Слава Богу, є істини, які не потребують доказів. Однією з таких історичних аксіом є твердження, що серед усіх видів мистецтв, душею українського народу є пісня. Саме завдяки своїм пісням, що в епохи, коли не було ані радіо, ані телебачення, ані інтернету, наші прадіди і прабабусі передавали свою печаль і радість, сум і жарти своїм дітям, онукам і правнукам. Тому справжня історія України, якої не можна переписати, саме в народних піснях, думах, баладах, веснянках, щедрівках, колядках. І маємо їх понад 300 тисяч – найбільше серед усіх світових народів. У кожній є стержень. Духовний! А це значить, що вони справжні. Мабуть, тому головним символом України є пісня, що височіє над усіма іншими, вона наша святість, наш рідний гімн.
Коли ми були молодими, за виконання “Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля, Ще нам, браття–українці, усміхнеться доля…” виключали з комсомолу, виганяли з університетів, висилали цілими родинами у сибірські табори, клеїли тавро “націоналіста”, розстрілювали. І це стосувалося в радянські часи не тільки пісні українського поета–шляхтича Павла Чубинського і українського композитора, священника греко–католицької церкви Михайла Вербицького, яку уперше почали використовувати як державний гімн у 1917 році, а й багатьох інших українських пісень. Але для справжніх українців в усі часи смішними були всі імперські чи радянські заборони. Збираючись у 1960–1970–ті роки разом – у гуртожитках, домівках, на природі – попри всі табу співали і народні, і патріотичні пісні.
У часи, коли ми були найбільше зболені війнами, нелюдськими тоталітарними режимами, Господь Бог завжди посилав українцям для зцілення душі і тіла українські голоси та українську пісню. Таким є феномен Українського січового стрілецтва, таким є феномен пісень 1960–1980–х років. Такою має бути і пісня дня нинішнього.
1960-ті
1962 рік. Львів. “Тоді я був молодий, і мені видавалося, що зможу, окрім класики, писати естрадні пісні. А чому б і ні?! Принаймні мені це вдавалося, – зізнавався Мирослав Скорик. – У Львові завжди було достатньо поетів, які могли і вміли писати прекрасні пісенні
тексти. Та й естрада не була для мене чимось новим, мені пісні в такому жанрі вдавалися. Десь 1962 рік можна вважати початком зародження нової хвилі. І першою піснею, яку я написав у цьому напрямку, була “Намалюй мені ніч” на вірш львівського поета Миколи Петренка. Хто б там що не казав і як би не сперечався, але я до того доторкнувся. Потім у співпраці з Ростиславом Братунем (це було 1964 року) народилася “Не топчіть конвалій”.
Її виконував ансамбль “Веселі скрипки”, який Мирослав Скорик створив 1963 року. Ця пісня написана в стилі популярного на той час твісту, і вона була первістком у цьому напрямку. Тоді, в середині 1960-х, існувала розважальна музика, танцювальна музика, міський романс. Вальс і танго також належали до популярної музики.
1965 рік. Львів. “Медікус” – популярний ансамбль при Львівському медичному інституті, створений львівським лікарем і музикантом від Бога Ігорем Хомою. У першому складі були: Ігор Хома (фортепіано), Володимир Кіт (труба), Орест Довганик (тенор-саксофон), Олег Хома (ударні інструменти), Роман Гумецький (контрабас), якого невдовзі замінив Андрій Цегельський (контрабас). У різні часи солістами ансамблю були: Леся Шевченко, Леся Стадник, Леся Боровець, Олег Дорош. 1971 року ансамблю присвоєно звання “народний колектив”. “Медікус” Ігоря Хоми був єдиним українським колективом на Всесоюзних фестивалях у Таллінні (1965, 66, 67), де збиралися корифеї джазової музики. Брав участь у таких джазових фестивалях, як: “Юність-1973” (Дніпропетровськ), де здобув II премію, “Джаз над Одером-1972” (Вроцлав), “Меморіал Кшиштофа Комеди-1977” (Варшава). Львівська студія телебачення за композиціями Ігоря Хоми створила перший український музичний фільм “Залицяльники” (1968). У 1975 і 1976 роках “Медікус” записав платівки на фірмі “Мелодія”, а також зробив записи на студіях “Радіо Варшава”, “Радіо Берлін”, “Радіо Вроцлав”. Статті про “Медікус” з’являлися в таких поважних музичних виданнях, як варшавський “Jazz” (1969, 1971, 1977) та берлінський “Melodik und Rhythmus”(1967, 1968). Останній концерт ансамблю під керівництвом Ігоря Хоми відбувся у Львівській опері (1981).
Початок 1966–го. Київ. Композитор Ігор Поклад відібрав молодих співачок з хору заводу “Арсенал” та Будинку піонерів і створив жіночий ансамбль “Мрія”. Провідною солісткою стала Ліна Прохорова (травень 1966), а серед перших учасниць були: Галина Кондратюк, Ніна Злобіна, Валентина Мухарська, Тетяна Забашна, Валентина Решета, Людмила Саченко, Людмила Бубнова, Тамара Вітесян. “Мрія” швидко виробила свій оригінальний стиль і створила власний репертуар, основу якого складали пісні Ігоря Поклада: “Коханий”, “Тиха вода”, “Чарівна скрипка”, “Зелен клен”. Кілька років за популярністю “Мрія” була в Україні поза конкуренцією, та й на Всесоюзному конкурсі артистів естради в 1970 році ансамбль виборов друге місце, пропустивши вперед тільки білоруських “Пєсняров”.
“Ігор Поклад – музикант від Бога, закоханий в українську пісню. До нього пішла із задоволенням, як до людини, котра знала мене в роботі, – каже Ліна Прохорова. – У нас була дуже гарна команда”.
На жаль, записів разом із “Мрією” не збереглося. Єдине, що є, – збережена зйомка на студії “Укртелефільм”.
8 серпня 1966 року. Київ. Свою назву квартет “Явір” дістав від срібнолистого дерева, опоетизованого численними українськими піснями. У першому складі колективу були: Євген Ігнатов (тенор 1), Микола Гуменюк (тенор 2), Володимир Дідух (баритон), Валентин Реус (бас). Основою репертуару стали народні, авторські пісні, пісні народів світу, класичні твори. Колектив у 1973 році перейшов до Укрконцерту вже у складі – Миколи Гуменюка (тенор), Андрія Маховського (тенор), Володимира Дідуха (баритон) та Валентина Реуса (бас). У 1975 році знову відбулися зміни у складі квартету. На місце Миколи Гуменюка та Андрія Маховського прийшли Олесь Харченко та Євген Пруткін. У 1979 році до квартету приєднався акомпаніатор Роман Іванський.
У 1986 році після катастрофи на Чорнобильській атомній станції був одним з перших колективів, хто виступав на сцені будинку культури у Прип`яті та інших пунктах 30-кілометрової Чорнобильської зони, де дав близько 80 концертів. Кожного співака цього вокального колективу природа обдарувала дивним за красою й виразністю голосом. Пісні виконуються “акапела”, у супроводі оркестру, а також під акомпанемент баяна та фортепіано. Емоційність і виразність, образна сценічна завершеність, акторська майстерність, притаманні квартету, зробили репертуарний діапазон одного з провідних мистецьких колективів України напрочуд широким і багатогранним
7 березня 1967 року. Івано–Франківськ. Вокальний жіночий ансамбль “Росинка” було створено на базі студентів першого набору музично–педагогічного факультету Івано-Франківського педагогічного інституту (тепер – Прикарпатський педагогічний університет імені Василя Стефаника). Незмінним керівником ансамблю була і залишилася колишня студентка, нині – професор Христина Михайлюк. За цей час записано сотні пісень, проведено тисячі концертів. Ансамбль зароджувався як студентський, згодом у ньому почали співати викладачі, доценти вузу. За весь період існування у різні роки в складі ансамблю було понад півсотні солістів. 1971 року ансамбль взяв участь у зйомках українського телефільму “Червона рута”. У золотому фонді репертуару колективу – українські народні пісні, обробки, жартівливі пісні про кохання, романси, твори світових та сучасних класиків.
Кінець 1966–го. Вижниця. “Смерічка” – один із перших в Україні та колишньому СРСР біг-бітового стилю, що поширився у світі після популярності “Бітлз”. Для такого ансамблю часів науково-технічної революції (початок 1960-их), яка охопила і культурну сферу, обов’язковою складовою було звучання нових тембрів електрогітар (лідер-гітара, ритм-гітара, бас-гітара + ударні), виконавці на яких були водночас і співаками (як і в традиційній кантрі-музиці). До цієї базової основи могли (за задумом аранжувальників чи самих виконавців) додаватися інші акустичні (приміром, сопілки, труби, саксофони тощо) і електронні (синтезатори) інструменти, також варіюватися солісти чи групи виконавців (дует, тріо, вокальна підспівка) тощо. “Смерічку” організував при районному Будинку культури міста Вижниця Чернівецької області музичний керівник Левко Дутковський – випускник Мукачівського музпедучилища. Перші дві гітари були саморобними, однак незабаром одержали з Москви дві електрогітари. Протягом тижня місцева молодь ходила до “Смерічки”, як на виставку, щоб побачити справжні фірмові гітари.
“Надто важко було в ті часи пройти щаблі слави, особливо коли це все заважало державі. Популярність була шалена, – зазначає Левко Дутковський. – Були часи, коли все чинилося для того, щоб я нічого не робив. Якби нас не розбили поодинці: мене, Назара, Василя – ми б зробили набагато більше. Василь з Назарієм у дуеті були незамінні, один одного доповнювали. Назар до “Смерічки” хоч якийсь час співав у хорі, а Василь узагалі не мав уявлення про спів. Те, що я був завжди в тіні, сприймаю спокійно, по-філософськи. Завжди щиро радів успіхам своїх друзів. Найбільшою насолодою для мене було спостерігати, як поставлену мною музично і режисерськи концертну програму “Смерічки” захоплено і щиро, зі сльозами на очах, сприймав глядач… Дав Бог, що я у 1968 році зустрів Володю Івасюка і Василя Зінкевича, 1969-му – Назарія Яремчука, 1971-му – Софію Ротару. Всі зустрілися у потрібний час у потрібному місці. Ми чесно служили рідному народові й рідній пісні”.
1968 рік. Чернівці. ВІА “Карпати” народилися при Будинку текстильників. Керівник Валерій Громцев назву взяв з пісні, де були слова: “Гей, Карпати, рідні гори…”. Йому ця пісня видалася гарною для початку виступів, і для запису на телебаченні звукорежисер Василь Стріхович восени 1968 року запитав, як назвати ансамбль – Громцев відразу сказав: “Карпати!” До електроніки керманич ставився обережно, йому видавалося, що три електрогітари і барабан звучатимуть бідненько, тому взяв скрипки і труби. Хотілося чогось живого.
Працювали хлопці з особливою насолодою, самотужки робили музичні інструменти, своїми руками виготовляли “самопальну” музичну апаратуру. Партитур своїх пісень Валерій ніколи не записував, а просто вивчав твори з колективом. “Карпати” давали власні концерти – ансамбль мав і першу власну афішу. Як всі тодішні ВІА, багато співали з репертуару “Бітлз”. З їхніх двох знаменитих мелодій “Yesterday” і “Mishel” Громцев зробив інструментальну п’єсу, де партію скрипки грав соліст ВІА “Карпати” Володимир Івасюк. Цей твір прозвучав в одній із перших передач Чернівецького обласного телебачення “Камертон доброго настрою” (осінь 1968-го). Тоді ж 19-літній геній сам заспівав прем’єру “Я піду в далекі гори”. Улітку 1969-го Валерію пощастило написати разом з Івасюком (єдина пісня в творчості Володі, до якої він не написав мелодії, а тільки вірш) “Залишені квіти” (Софія Ротару переробила її на жіночий манер і перейменувала пісню на “Жовтий лист”). У той же ж час Громцев підказував, підправляв і допомагав Володі у написанні “Червоної рути” і “Водограю”. Перше офіційне авторське виконання цих пісень Володимиром Івасюком відбулося за участю Валерія Громцева, ВІА “Карпати” та Лялі Кузнєцової 13 вересня 1970-го.
Осінь 1969 року. Київ. “Еней” – біґ-біт-гурт, що виконував власні твори та займався обробками народних пісень, експериментував у різних музичних жанрах, зародився з учнів 9-го класу спеціальної музичної школи імені Миколи Лисенка. До першого складу гурту увійшли однокласники Кирило Стеценко (соло-гітара, скрипка, сопілка, вокал), Тарас Петриненко (вокал, клавішні), Ігор Шабловський (ритм-гітара, вокал, клавішні), Микола Кирилін (бас-гітара) та Олександр Блінов (ударні, ксилофон). У репертуарі були різні пісні – від радянських шлягерів до “Бітлз”. Перший виступ на телебаченні відбувся в березні 1970 року і протягом двох років їх запрошували туди досить часто. 1971 року всі музиканти вступили до консерваторії. Виступи на телебаченні сприяли неабиякій популярності колективу.
1970-ті
Осінь 1970 року. Львів. Один з найкращих львівських вокально-інструментальних ансамблів “Ореол” засновано в БК Будівельників. “Орест плюс Оля” дорівнювало назві групи “Ореол”. У першому складі були: Орест Дутко, Ольга Щербакова, Олександр Балабан, Олександр Соколов, Олександр Мельник. Від 1979-го, коли художнім керівником став Олександр Балабан, а солісткою Уляна Квітковська, “Ореол” перетворився у джаз-роковий колектив, за що мав постійні проблеми з керівництвом Львівської обласної філармонії. Доводилося працювати від різних філармоній тодішнього СРСР (від 1986 року ансамбль був у штаті Закарпатської обласної філармонії). У квітні 1989-го “Ореол” супроводжував канадську зірку Брайана Адамса в турне по СРСР.
Січень 1971 року. Львів. У збірці “Вогонь Купала” Ігоря Калинця молодий львівський композитор Михайло Мануляк розгледів вірш , який став їхньою першою написаною піснею “Ватровий дим”, яка й дала поштовх для назви колективу, який був першим ВІА Львівської обласної філармонії. Написавши поетичні рядки, поет й гадки не мав, що стане хрещеним батьком назви “Ватра”, яка матиме славу далеко за межами України. І яка, починаючи від первістка Михайла Мануляка, у складі Львівської обласної філармонії матиме п’ять керівників і понад сотню музикантів та співаків. Засновник і перший керівник першого ВІА Львівської обласної філармонії “Ватра” Михайло Мануляк вирішив зробити репертуар виключно з українськомовних творів, переважно львівських авторів, та обробок рідних народних пісень.
ВІА “Ватра” зразка 1971 належав до професійних піонерів фольк-джаз-року в Україні. Левова частка репертуару – авторства композитора-керівника. А основу складали пісні на вірші Ігоря Калинця (“Танець жаги”, “Ватровий дим”, “Добрий вечір”), Грицька Чубая (“Осіннє небо – синій парашут”), Ростислава Братуня (“Вишиванка”)… Після перших тріумфальних гастролей КДБ у Криму звернув пильну увагу на особу керівника “Ватри” як на небезпечного ворога режиму. До Михайла Мануляка у грим-вбиральню зайшов секретар міськкому партії і попросив заспівати кілька російських пісень. Керівник спокійно сказав: “Змінювати програму не входить у мою компетенцію. У філармонії є художній відділ, який затверджує репертуар. Ми пропагуємо твори львівських і українських авторів. А ваше побажання обов’язково передам художньому керівникові філармонії”. Перекрутили все так, як було вигідно. Підключили всі сили і почали репресувати. Михайло Мануляк теж потрапив під жорстоке переслідування КДБ і змушений був відійти від активної композиторської та виконавської діяльності.
Керований випускником Львівської консерваторії Богданом Кудлою ВІА “Ватра” (другий склад, 1972–1974) пам’ятний своєю платівкою-гігантом 1974 року, яка стала своєрідною рекордсменкою серед записаних на “Мелодії” українськими виконавцями – маленькими тиражами вона передруковувалася ще майже 15 років. 1973-го в колектив прийшла співачка Леся Боровець. Богдан Кудла закінчив диригентсько-хоровий факультет, добре володів фортепіано, знав природу вокалу, помічав найменші похибки співаків. А ще вмів гуртувати колектив, був вимогливим.
На початку 1975-го Остапа Савка, який керував першим ВІА Івано-Франківської обласної філармонії “Беркут”, засватали у львівську “Ватру”. Разом з дружиною Марічкою Ісак (екс-ВІА “Смерічка” і екс-ВІА “Беркут”) перебрався до Львова і намагався (третій склад ВІА “Ватра”) продовжувати славу цікавого колективу, в якому зібралися талановиті люди. І якщо в ансамблі все ладилося, то через політику партії мав проблеми з репертуаром. Те, що затверджувала художня рада, грати і співати було неможливо. Нав’язували заполітизовані радянські і патріотичні твори, які слухачеві не подобалися. Музиканти намагалися вставляти щось своє. Почалися інтриги. На гастролі їздив представник філармонії, який слідкував, що навіть номери переставити не можна було. Проте глядач йшов слухати ватрівські пісні, а звучало казна-що, глядачі виходили із залів після прослуханих перших кількох творів. Хоча ансамбль радо приймали в Росії, на Далекому Сході та Білорусії, колектив зберегти не пощастило.
Паралельно з “Ватрою” Остапа Савка в Львівській філармонії з 1974 існував ВІА “Ровесник” Івана Поповича (народився 22 квітня 1949). Якийсь час все йшло спокійно, допоки хтось з чиновників не підмітив, що подібну назву на території СРСР має кілька колективів. “Ровесником” пробули до 1978 року. Оскільки третій склад “Ватри”, яким керував Остап Савко, звільнився давніше (перебралися в Рівненську обласну філармонію), місце було вільне. Відтоді стали йменуватися “Ватрою” Івана Поповича, якого призначили художнім керівником, а Ореста Дутка – музичним. Співали пісні Володимира Івасюка, який жив і працював у місті Лева. З “Баладою про мальви” (вірш Богдана Гури) ансамбль і солістка Ольга Щербакова перемогли на Всесоюзному конкурсів артистів естради в місті Керч, де головою журі був Мирослав Скорик. Разом з Київським мюзик-холом гастролювали в Узбекистані (три місяці) і на Далекому Сході (п’ять місяців), у Прибалтиці, Вірменії та Азербайджані. Знімалися в музичному фільмі “Весільний вінок, або Одисея Іванка” студії “Укртелефільм”, режисер Олег Бійма. 1978-го з успіхом відбулися гастролі в Індії.
25 червня 1979-го п’ятий склад “Ватри” під орудою Ігоря Білозіра став філармонійним колективом. Найбільші нагороди: квітень 1981 – ВІА “Ватра” Львівської обласної філармонії: звання лауреата IV республіканського конкурсу комсомольської пісні в Тернополі. 1983 – лауреат Всесоюзного огляду творчої молоді. 1985 – дипломант ХІІ Всесвітнього фестивалю молоді та студентів у Москві. Січень 1990 – гран-прі фестивалю “Пісенний вернісаж”, пісня на вірш Богдана Стельмаха “Многая літа”. 25 грудня 1985 – 12 січня 1986 – гастролі ВІА “Ватра” в Угорській Народній Республіці з обслуговування Південної групи військ.
Травень 1986 – на запрошення Центрального будинку Радянської Армії ВІА “Ватра” провів майже 30 концертів для воїнів обмеженого військового контингенту, які виконували “інтернаціональний”, за радянськими міркуваннями, обов’язок в Афганістані.
Червень 1986 – після аварії на Чорнобильській АЕС колектив примусово скерували з концертами у село Мар’янівка Макарівського району Київської для будівельників, які будували села для переселенців із 30–ти кілометрової зони .
29-31 червня 1986 – на першому Республіканському святі народної творчості в Тернополі “Ватра” відкривала перше в Україні Співоче поле.
Лютий-березень 1988 – “Ватра” вдруге гастролювала у військових частинах в Афганістані.
25 червня 1989 – ансамбль святкував свій перший ювілей – 10-річчя з дня заснування. Великі дводенні аншлагові виступи на сцені Львівського оперного театру відбулися 15-16 липня. Вересень 1989 – перші заокеанські гастролі ВІА “Ватра” в Канаді. Осінь 1989 – концерти для групи радянських військ у Німеччині.
Музичні фільми ВІА “Ватра” Львівської обласної філармонії під керівництвом Ігоря Білозіра:
“Ватра кличе на свято”, Львівське обласне телебачення (1981), редактор Мирослав Скочиляс, режисер Галина Ярема. Зйомки в Музеї народної архітектури та побуту у Львові (Шевченківський гай). “Ватра” у Львові”, Львівське обласне телебачення (1983), редактор Мирослав Скочиляс, режисер Галина Ярема. Зйомки на вулицях міста. “Ватра” у Карпатах”, Львівське обласне телебачення (1983), редактор Мирослав Скочиляс, режисер Тетяна Магар. Зйомки в Яремче. “Ласкаво просимо”, Львівське обласне телебачення (1985), редактор Мирослав Скочиляс, режисер Богдан Мельник. “Музика і ти…”, Львівське обласне телебачення (1987) редактор Мирослав Скочиляс, режисер Тетяна Магар. Зйомки в студії Львівського телебачення.
Платівки фірми грамзапису “Мелодія”: “ВІА “Ватра” (міньйон, 1983), “Оксана Бiлозiр та ВІА “Ватра” (міньйон, 1985).
Початок. Продовження в наступному випуску
