Знаменитий письменник розповідає про що його найчастіше запитують на Заході, яке враження залишилось від недавніх відвідин Харкова і в чому полягає небезпека “переможних сурм”. “Ні росії, ні росіян, ні тим більше путіна не слід боятися. Не те що не варто боятись, а категоричніше – не можна боятися, бо хто забоявся, той програв”, – каже один із найвідоміших письменників
укрсучліту.
Юрію Андруховичу 62 роки. На його рахунку майже двадцять романів, збірок есе та поезії.
Найвідоміші: “Рекреації”, “Московіада”, “Дванадцять обручів”, “Радіо Ніч”. Останній став найкращою книжкою Німеччини у другому півріччі 2022.
Його твори читають також у Польщі, США, Фінляндії, Канаді, Австрії, Іспанії та інших країнах. Їх перекладено навіть мовою… есперанто.
Лауреат майже десятка престижних літературних відзнак: від премії імені Ремарка (за “Останню територію”) до “Книги року Бі-бі-сі” (за “Коханців Юстиції”).
Пісні на його вірші свого часу виконували Місько Барбара (гурт “Мертвий півень”) і Тарас Чубай (“Плач Єремії”). Юрій Андрухович співпрацював також з польським колективом “Карбідо”, з яким записав три диски, уже сам взявши до рук мікрофона.
Крім власної творчості, відомий як перекладач з німецької, польської й англійської мов. Зокрема, таких класиків, як Вільям Шекспір, Р. М. Рільке, Бруно Шульц.
Цікавий факт: Юрій Андрухович з’явився в епізоді історичного фільму “Віддана”, знятого за романом його доньки Софії “Фелікс. Австрія”.
Одружений з мисткинею Ніною Андрухович.
Мріє побувати в Гренландії, Аргентині й Чилі.
“Вони всі зачаровані Зеленським”
– Юрію Ігоровичу, під завісу року ви отримали у Німеччині премію імені Гейне. Це далеко не перша відзнака, яку вам вручили в цій країні, як і загалом – у творчій біографії. Скажіть, ви уже звикли до літературних нагород, що слідують за перекладами ваших творів на Заході, чи щоразу – принаймні за відчуттями – це як уперше? І одягаючи перед церемонією “метелика” біля дзеркала все ж хвилюєтесь…
– Так, ви маєте рацію: це далеко не перша з моїх премій, хоча з ваших слів може скластися враження, ніби вони так і сипляться на мене… Якщо ж дивитися на це спокійніше, то можна побачити, що попередню премію я отримав вісім років тому, 2014-го. Це Премія імені Ханни Арендт, яку, до речі, цьогоріч отримав Сергій Жадан.
Вісім років – доволі тривалий проміжок у житті кожного з нас, і дивно було би звикнути до такої частоти. Тому так, я хвилююся. Я взагалі дуже часто хвилююся.
– Зрозуміло, що на зустрічах за кордоном вас зазвичай запитують про війну в Україні. Які теми в цьому контексті читачі найчастіше зачіпають, а які воліють оминати?
– Вони всі зачаровані Зеленським. Їх дуже часто цікавило моє до нього ставлення. Чи я підтримую нашого, як вони казали, “героїчного президента”. Їм подобалося, коли я відповідав, що не був ні його виборцем, ні прихильником, але нині цілком поділяю сенс його послань до світової спільноти, готовий підписуватися під кожним словом. І що він, на мій погляд, оптимальний президент як на таку, з дозволу сказати, надзвичайну ситуацію.
Другою популярною темою було майбутнє співіснування наше з росією. У цих випадках я звертав їхню увагу на те, що це буде не лише нашою, українців, проблемою, а й проблемою всього демократичного західного світу. Тобто ми маємо думати над цим
разом.
– Чого на Заході досі не розуміють, а вартувало би, про росію та росіян? Уже не говорячи про путіна…
– Я сказав би, фактично одного: що ні росії, ні росіян, ні тим більше путіна не слід боятися. Не те що не варто боятись, а категоричніше – не можна боятися, бо хто забоявся, той програв.
– На ваш погляд, де корені тієї нечуваної жорсткості (якщо не
сказати звірства), яку демонструють на нашій землі окупанти? Це
щось ментальне, ситуативне чи…
– Це просто традиційне російське ведення війни. Так було в усі часи існування московської й відтак російської державності.
Хто-хто, а ми, українці, не мали би вживати щодо їхньої жорстокості епітету “нечувана”. Дуже навіть чувана, бачена і знана.
“Я став більш тонкошкірим”
– За офіційними даними, з України виїхало понад вісім мільйонів громадян. А вас друзі – хоча б із Польщі – до себе не кликали?
Наприклад, письменник Анджей Стасюк або музиканти з “Карбідо”…
– Згадані вами не кликали, бо знали, що це безнадійно, тобто що я нікуди не виїду. А загалом було десь із добрий десяток запрошень лише з тієї ж Польщі. У ті перші дні наприкінці лютого таких запрошень отримував повно. Ми з дружиною тоді навіть жартували, що от колись це все закінчиться, й тоді ми вирушимо в такий європейський тур місцями, куди нас кликали жити – від
Польщі й до Іспанії. Такий собі тур європейської солідарності.
– Скажіть, наскільки ви змінились за останні понад десять місяців?
– Видимих змін, мабуть, особливих немає. Внутрішньо, безумовно, так. Але нині не час копирсатися в собі й самоаналізуватися.
– І все ж сьогодні вас легше розчулити якоюсь новиною зі стрічки або фотографією, чи ви, навпаки, стали більш товстошкірим?
– Ні, навпаки – більш тонкошкірим, напевно. Не те, щоб увесь час плакав би, але клубок до горла підкочує частіше, ніж то бувало давніше. І писати намагаюся так, щоб мої читачі щось подібне до того клубка відчували частіше.
– Не так давно ви відвідували Харків, де провели літчитання. Що одразу впало в око? Можливо, те, чого раніше не помічали. Як не в самому місті, то у його мешканцях…
– Руйнування. І певна вимерлість. Я ж 2021 року, в травні, мав у Харкові резиденцію, пожив там довше, ніж зазвичай. Багато ходив пішки, ніби по своєму Франківську, де ходжу тільки пішки, опановував історичну й культурну топографію, спілкувався зі старими друзями та знайомився з новими.
Тому дуже сумно дивитися на ті страшні спустошення, прогалини.
Була субота, вихідний, і може, тому людей було так мало на вулицях: без нагальної потреби просто не виходять. Але ввечері зібралося повно народу на читанні, прекрасна публіка. Я сказав би, якась така витончена. Витончена спільним переживанням війни.
– Знаю, що ви ще позаторік розпочали новий роман, роботу над яким довелося перервати 24 лютого. Чи вдалося врівноважити “внутрішні терези” та повернутись до літературної творчості?
– Роман це буде чи не роман – я ще не знаю. Не знав і перед 24 лютого. Тож почав писати цю книжку як окремі оповідання. Такі книжки, як ви розумієте, не пишуться безперервно. Тобто паузи між написанням окремих частин є цілком природними. Та, яка почалася 24 лютого, звісно, неприродна, але, формально кажучи, на мій процес вона не дуже вплинула. Хоча правильніше сказати так, що вона впливала, але недовго: десь на початку літа я вже зміг
повернутися до своїх “оповідань”.
“Тихіше, скромніше, обережніше”
– Цікаво, як би ви продовжили речення: “Ніколи не вибачу Росії…”?
– Я поставив би крапку: “Ніколи не вибачу Росії”. Все.
– В одному із закордонних інтерв’ю ви сказали: “Перемога потрібна нам як повітря, як вода”. Ви уже відчуваєте її запах або радше дух у повітрі? Чи наразі рано говорити про такі речі?
– Звісно, що зарано. Взагалі трохи забобонності не завадить. Не можна ляпати язиком наліво й направо про неминучість нашої перемоги. Це сердить Бога, який дуже старанно вилаштовує свій надзвичайно складний і заплутаний сюжет. Він, схоже, ще й сам не знає, як буде його розплутувати. Ви ж зауважили, мабуть: щойно в нас посилюються переможні сурми, як ми зазнаємо чергового ворожого удару з черговими величезними втратами. Тому – тихіше, скромніше, обережніше.
– А який маєте прогноз на рік, що розпочався: оптимістичний чи песимістичний?
– Воєнний час – така його специфіка – забороняє нам бути песимістами. Якщо ми не будемо оптимістами, то на дідька цей опір і ця запеклість?
Повторюся щодо Божого сценарію: маю велике сподівання, що в новому році Він подасть нам виразніші знаки своєї підтримки, а покарання Zла стане повномасштабним і незворотним
