тепло, море і друзі. Завтра чекаємо тебе в Любимівці. Шашлик-машлик-хачапурі-плов і черешні. Така черешня вродила у нас під домом – офігіїш, яка смачна! В твоєму Києві такої нема, повір.

–   Нема, – автоматично повторюю я.

–   Погано чути тебе. Що зі зв’язком сьогодні? Не зрозумів, про яку ти Сирію, але то таке. Завтра розкажеш – перегрілась ти там, чи що, у потязі. Ти взагалі, де? Вже у мами?

–   Ні, на Чонгарі.

–   А що ти там робиш?

–   Кордон проходила.

–   Який кордон? Ти точно – при здоровому глузді? Я давно тобі казав – багато працювати – шкідливо для здоров’я. Особливо влітку. Завтра зранку до нас. І ніякі виправдання не приймаються.

————————

Ще дзвінок. Брат.

–  Ти, коли будеш у мами, зайди в комп, я щось не бачу у пошті квитки, які ти мені купувала.

–  Які квитки?

–   “Привіт – приїхали”. До Барселони. Не все ж у Чорному морі плавати! Треба давно було перевірити, як там у твоїх Європах відпочивають.

–   А з ким ти летиш?

–   З Наталкою та Іркою. Вирішили, що це має бути європейська зустріч однокласників! У Барсі до нас приєднаються ще троє. Вовка, Сергій та Валік. Пам’ятаєш Вовку? З Франкфурта прилетить. А Валік – з Тель-Авівa. Ти ж нам усім апартаменти знайшла гарні. Дякую, що змусила мене зробити біометрічний паспорт.

–   А звідки виліт?

–  З Сімфера, звісно! У нас тут такий “двіжняк” зараз. Рейси майже з усього світу, не те, що останні роки. Взагалі не розумію, чого ти зараз їдеш до мами. З нею все добре, море – ще холодне. Я ж тобі пропонував летіти з нами. Ти ж усіх знаєш. Але ти відмовилась. Сказала у червні тобі треба поїхати саме в Крим. Як будеш удома – подивись наші квитки, добре? Дівчата нервуються.

———————-

Повітря потроху повертається. Відчуваю запах степу та свободи. Усі близькі знову зі мною спілкуються, і вони дійсно рідні. Не чужі. Мене вдома чекає мама, а брат – знову мій найкращій друг, з яким можу поговорити про все на світі. Що то було останні чотири роки? Невже, ось це – “як роса на сонці”, промовлене та проспіване молитвою кожного дня зранку та ввечері, – працює? Або, може, я фільмів передивилась фантастичних, і мені наснився кордон із Кримом, чужі військові та мій однокласник Дімка у Сирії? Я їду додому, і мене чекають мама, море та черешні. Як і має бути у червні.