“Утікають кілометри – десятки… сотні… тисячі… А дракон все летить і летить – у невідоме, у чорну сибірську ніч, на край світу. Перетинає меридіани. Описує гігантську параболу десь по сорок дев’ятій паралелі, карбує її вогненним приском, гейби комета…
Так не ходить жоден експрес, так ходить лише цей етап, цей дивовижний ешелон смерті, – спецешелон ОГПУ – НКВД. Він – один з багатьох таких ешелонів; женуть вони отак божевільним темпом через глуху ніч і крізь ще глухіший Сибір, оповиті таємницею… Не просто таємницею, а таємницею державною… Обставлені багнетами, устатковані прожекторами, женуть вони десь у таємницю ж, непроглядну, як сам Сибір чи як тая сибірськая ніч”.
(Уривок з роману І. Багряного “Тигролови”)
Життя як бестселер і хорор водночас
На відміну від багатьох “братів по перу”, йому не доводилося нічого вигадувати: в основу головних, “програмних” творів Багряного лягало вистраждане на власній шкурі й викарбуване гарячим залізом на вразливому серці цього могутнього статурою високочолого красеня. До захисту диплому його не допустили через “політичну неблагонадійність”; вже у 25 – перший арешт й сталінські концтабори, кілька втеч й ще один строк; боротьба у лавах ОУН та УПА, табори Ді-Пі й боротьба за право на втечу з комуністичного пекла; непрості будні в еміграції та численні задавнені хвороби, що врешті вбили його у 57-річному віці – за крок до номінації на Нобелівську премію. І, попри усе це – десятки томів творчої спадщини!
Тому й писав швидко, на одному подиху. До прикладу, роман “Тигролови”, прижиттєвий наклад якого лише англійською (у США, Канаді та Австралії під назвою “The hunters and the hunted” – “Переслідувачі й переслідувані”) перевищив мільйон(!) примірників, а у Німеччині став бестселером, який купували на подарунок до дня народження чи конфірмації, Багряний написав лише за два тижні, переховуючись у конспіративній квартирі в Моршині на Львівщині.
Він належав до покоління Знищеного українського Відродження, більшість якого розстріляли, а решта стали вигнанцями. Йому вдалося уникнути насильницької смерті від рук чекістів, але він пройшов усі кола пекла, уготовані Москвою українській інтелігенції. Зрештою опинився на вигнанні, як і Василь Барка, Олекса Стефанович, Юрій Лавріненко, Григорій Костюк, Петро Яцик, Мар’ян Коць та багато інших.
Його коротке життя було таким перипетійним, напруженим і багатим на соціальні ролі, що цього вистачило б на десяток біографій. “Тую “родіну” я пройшов від Києва до Чукотки, до Берінгової протоки й назад. Пройшов під опікою опричників з ГПУ-НКВД… Ціла молодість похоронена там. А решта життя прожита в загальному концентраку, ім’я якому СССР, де така категорія людей (політично неблагонадійних) позбавлена права голосу й приречена на вічний стан моральної депресії, часто позбавлена праці й життьових засобів і вічно загрожена новими арештами та ув’язненнями…”.
Вижити, щоб розповісти світові
“Вірші я почав писати (і то по-українськи) ще в російській церковно-приходській школі”, згадував Багряний. Двоє тамтешніх учителів називали його “мазепинцем”, бо ніяк не могли перевчити хлопця говорити російською: він усе збивався на те, як його вчила мати.
Працювати Іван почав у неповних 16. Серед перших посад – вчитель малювання в… колонії для безпритульних і сиріт. На очах Івана чекісти закатували рідного дядька й немічного діда. Тож не дивно, що збагнув блюзнірську суть більшовицького режиму вже у неповні 18, 1925 року, вийшов із комсомолу, і, щоб “збагатитись враженнями”, побував на Донбасі (де спробував шахтарської праці), у Криму та на Кубані.
Того ж року відбувся як письменник: першу збірку новел “Чорні силуети” видав у рідній Охтирці під першим своїм псевдо – І. Полярний, себто опозиційний більшовицькому режиму. Через рік 20-річний Іван увійшов до київського літературного об’єднання МАРС, де згуртувалася тодішня літературна еліта – Валеріян Підмогильний, Євген Плужник, Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, Тодось Осьмачка. А коли письменникові минуло 23, обрав собі гаслом: “Ходи лінією найбільшого опору – і ти пізнаєш світ”.
Підсумовуючи свої враження про Багряного, Юрій Шерех писав: “Незвичайно високе чоло, над ним хвацький, буйний парубоцький чуб – риси інтелектуала й поета… Якби Багряний жив в умовах дореволюційного спокійного села, він, либонь, був би першим парубком села, і дівчата мліли б від його погляду й постави, а надто від його кремезних обіймів. Але він жив в інші часи і опинився на інших позиціях і в інших випробуваннях…”
16 квітня 1932-го 25-річного письменника заарештували, звинувативши “у проведенні контрреволюційної агітації” через творчість – історичний роман “Скелька”, поеми “Ave Maria”, “Тінь”, “Вандея”, “Гутенберг”, соціальну сатиру “Батіг”. Як писав Багряний, слідчий запропонував йому дилему: або доля Грицька Чупринки, якого розстріляли 1921-го за участь в антибільшовицькому повстанні, або ж доля Тичини. Гострий на язик Багряний відповів: “Ще не відомо, яка доля буде в Тичини”.
Пробув 200 днів у камері-одиночці ГПУ, відтак на 5 років відправили у спецпоселення Далекого Сходу. Втік звідти і два роки жив в Зеленому Клину – заселеній українцями території Далекого Сходу. Відтак знову Харківська в’язниця УДБ-НКВС на Холодній горі, допити, тортури і новий строк, ще 3 роки – тепер уже в таборі БАМЛАГу (Байкало-амурский виправно-трудовий табір) – за участь у націоналістичній організації. Спогади про це й стали основою “Тигроловів”.
Під час німецько-радянської війни Багряний переїхав на Галичину і пішов у підпілля ОУН-УПА. Водночас брав участь у створенні Української Головної Визвольної Ради (УГВР). Не полишав і літературної праці…
1945-го Багряний через оунівське підпілля емігрував до Німеччини. Окремо треба сказати про нього як про людину виняткової відваги й волі, – зауважував Михайло Cлабошпицький у книзі “25 поетів української діаспори”. – Нині ми вже не уявляємо, як мусила маскуватися чи не вся українська еміграція в Німеччині та Австрії, боячись ґвалтовної репатріації. Люди масово змінювали прізвища й міняли біографії, “східняки” переписувалися на “західняків” – для уродженців Галичини й Буковини, що до Другої світової війни не були в складі СРСР, у документах, підписаних альянтами, передбачалися певні пільги, а решта людей із совдепії – полонені, остарбайтери, емігранти – мали бути відконвойованими назад. За ними полювали спеціальні нишпорки по всіх таборах переміщених осіб, і не один став жертвою радянських людоловів. І саме в цей час з відкритим забралом – Іван Багряний під власним прізвищем, відкриваючи свою правдиву біографію й географію, виступив зі своїм пристрасним відкритим листом до світової громадськості “Чому я не хочу повертатися на родіну”: “Я не хочу вертатись на ту “родіну”. Нас тут сотні тисяч таких, що не хочуть вертатись. Нас беруть із застосуванням зброї, але ми чинимо скажений опір, ми воліємо вмерти тут, на чужині, але не вертатись на ту “родіну”. Я беру це слово в лапки, як слово, наповнене для нас страшним змістом, як слово чуже, з таким незрівнянним цинізмом нав’язуване нам радянською пропагандою. Більшовики зробили для 100 національностей єдину “совітську родіну” і нав’язують її силою, цю страшну тюрму народів, звану СРСР… При одній думці, що вони таки спіймають і повернуть, в мене сивіє волосся, і вожу з собою дозу ціанистого калію, як останній засіб самозахисту перед сталінським соціалізмом, перед тою “родіною”.
За 23 роки до “Архіпелагу Гулагу”
У Німеччині Багряний заснував газету “Українські вісті”, і був її головним редактором з 1946 до самої смерті у 1963-му. Навколо видання сформувалися кілька видавництв (“Україна”, “Прометей”), які друкували заборонену в СРСР літературу та переклади закордонних творів українською.
На вигнанні,у Німеччині, Багряний написав і свій знаменитий роман “Сад Гетсиманський” – один із перших у світовій літературі творів про сталінський терор. Юрій Шерех назвав цей роман “справжньою енциклопедією радянської політичної в’язниці”, наголосивши, що “Сад Гетсиманський” побачив світ задовго (у 1950-му, за 23 роки! – Ю.Н) до “Архіпелагу Гулагу” О.Солженіцина.
Ось як, до прикладу, він описує механізм вибивання енкаведистами “зізнань” безвинних жертв: “…Після диверсії Аслан мусить признаватися в не менш геніальному шпигунстві. Причому щиросердні Асланові признання чергуються з такою ж щиросердною розгубленістю, коли Аслан сам не знає вже, що ж він робив далі. Тоді слідчий б’є Аслана й кидає в камеру, щоб “подумав”. Аслан думає при допомозі своїх веселих земляків і друзів, опанованих психозом самовикриття в ім’я рятунку смерті та одчайдушним шибеничним гумором. “Надумавши”, Аслан проситься на “конвейєр” і епопея триває. Кінець її вже передбачений слідчим і начальством установи, точно заздалегідь вирішений, але мусить бути ще формальне виправдання того кінця, формальні підстави. Ті підстави й витискають з Аслана, зовсім не дбаючи про їх логічність, аби було хоч приблизно правдоподібно”.
А в романі “Огненне коло” описує трагедію битви під Бродами, в якій за іронією долі в двобої зійшлися українці з совітської армії та дивізії “Галичина”: “Розбиті на сході німецькі армії котилися на захід, вони вже не могли прийти до пам’яті і відкочувалися невпинно. “Той” зі сходу виявився хитріший і сильніший, і спритніший – він післав до бою, волею й неволею, все, що… тільки міг післати на смерть. Німецькі армії не витримали іспиту до кінця, – розбиті на Волзі, вони не могли оговтатись і летіли на “зломання карку”, відступали панічно. За ними гналися незчисленні полчища противника, а насамперед, у першій лінії, гналися нещадні й безмилосердні формації з українського люду, голодного, необмундированого й неозброєного, старого й малого, гнаного в спину автоматами та кулеметами…”
У 1952-1963 рр. Багряний був головою Української Національної Ради та віце-президентом УНР в екзилі. Став засновником трьох українських організацій за кордоном: Української Революційної Демократичної партії (УРДП), ОДУМ (Об’єднання демократичної української молоді) та МУР (Мистецький Український Рух). Останній згодом перетворився на об’єднання українських письменників “Слово” у США…
З початком 1950 року колишні наддніпрянці (що становили більшість багрянівської УРДП) масово рушили з Німеччини до США, головним чином до Нью-Йорка, Філадельфії, Чикаго, Детройта. Упродовж лише одного року на новому континенті було створено ДОБРУС (Демократичне об’єднання бувших репресованих українців з-під совєтів), ОУРДП (Об’єднання українців революційно-демократичних переконань), ОДУМ та товариство сприяння Українській Національній Раді. Надзвичайне політичне значення мала й видана багрянівцями у США напочатку1950-х двотомна праця англійською “The black deeds of the Kremlin”, де зібрано документальні свідчення про Голодомор 1933-го та репресії московських більшовиків в Україні. Її розіслали усім представникам ООН, президентам і главам урядів, міністерствам, посольствам, сенаторам та парламентарям, університетам й бібліотекам країн Заходу. І саме відтоді західні політики й дослідники (Роберт Конквест, Джеймс Мейс та ін.) заговорили про смертельну небезпеку українській нації з боку московського режиму.
Наприкінці 1958 – в середині 1959 років у Північній Америці побував і сам Багряний. Приводом до поїздки стало запрошення на з’їзд українських письменників в екзилі. Після з’їзду ж письменник у ролі очільника УНР об’їхав низку міст США й Канади із доповідями “Батьківщина і ми”, “Українська молодь та Українська держава”, “Література в кайданах (під совєтами)”. І скрізь Багряного приймали мери міст, і навіть, як у Нью-Йорку, на знак особливої пошани вручали символічний ключ від міста. США, Канада, знову США, Вашингтон: Білий дім та Конгрес, де Багряний дав свідчення слідчій комісії про нелюдську більшовицьку політику, застерігаючи Америку від підступів Москви.
Тим часом сина Багряного, Бориса, який залишився з матір’ю та сестрою в СРСР, незважаючи на те, що носив прізвище матері й добре навчався, після закінчення середньої школи не допустили навіть до вступних екзаменів у Харківському політехнічному інституті. Ба більше: змусили виступити по радіо проти батька. Той почув цей виступ, і в нього, тяжко хворого, пішла горлом кров. Тож у передсмертному листі Багряний констатував: “Серце кожного поета і романтика мусить іти на Голгофу”.
Громадськість української діаспори США й Канади висунула творчість І. Багряного на здобуття Нобелівської премії. Але не встигли: підірване у сталінських катівнях здоров’я (тяжка хвороба серця, туберкульоз і діабет) не витримало: письменник передчасно помер. На його надгробку викарбувано рядки з поеми “Мечоносці”: “Ми є. Були. І будем ми! Й Вітчизна наша з нами”.
Творчість Багряного повернулася в Україну після суворого офіційного замовчування, що тривало півстоліття, лише за рік до проголошення Незалежності. Тоді ж, у квітні 1990-го, дослідник життя і творчості І. Багряного, представник однойменної Фундації письменник Олександр Шугай розшукав в Охтирці першу дружину, сина й сестру Багряного. Натомість на той час у місцевому краєзнавчому музеї навіть прізвища Багряного ще не чули!
А 1992 року постановою Кабміну України І.Багряному посмертно присудили Шевченківську премію – за романи “Сад Гетсиманський” і “Тигролови”. Нині ж його іменем названо вулиці у десяти містах України: як у Києві й Борисполі, так і на Заході України – у Львові,Стрию, Ковелі; на рідних теренах, у Сумах й Лебедині та козацько-шевченківських Умані й Христинівці (Черкащина), у Первомайську (Миколаївщина). 1996 року, з нагоди 90-річчя з дня народження письменника, засновано літературну премію ім. Івана Багряного. Серед її перших лауреатів був Іван Дзюба.
Фільм Тигролови знятий за однойменним романом Івана Багряного
