Уривки з другого тому (видавництво “Фоліо”, Харків, 2024)
Війна та скрипки. 30 липня 2023 року.
Гроза в Україні наразі не просто явище природи, а улюблені погодні умови для російських військових. Як тільки на небі над Україною збираються хмари, у бік українських міст та сіл летять ракети та дрони. Під час грози їх важко почути та важче відстежити. Ось і минулого тижня, коли ми з дружиною вийшли з нашого сільського будинку подивитися на грозу, що збирається на небі, то спочатку почули вибухи, а тільки потім грім. Я вже навчився відрізняти вибухи від грому: грім звучить гуркотом, з продовженням, вибухи, зазвичай, поодинокі, без відлуння.
Вже за кілька годин після грози хтось із сусідів нам сказав, що вибух був від збитої російської ракети, уламки якої впали десь між нашим селом та Житомиром.
Минулої неділі ми з’їздили на базар до найближчого містечка Брусилів. Зустріли, як завжди, знайомих. Обмінювалися новинами. Купили м’яса та сиру. На базарі м’яса багато, багато меду та багато хліба. Ми купили хліб із нової пекарні, яка почала працювати у сусідньому селі. Ця пекарня пече звичайний хліб у традиційних з радянських часів формах: у формі батона і у формі цеглини. Смачний та дешевий.
З овочів на базарі переважно помідори та огірки. Їх купують кияни, що тимчасово сюди переїхали, або ж переселенці, адже у місцевих мешканців усі основні овочі ростуть прямо на своїх городах.
Дорогою назад заїхали до єдиного в містечку невеликого супермаркету, який цього разу мене дуже здивував: там зі знижкою продавали темне пиво – стаут із Шотландії та добре французьке червоне вино “Сан-Емільйон” Гранд Кру. Я не втримався і купив дві пляшки вина та дві пляшки стауту.
Російська агресія радикально збагатила асортимент товарів у магазинах дрібних містечок. Через те, що тепер у таких містечках і селах поряд з великими містами живе чимало міських жителів, що сховалися тут від обстрілів, у місцевих магазинах з’явилися товари, які раніше просто не знайшли б тут свого покупця: бельгійське пиво, гарні французькі та іспанські вина, італійські сири та ковбаси, і навіть дорогий чорний хамон. Місцеві жителі теж уже розкуштували дещо із продуктових новинок, а Брусилівський сирзавод успішно почав виробляти власний сир “Філадельфія” і навіть щось схоже на “Рокфор”! Війна зупиняє життя лише там, де все руйнує та всіх вбиває чи робить біженцями. В інших місцях, де немає щоденних обстрілів та руйнувань, люди стають динамічнішими, активнішими. До того ж, і людей стає більше за рахунок внутрішніх переселенців, які шукають можливість облаштуватись на новому місці та почати заробляти гроші.
У Брусилівському районі зараз час сезонних сільськогосподарських робіт: фермери шукають людей, щоби збирати ягоди та овочі. Оплата праці – гідна. На роботу та з роботи возять автобусом. У самому Брусилові, де мешкає близько 8000 осіб, є й вакансії на постійну роботу: у нові кафе та магазини, охоронцями, на приватний міні-завод із виробництва паливних брикетів. Паливні брикети роблять із відходів виробництва деревини. Хоча до зими ще досить далеко, але місцеві жителі вже запасаються дровами та брикетами. У соціальних мережах ніби спеціально хтось розводить паніку, що наступна зима буде ще складнішою за попередню. Можливо, цю паніку розводять і комерційні відділи міні-заводів. Війна дала поштовх розвитку цього виду бізнесу і майже в кожному селі тепер роблять ці брикети, бо майже у кожному селі є свій тартак, де деревину перетворюють на дошки різних розмірів, а значить є і багато тирси та інших відходів.
Звісно, у містах вакансій набагато більше, а у Києві – найбільше. У Києві є навіть вакансія міністра культури. Попередній міністр культури колишній телепродюсер Олександр Ткаченко пішов у відставку. Парламент проголосував за його відставку 27 липня майже одноголосно, лише два депутати були проти. Його відставки активісти культурного фронту домагалися давно, але цього разу нова хвиля обурення піднялася після оголошення про бюджетне фінансування телесеріалів, серед яких особливо виділявся проєкт навколо-військової комедії з головним героєм, дуже схожим на сумнозвісного бізнесмена з кримінальним минулим, господаря футбольного клубу “Інгулець” Олександра Поворознюка. До речі, і сам серіал мав називатися “Інгулець” – за назвою футбольного клубу та за назвою річки, що протікає поряд із фермерським господарством Олександра Поворознюка. Наразі державне фінансування цих серіалів скасовано, але продюсер Юрій Горбунов – той, хто і подавав цей проєкт на державну підтримку – заявив, що таки знайде гроші на цей серіал.
Скасувавши фінансування телесеріалів, представники уряду скасували й фінансування добудови музейного комплексу, присвяченого голодомору, а це вже йдеться про значно більшу суму, ніж телесеріали – півмільярда гривень. Цю новину українське суспільство сприйняло радше позитивно. Справді, активісти вважають, що зараз усі гроші мають йти на війну, на українську армію. Президент Зеленський у своєму нещодавньому виступі погодився з цією точкою зору.
Тим часом, відома українська балерина Катерина Кухар повідомила, що їй днями пропонували обійняти посаду міністра культури, але вона відмовилася. Отже, процес пошуку нового міністра йде активно, і найближчим часом ми дізнаємось його ім’я та його плани.
Київський театр на Подолі теж оголосив про вакансії: йому потрібні 6 акторів та актрис, помічник режисера, художник-постановник, фотограф та художник по костюмах.
Багато українців гадають, що нові вакансії з’являються через те, що співробітників мобілізують до армії. Частково це правда.
Але найцікавіші вакансії липня-серпня не пов’язані з мобілізацією чи відставками. Національний антарктичний комітет оголосив конкурс на участь у черговій річній експедиції до Антарктиди на українську наукову полярну станцію Фарадей.
Туди потрібні не лише науковці, а й лікар, кухар, електрик, спеціаліст з дизельних двигунів, механік, системний адміністратор. Ті, хто переможуть у конкурсі, будуть щонайменше на рік звільнені від мобілізації та проведуть наступний рік в Антарктиді. Це вже 29-а українська експедиція, але найдраматичнішою в історії української науки залишиться 27 експедиція.
Вона мала відправитися в Антарктиду наприкінці лютого 2022 року. У директора Національного Антарктичного центру Євгена Дикого був авіаквиток з Києва з пересадками до Чилі на 28 лютого. Певна річ, що нікуди він не полетів. Але членів 27-ї делегації таки силоміць та з ризиком відправили на Південний полюс – їх збирали під обстрілами по всій Україні. Автобус у бік західного кордону вирушив із Києва та деякі з 14 членів експедиції, наздоганяли його на “перекладних” – машинами та потягами. Зрештою, всі вони дісталися Антарктиди і змінили членів минулої експедиції. Геофізик та начальник минулої експедиції 50-річний Богдан Гаврилюк, повернувшись з Антарктиди, одразу пішов до армії і став інструктором саперів. Він досі воює, і його підрозділ називається “бойові пінгвіни”. Колеги з антарктичних експедицій часто проводять фандрейзинг, щоб допомогти “бойовим пінгвінам” вирішити їхні проблеми, які іноді несподівано виникають, зокрема з нестачею медичних аптечок або іншого необхідного саперного обладнання.
Фандрейзинг для армії продовжується щодня. Позаминулої суботи на фронт із нашого села виїхала машина, набита туалетним папером, бавовняною білизною, шкарпетками, вологими серветками, милом та іншими подарунками для військового підрозділу, в якому служить наш односелець Дмитро Якутіс. Коли всі довкола тебе збирають гроші на армію, справді дивним здається бажання міністерства культури знімати телесеріали за бюджетні гроші.
Війна, схоже, перейшла до повільної, затяжної фази. Вже ніхто не намагається передбачити дату її закінчення. Натомість українці тепер охочіше згадують перші місяці війни і починають розповідати те, що раніше вважали “військовою таємницею”. Один із моїх сусідів по селу розповів, як у перші дні війни виїжджав із товаришами на Житомирську трасу та повідомляв у поліцію про машини з українськими номерами, що були залишені вздовж дороги, інколи разом з ключами від автівки. Ці машини начебто місцеві колаборанти залишали для російських диверсійно-розвідувальних груп, щоб ті могли безперешкодно і не викликаючи підозри заїхати до тилу української армії. Такі машини поліція одразу евакуювала. “Але господарів цих машин потім знайшли?” – поцікавився я. “Про це ще рано говорити, – сказав мені знайомий. – Коли війна закінчиться, випливе на поверхню дуже багато цікавої інформації!”
У тому, що багато цікавої інформації спливе лише після війни, я не маю сумніву. Але кількість загадок, які залишаються не розгаданими з 24 лютого 2022 року, вже зашкалює. У пам’яті просто не вистачає місця, щоб зберігати всі питання, які виникли в українців за останні півтора роки. Сьогодні до моєї колекції питань без відповідей додалося одне дуже екзотичне: що робила в Україні під час війни скрипка Страдіварі?
Кілька днів тому українські митники виявили в рейсовому міжнародному автобусі на кордоні з Молдовою скрипку італійського майстра Антоніо Страдіварі, зроблену у 1730 році. Два водії та стюардеса іноземного автобуса повідомили митникам, що цю скрипку передавали в Україну з-за кордону і її мали забрати в Одесі, але за нею ніхто не прийшов. Таким чином, старовинний музичний інструмент виявився нічийним і українські митники його конфіскували. Що буде далі із цією скрипкою не зрозуміло. Було б логічно продати її на аукціоні, а отримані гроші надіслати українським військовим. Митниця регулярно повідомляє про конфісковані товари і навіть про конфісковані машини контрабандистів. Але, що митниця робить з усім цим конфіскатом, ми не знаємо. Мабуть, це теж військова таємниця, правду про яку можна буде дізнатись лише після війни.
Толкачов та подяка. 8 серпня 2023 року.
Найпопулярніша влітку автомагістраль Київ – Одеса у ці спекотні дні відрізняється майже повною відсутністю звичного трафіку. Як і у бік чорноморського міста-курорту, так і у бік столиці України машин дуже мало. Тим, хто нею зараз їде, звичайно, добре. До війни влітку на цій трасі раз у раз утворювалися багатокілометрові корки. На заправках, яких тут багато, завжди стояли черги машин. Але тепер ні корків, ні черг. Лише іноді попереду з’являється блок-пост, який охороняють військові. І тоді треба пригальмувати чи зупинитися. Дорогою іноді виникає відчуття, що всі кудись поїхали. І лише оброблені поля по обидва боки траси доводять, що життя тут триває. Принаймні сільськогосподарське життя.
“З початку війни продаж палива у нас впав у п’ять разів!” – поскаржилися нам на одній із заправок.
На наступній заправці вже біля Одеси сиділи та нудьгували без роботи троє співробітників.
Як тільки ви заїжджаєте до Одеської області, на телефон приходить есемеска від обласної військової адміністрації із нагадуванням, що купатися та ловити рибу в Чорному морі заборонено. Тому, що небезпечно.
Але ми не збиралися на Чорне море. Ми повернули у бік містечка-фортеці Білгорода- Дністровського, щоб потім повернути у бік степової Бессарабії, у бік Молдови.
Навесні та влітку минулого року Білгород-Дністровський та навколишні курортні села росія обстрілювала ракетами. Тоді ж українські військові збили російський літак, котрий намагався знищити місцеву електростанцію. У ці дні у місті спокійніше, але надто тихо. Економічне життя практично зупинено. Стоїть і одне з головних промислових підприємств міста – Білгород-Дністровський морський порт. Цей порт належить державі і держава активно намагається продати його у приватні руки. З березня цього року фонд держмайна вже п’ять разів виставляв його на аукціон, але охочих брати участь у цьому аукціоні наразі немає. Тепер його виставили знову, вшосте. Стартова ціна зменшилася вдвічі, але це ще не означає, що вона привабить потенційних покупців.
Є порт на Дунаї, якому, як наразі здається, пощастило більше. Це Усть-Дунайський морський порт біля містечка Кілія. Цей порт нещодавно змогли продати на аукціоні і навіть за ціну, що втричі перевищує стартову. Покупець – кампанія, що торгує добривами – взяв на цю покупку у банку кредит на 240 млн. гривень. Але тепер фонд держмайна зволікає з оформленням права власності та сама угода під сумнівом. У фонді держмайна зненацька злякалися, що компанія-покупець “Еліксир Україна” відмовиться обробляти в порту вантажі інших кампаній. Дивно, що ці питання не обумовили у контракті, і вони виникли лише після оплати покупки покупцем. Невже у фонді держмайна не вистачає юристів? Чи, можливо, найкращих юристів фонду вже мобілізували на війну?
Тепер керівництво “Еліксир-Україна” міркує про розірвання угоди та повернення грошей. Тим паче, що частина майна морського порту, яке є у списку купленого на аукціоні, включаючи два плаваючі крани, знищено або втоплено російськими дронами та ракетами. Насправді, покупець збирався піднімати з-під води втоплене та пошкоджене обладнання та відновлювати його. Щоб планувати таке під час війни – треба бути героєм чи дуже хотіти стати знаменитим на всю країну.
Хоча чи можна стати знаменитим в Україні під час війни, здійснивши економічний подвиг? Не впевнений. Я не впевнений, що хтось може стати знаменитим, навіть якщо він здійснить військовий подвиг: зіб’є з автомата ворожий літак або врятує сім’ю з дітьми з житлового будинку, щойно зруйнованого російською ракетою. Як не дивно, військові подвиги більше не творять героїв. Після півтора роки війни українці ще добре пам’ятають легендарну групу льотчиків “Привид Києва” та собаку-сапера на прізвисько Патрон. Тисячі імен нових героїв наче залишаються в повітрі цієї війни. Подвиг став нормою, а норма привертає менше уваги.
Тепер здається, що час створення нових військових легенд скінчився. Напевно, тому, що насправді героїв зараз на фронті десятки, якщо не сотні тисяч. Десятки тисяч українських бійців нагороджено орденами та медалями, багато тисяч – нагороджено посмертно. Десятки тисяч українських бійців цього літа щодня здійснюють військовий подвиг, віддають свої життя за батьківщину. Але сьогодні українці в тилу говорять не про них, а про раніше мало відомого бізнесмена, волонтера та блогера Олексія Толкачова.
“Можете мене бити ногами, але скажу! Українці заслужили на цю війну з росією, і вона є наслідком попередніх 30 років незалежності, цього періоду безгосподарності, егоїзму, крадіжок та розгільдяйства, – написав він на своїй сторінці у ФБ. – У нас намертво відсутня культура співробітництва та подяки. Я цього не афішував, минулого року одній постраждалій сім’ї ми звели будинок у Київській області. Досі лайно вигрібаю, ніби ми їм усім зобов’язані і, виявляється, я на них “нажився”…
У нас процвітає культ хейту. У нас токсичне соціальне середовище.
Війна стала результатом нашої колективної моральної деградації.
Ми – чи не єдиний народ у світі, який сам собі вільно обирає владу, але наступного дня починає її хейтити, поливати брудом і знищувати.
Східна мудрість каже, що людський дух змінюється лише потрясіннями та катастрофами. Так і з цілими народами…
Ось ми й отримали… Нам потрібен був потужний копняк під зад і удар обухом по голові, щоб ми задумалися – як же ж ми живемо?
На жаль, поки що зміни демонструє лише невелика частина суспільства, вони немов атланти на своїх плечах тримають країну. До решти ще не дійшло… А це означає, що війна ще не скоро закінчиться. Бо вона має доцільність – щоб після війни ми всі змінилися, вийшли з неї оновленими, готовими до майбутнього”.
Цікаво, що у своїй заяві Толкачов жодного разу не згадав слова “корупція” та зосередив свою критику на “національних якостях українського народу”, а не на політичній еліті країни.
У його багатослівному “крику душі” є багато спірного, але він явно зачепив нерв частини українського суспільства, що думає, і, як і було передбачено самим Толкачовим, викликав хвилю хейту і критики.
Водночас чимала кількість активних українців підтримала думки бізнесмена та блогера та згадала невдалий твіт президента Зеленського перед Вільнюським самітом НАТО, в якому де-факто український президент звинуватив країни військового блоку у зволіканні запрошення України до складу НАТО. Навіть посол України у Великій Британії, колишній міністр закордонних справ Вадим Пристайко м’яко покритикував цей твіт президента, за що в результаті позбувся посади посла.
Тема подяки за допомогу вилилася в окрему дискусію, та вже з’явилися активісти, які пропонують регулярно організовувати мітинги подяки країнам, які підтримують Україну озброєнням та фінансами. Сам Олексій Толкачов пропонує провести такий мітинг у День незалежності України 23 серпня. Зрештою, незалежність України зараз найбільше залежить від військової та фінансової допомоги країн-партнерів, включаючи країни-члени НАТО.
Я думаю, що ідея “мітингів подяки” не приживеться у головах політичної еліти України. Вони теж готуються до Дня Незалежності, але трохи інакше. Цей день незалежності України запам’ятається тим, що на найбільшому пам’ятнику в Україні, який називається Батьківщина-Мати, поставленому 1982 року заради приїзду до Києва генсєка компартії СРСР Леоніда Брєжнева, зі щита нарешті прибрали герб Радянського Союзу і замість нього прикріпили герб України – тризуб. Тепер можна сказати, що 102-метрову сталеву статую войовничої жінки, розгорнуту обличчям, мечем та щитом у бік москви, нарешті українізували.
Щоправда, у день незалежності України мітинги подяки можуть відбутися в Одесі з ініціативи самих мешканців міста. Дякувати вони будуть Майклу Каппоні, американському бізнесменові та меценату з Майамі, який профінансував встановлення понад 3000 вікон у квартирах одеситів, які постраждали від російських обстрілів. 400 вікон уже встановлено, решту мають встановити до Дня Незалежності України.
Повернувшись із Бессарабії до Києва, ми зустрілися з нашою подругою Іриною Хазіною. Торік у жовтні російська ракета вибухнула за сто метрів від її будинку. Весь будинок залишився без вікон та балконних дверей. Тоді вона вставляла вікна та двері власним коштом, так і не дочекавшись обіцяної допомоги від міської влади. На їх встановлення у неї вистачило грошей, а от на те, щоб закінчити цей ремонт і укласти штукатурку на пошкоджені стіни та косяки, грошей уже не було. Але нещодавно, як розповіла вона, до неї приходила комісія, члени якої поцікавилися, чим місто може їй допомогти. Вона показала розбиті віконниці та попросила зробити косметичний ремонт. “От якби у вас не було вікон, то ми зробили б!” – заявив один із тих, хто прийшов. “Я так розсердилася, що взяла молоток і сказала їм, що зараз розіб’ю нові вікна і нехай тоді вставляють свої вікна і роблять ремонт!” – зізналася вона. Члени комісії перелякалися та пообіцяли знайти спосіб допомогти облагородити віконні отвори. “Поживемо-побачимо!” – без особливого оптимізму резюмувала Ірина.
Для того, щоб встановити нові вікна, відновити зруйноване житло, насамперед потрібні чоловічі руки. Це відомо всім. Зараз, коли продовжується мобілізація в українську армію, чоловіки робітничих спеціальностей цінуються на вагу золота. Деякі роботодавці так бояться втратити своїх робітників через мобілізацію, що пропонують їм ночувати не вдома, а прямо жити на роботі, щоби представникам військкоматів було важче їх знайти.
Про чоловічі руки, як виявилося днями, турбуються не лише роботодавці, а й головний think tank України – Український інститут майбутнього. Його президент, колишній депутат парламенту та колишній радник міністра внутрішніх справ Вадим Денисенко заявив, що для збереження нації після війни треба буде заборонити виїзд за кордон усім чоловікам щонайменше на три роки.
Цією заявою Вадим Денисенко миттєво відвернув увагу українців і від заяви Олексія Толкачова про те, що “українці заслужили на цю війну”, і від заміни герба на щиті стометрової статуї на березі Дніпра. Зацикленість втомленого від війни, травмованого українського суспільства на подібних хайпах, на жаль, продовжуватиметься. Хронічна втома ні до чого доброго не доводить ані пересічних людей, ані представників політичної еліти.
Я б порадив їм таки сісти в машини і поїхати на кілька днів у глибинну Бессарабію. Там місцеві жителі дуже мало користуються інтернетом і нічого не знають про скандали та дискусії, що хвилюють мешканців Києва та інших великих міст. Там роблять гарне вино та продають його по одному євро за літр. Там зараз збирають і вже продають новий урожай динь та кавунів. Там можна просто відпочити та набратися нових сил. А нові сили всім нам, українцям, дуже потрібні. Попереду нова зима війни і до неї треба готуватися не лише фізично, а й психологічно. Адже насправді ми точно не знаємо, які зі скандальних дискусій ми починаємо самі через особливості свого національного характеру, а які дискусії нам підкидають для розколу в суспільстві фахівці психологічних операцій із секретних служб росії.
