Головний “герой” роману – “Щедрик”, прадавня слов’янська колядка, якій дав життя Микола Леонтович, і яка ось вже понад сто років, завдяки хору Олександра Кошиця, мандрує світом у тисячах виконаннях як “Різдвяний гімн дзвоників” (Carol of the Bells). Проте мало хто в світі здогадується, що ця колядка Пітера Вільговського – аранжування твору українського композитора, смерть якого досі залишається нерозгаданою.
У травні, у видавництві “Нора друк” побачить світ моя нова книжка “Прилетіла ластівочка”. Це досить несподівана для мене книжка, адже це – роман про життя, любов і трагічну загибель від рук більшовицького агента композитора Миколи Леонтовича, чия мелодія ось вже понад сто років лунає по всьому світі як різдвяна колядка “Кєрол оф зе Белз”. Але ж це наш український Щедрик!
Ірен Роздобудько
Микола Дмитрович Леонтович (1877-1921) – композитор, хоровий диригент, громадський діяч, педагог, фольклорист, автор обробок українських народних пісень.
Народився у селі Монастирок Брацлавського повіту Подільської губернії в сім’ї сільського священика Дмитра Леонтовича.
Закінчив духовну семінарію, працював учителем музики і співів у сільських школах, зокрема вчителював на Донбасі у залізничній школі. Після революції 1905 року переїхав на Поділля, де в м. Тульчині викладав музику в жіночому училищі для дочок сільських священиків.
Під час УНР розпочав діяльність диригента і композитора. Після приходу до Києва більшовиків деякий час працював у музичному комітеті при Народному комісаріаті освіти, викладав у Музично-драматичному інституті ім. М. Лисенка, працював у Народній консерваторії.
У січні 1921 року, перебуваючи на гостинах у батька, загинув від рук вбивці за загадкових обставин. Таємниця злочину зберігалася понад 80 років. Офіційною версією вбивства вважався “петлюрівсько-розбійний” напад.
Лише наприкінці ХХ-го століття стало можливим частково відкрити завісу таємниці вбивства композитора. Проте, заангажованість пропагандистської машини радянських часів не дає точних відомостей загибелі генія до нинішнього дня.
Епілог
…Як гадаєте, про що говорили Каїн з Авелем коли один другого на смерть прирік?.. Ніхто про це знати не може…
А я знаю.
… Я лежав під дверима тієї кімнати. І, звісно, не міг заснути. Ще б пак! Я знаходився так близько від свого бога! І люто заздрив тому, хто говорив з ним до самого ранку. Говорив з ним – а не зі мною!
Мов сторожовий пес, я нашорошував вуха, аби не пропустити жодного слова, яке чулося з-за дверей. О, знаю, що мало хто зверне увагу на цей факт, свідком якого я був: вони говорили.
Говорили до ранку…
Про що?
Про що взагалі говорять кат і жертва?
І навіщо говорити, якщо вони робили свою справу без слів і так швидко, що найсвітліші йшли у безвість миттєво.
Я дослухався і тремтів, немов був присутнім на останньому суді.
Суть бесіди зводилася до багатьох речей, але головним чином до того, що мій хазяїн намагався навернути Миколу Дмитровича до своєї віри у світову революцію.
У те, в що вірив сам.
У те, за що пролив багато крові. Чужої і своєї.
Що більше я слухав, тим дивніше відчуття переповнювало мене: говорячи про майбутній устрій світу, Рябков ніби боявся, що композитор повірить йому. Адже в такому разі йому доведеться поступитися місцем, адже його бог – партія, цінувала Леонтовича більше, ніж його, Рябкова! І послала умовити й улестити, спокусити славою, грошима, пільгами, пайками і посадами. Замість того, аби просто прикінчити десь у підворітті.
Я наважився трохи прочинити двері, аби бачити співрозмовників бодай одним оком.
І побачив!
Леонтович і Рябков сиділи на соломі, постеленій на підлозі біля ліжка, перед ними на рушнику стояла кварта горілки, чарки, лежав окраєць хліба. На металевому бильці висіли скинута амуніція і шкірянка.
Вони посміхалися один одному, мов два товариша.
Але, що більше я слухав, тим більший страх охоплював мене – слова і посмішки не мали до цієї розмови жодного стосунку.
– …я знав, чого ви хочете ще тоді, коли ви вперше прийшли до мене в Києві. Ви запропонували роботу, а хотіли забрати душу.
Рябков підвівся, відійшов до вікна.
Зробив знайомий жест – швидким і непомітним рухом розгорнув аркушик з кокаїном, швидко вдихнув, потер носа, зробив вигляд, що кашляє.
– Я не диявол, а ви не месія… – промовив хрипло, – мені ваша душа ні до чого. Можете лишити її собі. А от навернути вас на путь істинний я мушу!
– Ну то й ви для мене – не месія, – посміхнувся Леонтович.
Рябков заговорив гарячково, але по-дружньому.
– Ви нині заблукали, Миколо Дмитровичу. Ви не розумієте своєї вигоди. Вам дадуть посаду. Гроші. Все, що забажаєте. Хочете капелу – буде капела. Червона капела!
Певно, доза почала діяти, адже голос зірвався на істеричний шепоток, в якому вчувалася – можу заприсягтися! – заздрість.
– Зізнаюсь: я вас слухав тоді, в шістнадцятому! В університеті. Пам’ятаєте той концерт? Я, до речі, не збирався туди йти. У мене ідіосинкразія щодо мистецтва. Я визнаю лише логіку. Залізну логіку, за якою будується світ. А музика, література, картинки – маячня. Усім цим лише затьмарюють розум.
Леонтович здивовано здійняв брови.
– Пояснити? Мої батьки були поведені на всьому “пре-чу-до-во-му”, – він здригнувся від відрази, ніби оцту сьорбнув. – Так вони говорили, коли бачили чи чули щось, на їхню думку, гідне уваги. Вони привчали мене до того “пречудового”, як дресирувальник привчає болонку ходити на задніх лапках і танцювати вальс. Так, так! Не повірите, але я грав на піаніно з п’яти років під наглядом вихователя – сухотного німця, котрий ставив мої пальці “в розтяжку” так, ніби вони були гумові. А ще у мене був вчитель малювання, до якого не доходило, що на світі існують дальтоніки – і не було гіршого покарання, коли ми виходили “на пейзажі”. Батьки дали мені все, що вважали за потрібне.
Він надривно засміявся.
– А чим я не послідовник вашого Христа? Я покинув їх і пішов за партією! Чи не так вчить Біблія?
– Апостоли залишали батьків на Волю Божу – а це вища довіра. Ви ж покладаєтесь на волю вашої партії. А що вона зробила з вашими батьками? Вони живі?
– Це не має значення, – просичав Рябков. – Я відрікся від них заради більшого! Те більше – світова революція – єдина справа, важливіша за всі інші. Кроїти старий світ, мов ганчірку – і при цьому не бути ані дияволом, ані святим! Що може бути кращим?! Робити реальність. Робити людей щасливішими! Ось цими руками.
Він простягнув обидві руки в повітрі.
Кінчики пальців тремтіли.
Чортихнувся, зронив руки, вдаривши себе по колінах.
– А ваша музика… Ваша проклята музика… Чотири ноти!!!
Він, мов божевільний, заходився по кімнаті.
– Так не мусило бути! Я витрачав нерви, сили, кров, життя! А ви, ви, ви, попівський син, селюк, ви, який ніколи не мали пристойного пальто, завоювали світ без жодного пострілу! І партію завоювали… Мою партію!
Рябков налив чарку і без перерви налив і випив другу.
– Я вас ненавиджу… – промовив хрипло. – Проте, якщо вже на те пішло, готовий бути вашим учнем.
Я нашорошив вуха і почув відповідь:
– Учнів і без вас вистачає. Але не моїх.
Композитор кивнув на ікону в кутку спальні:
– ЙОГО! І вони ще прийдуть. І спитають за кожну пролиту краплину крові…
Рябков зареготав:
– Ви дійсно в це вірите?
Заходив кімнатою, потираючи руки:
– А чому ж ці учні не прийшли і не врятували вашого бога? Чому від хреста не відбили, якщо їх так багато, га?
Він низько схилився над вухом Леотновича:
– А хто прийде врятувати вас?!
Він склав руки рурочкою, загигикав, гукаючи в темряву:
– Агов! Агов! Де ж ваші апостоли?! Злякалися? А, може, віри в них замало? А ми… – він люто стиснув кулак, – ось які! Скажуть – “бий!” – будемо бити! Скажуть – “вмри!” – помремо! Всі, як один. Це – закон! Немає нічого вищого!
– Справедливість – вища за закон. А любов – вища за справедливість.
– Любов…
Він зайшов в темний кут (я знав, що в цю мить він знову нюхає свій рятівний порошок), а потім заговорив, немов божевільний або хворий.
– Ви сказали – любов? Ви, той хто позбавив мене любові, смієте говорити про любов?!!
– Любові не можна позбавити. Вона або є, або немає. Вона не дається і не відбирається!
– “Любов є Бог”? Я про це чув. Але, оскільки я в Бога не вірю, для мене любов – матеріальна! – він зареготав, мов навіжений. – І вона потребує певних дій! І, прошу вас, пане професоре, не кажіть, що ви мене не розумієте. Адже і ви не без гріха. Спокусили власну ученицю…
Рябков реготав і продовжував говорити, ковтаючи слова, його гарячкова скоромовка перемішалася з нервовою гикавкою.
– Колись я приніс вам їжу, як данайці, що принесли свої дари до Трої. І ви повірили мені. Навіть посадили за свій стіл, як от нині! От через цю вашу інтелігентську довірливість ви всі згинете. По одинці! І ніхто не прийде. Ніхто. Агов! Де ваші апостоли?!
Я здригнувся, лежачи на підлозі, закляк там захололий, мов небіжчик.
Рябков знову нахилився над самим вухом композитора.
– Чому, чому, чому ви такий важливий для них? – з відчаєм сказав він.
– Для них? – в голосі Леонтовича пролунала іронія.
– Для… нас! Що ви зробили? Що ви зробили такого, чого не зробив я?! Чергування чотирьох нот у певній закономірності – звичайна математична модель! За що вас боятися?!
Це ви мусите боятися за власну шкуру! На страху і владі тримається світ.
– Ви програєте, – спокійно відказав Леонтович. – У всьому, що ви робите, немає любові.
Ті, хто вірять у справедливість, страху не мають.
– Облиште ці попівські проповіді. Ви – ідеаліст і романтик. Ваш час закінчився.
Я знав цей його стан, ці переходи від поблажливого сміху до нападів люті.
І небезпеку, що ховалася за ними.
Рябков говорив тихо аби не розбудити інших.
Але той шепіт був страшніший за крик.
– І ваша музика нікому не потрібна. Власне, як і релігія. Ми зруйнували церкви – і ніхто не пручався. Тому що натомість ми будуємо фабрики. Заводи. Їдальні. Все, що потрібно людям. А їм потрібно працювати і їсти. Будувати світле майбутнє!
Він підвищив голос.
– А вам в цьому майбутньому пропонують владу і славу. Агов! Ви мене чуєте, Миколо Дмитровичу?! Партія любить вас. Ви потрібні партії. Кажіть: ви з нами? Не доводьте до гріха.
– Ви, пане Іване, давно грішник, – всміхнувся Леонтович. – І ваші нові закони – гріх. Хоча ви й переписали їх з Біблії, чи не дослівно. Наївна хитрість неофітів. Але вас викриють…
– Хто? І чим? – гмикнув Рябков, – Ми виростимо нове покоління, котре не знатиме релігії. У нього буде лише одна віра – в комунізм!
– …і колись від вас не лишиться нічого – тільки чорна пляма, як… як квадрат Малевича.
Він посміхався тією лагідною і безборонною посмішкою, яка підкорила зал на тому давньому київському концерті.
– …можливо, ви будете гратись в свою страшну гру з підміною понять і далі. Можливо, роками, можливо десятиріччями. Але ви не врахували одну важливу річ: маятник ніколи не зупиняється у відхиленні. З такою ж силою він летить у зворотному напрямку. Ви, як математик, мусите це знати. Рано чи пізно він гойднеться в інший бік і знесе все, що ви встигнете набудувати. І зупиниться, застрягши в руїнах, на золотій середині – в рівновазі і гармонії. Але, гадаю, й до того вас викриють! І знаєте, чим?
Він зробив паузу, на яку Рябков не наважився відгукнутися.
Я так само завмер, очікуючи на щось неймовірно важливе. Певно і мене, і мого патрона в ту мить обуяв однаковий священний трепет.
– Мистецтвом! Воно вам непідвладне. Ані музика, ані література. Так, звісно, ви матимете придворних митців. Будете ламати їх так, як от зараз намагаєтеся зробити зі мною. А вони… вони сміятимуться з вас, адже ви не зможете зрозуміти те, що написане між рядків. А потім над вами сміятиметься світ, адже навчиться розшифровувати палімпсести – те, на що ви не здатні, адже безграмотні і бездушні. А ті, хто наважиться – теж підуть, як ви кажете, “в розход”.
Він знову посміхнувся – і посмішка та осяяла кімнату, немов туди влетів ангел.
– Думаю, така доля спіткає і вас… – тихо додав Леонтович. – Зрадників не шкодують. Проте… те, що давно мертве – померти не може. Будете, мов, Агасфер…
Я похолов, завмер.
– Замовкніть! Замо…
Рябков кинувся до амуніції.
Пролунав постріл.
