Художниця була одним з ініціаторів так званого листа 139 – відкритого листа комуністичній верхівці з вимогою припинити практику політичних репресій.
Березень року 1964-го. Київ. У Червоному корпусі університету тривають приготування до 150-річниці з дня народження Тараса Шевченка. Група художників – Людмила Семикіна, Алла Горська, Опанас Заливаха, Галина Севрук і Галина Зубченко – встановлюють у холі вітраж під умовною назвою “Шевченко. Мати”. Водночас ніжний і суворий Кобзар та заґратована Україна-мати були виконані з елементами іконопису. О 16:00 9 березня твір мала узгодити приймальна комісія. Однак святкування шевченкового ювілею почалося зовсім інакше.
Усіх авторів вітражу радянська влада почала переслідувати. Хтось залишився без засобів до існування, Опанаса Заливаху імперія засудила до 5 років мордовських таборів ще й із забороною малювати – зовсім як колись Шевченка. Проте найтрагічніше склалася доля Алли Горської – ще недавно російськомовної молодої художниці з партійно-номенклатурної родини. За шість з половиною років її жорстоко вбили. Про замовників цього злочину навіть сьогодні можна лише здогадуватися…
Алла Горська народилася в Ялті у родині директора тамтешньої кіностудії. Потім були Москва, блокадний Ленінград і нарешті Київ, де батько отримав посаду директора кіностудії та велику квартиру на нинішній вулиці Терещенківській.
Життя юної Алли було практично позбавлене звичного для радянської людини побутового клопоту.
Іван Драч, письменник: Коли вона поступила в інститут, то її возила машина. В той час, коли їй треба було снідати, до неї приходив шофер і приносив бутерброди. “Алочка, врємя, тєбє сейчас надо кушать”.
Утім родина Горських була не лише заможною. Батько був пов’язаний з кіно, мати – художник костюмів. Можливо, саме це посприяло тому, що Алла вступила до київського художнього інституту, нині це мистецька академія.
Олексій Зарецький, син дисидентів Віктора Зарецького і Алли Горської: Родина була не лише номенклатурна, але й мистецька якоюсь мірою. В неї було завдання внутрішнє стати видатним художником.
У Києві у цей час саме буяла відлига. Алла Горська стає одним із засновників і активних діячів Клубу творчої молоді. І починає самоукраїнізацію. Горська створює галерею портретів – Бориса Антоненка-Давидовича, Василя Симоненка, Івана Світличного, Євгена Сверстюка. Тоді ж, на початку 60-х, російськомовна Алла досконало вивчила українську мову, хоча й говорила з певним пітерським акцентом.
Олексій Зарецький: Її українське коріння було частково втрачене. Вона повернулася до початків. З Надією Світличною Алла українську мову вчила. До них приєдналися Людмила Семикіна, Галина Севрук. Диктанти писали, робили вправи.
Сьогодні про злочини сталінізму у Биківні відомо всім. Тоді, на початку 60-х, про це говорили пошепки. Доповідь Хрущова про культ особи все ще була закритою. Молоде ж покоління наважилося називати речі своїми іменами вголос.
Клуб творчої молоді ініціював розслідування злочинів сталінізму, зокрема масових поховань у Биківні. Лесь Танюк, Василь Симоненко і Алла Горська почали збирати інформацію. Натомість про них інформацію вже збирало КДБ. Уже у 1963-му почався тиск. Після побиття міліцією трагічно помер талановитий поет, душа Клубу Творчої Молоді Василь Симоненко. Літературознавець Михайлина Коцюбинська згадує, як відвідували його могилу на кладовищі в Черкасах і як виклично поводила себе Горська з кадебістськими нишпорками.
Михайлина Коцюбинська, “Вітраж пам’яті”, з книги “Червона тінь калини”: “Нас уже засікли, бо відразу за нами туди приїхала якась машина. Звідти висіли “мистецтвознавці в цивільному” (безпомилково вгадуваний типаж!) Розташувалися неподалік не криючись. “Диви, нас фотографують”, – голосно сказала Алла. Вийняла гребінець, зачесала свою білу кучму, ще й мене зачесала до ладу. “Тепер готово!” – і ми повернулися до наших “друзів”, одверто позуючи”.
Іван Драч: Для Алли це був відчайдушний крок, бо вона рвала з родиною, з кланом цим. І Віктора вона забрала у ці націоналістичні кола. Отакою вона була дивовижною істотою.
На той час Алла Горська вже була одруженою. Її роман з Віктором Зарецьким відбувався, як і все в її житті, – коротко і сильно.
Іван Драч: У Зарецького була чи наречена, чи дружина – Грігорьєва Майя. Вона відсунула ту Майю, зайняла місце, ну і стала тут командиром.
Восени 64-го у Москві двірцевий переворот. Брежнєв і компанія усувають від влади Хрущова. “Відлига” закінчується, починається епоха “застою”. В Україні КДБ розпочинає масові арешти серед інтелігенції.
Олексій Зарецький: На час арештів 65р. Алла Горська була в когорті захисників. і тоді ж почалися її сутички із органами держбезпеки.
Горську неодноразово викликали до КДБ як свідка та на очні ставки. Адже вона листувалася з тими, хто відбував покарання у таборах. Особлива сторінка таборового епістолярію – Опанас Заливаха.
Шістдесятники 1965 року
Рік 1965-й. КДБ бере під контроль майже усіх учасників Клубів творчої молоді. Зовнішнє спостереження встановлюють за лідерами шістдесятників, а також за місцями, де інтелігенція збирається у форматі більше трьох. Зокрема КДБістські нишпорки майже постійно чергують на вулиці Терещенківській, у квартирі Алли Горської.
Аллі Горській та її чоловікові Зарецькому, очевидно, було відомо про стеження. При вході в квартиру висів листочок з написом: “На даху куняє ґава. На щаблях сидіти жорстко, а Арнольдові цікаво, де блукає пані Горська”. Таке іронічне послання – і друзям, і недругам.
У 1965-му уже було не до сміху. Реальні арешти та суди, реальні терміни. За ґратами опиняються Опанас Заливаха, брати Горині, Михайло Осадчий, Валентин Мороз, Мирослава Зваричевська та Іван Гель. В’ячеслав Чорновіл за свій протест отримав 3 місяці виправних робіт. Алла Горська підтримує ув’язнених і морально, і матеріально.
Роман Корогодський, “Душа українського шістдесятництва”, з книги “Червона тінь калини”: “1965 року, коли Панаса заарештували, Алла побивалась за усіма нашими хлопцями, але найчастіше згадувала свого улюбленого колегу. Дбала, щоб у всіх були теплі плетені шкарпетки, светри, чай. Раділа кожній вісточці з табору. Я купив кілька примірників чеського фотоальбому “Франц Кафка жив у Празі” німецькою мовою і послав, здається, Богданові Гориню та Заливасі. Коли отримав листа від Панаса (я знайомив Аллу з цією кореспонденцією), вона попросила в мене такий самий альбом, щоб думати з Панасом на близьку тему”.
Взимку 1968-го Алла Горська вирушає до Мордовії, на станцію Явас до табору, де сидів Опанас Заливаха. Побачення в зоні дають, та й то з величезними потугами, тільки родичам. Горська апріорі знала, що відбувши таку далеку путь, вона спиниться біля колючої огорожі. Як і те, що в’язні бачитимуть її здаля, в тому числі і Заливаха. Через багато років він згадає про цю зустріч з детальною емоцією.
Панас Заливаха, “Узнесіння”, з книги “Червона тінь калини”: “Зимою 68-го навідалась Горська і до “малої” Мордовської зони ЖХ-385, на Явас. Пізнали ми її по зросту і знаменитій довжелезній шубі. Вигляд був такий, ніби княгиня приїхала до свого маєтку і не може зайти, бо загубилися ключі. Алла була сповнена розпачу і невдоволення. Як мене, так і нашу громаду зігріло лише одне видження такої високої постаті із самого Золотоверхого нашого Києва…”
Рік 1968-й. Комуністична партія Чехословаччини під керівництвом Дубчека оголошує лібералізацію і курс на “соціалізм із людським обличчям”. При цьому чехи і словаки, ухвалюючи рішення, демонструють незалежність від СРСР – починається так звана Празька весна. Вона протривала аж до серпня – тоді керівництво СРСР ввело на територію формально незалежної Чехословаччини 5 тисяч танків і 200 тисяч солдат. При цьому посилюється боротьба з незгодними і всередині Радянського Союзу. Українська інтелігенція пише комуністичній верхівці відкритого листа з вимогою припинити практику політичних репресій. Першим поставив свій підпис Сергій Параджанов, всього зібралося 139 сміливців. Один з ініціаторів так званого листа 139 – Алла Горська. Відповідь від влади не забарилася – виключили з професійних спілок і позбавили роботи.
Лист Алли Горської до Опанаса Заливахи: “Ось тут і покотилося: бандерівці, вороги, програма, організація. Нас до стінки: вигнали зі Спілки, заборонено давати роботу у видавництвах, у фонді, відберуть майстерні…”
Наприклад, Людмила Семикіна ледь не на півстоліття покинула малярство і взялась за голку. Весь Київ, себто українсько-свідома інтелігенція, ходила в її строях – киреях і кептарях. Костюми у фільмі “Захар Беркут” – теж справа її рук. А от Алла Горська з чоловіком Віктором Зарецьким та художниками-однодумцями подалась до Краснодона, де у 1968-1970 роках виконували одне з найбільших замовлень – оформлення Меморіального комплексу. У Горської, незважаючи на виключення зі Спілки, майже завжди були заробітки – невеликі гроші, які вона могла передати родичам політв’язнів чи тим, хто повертався з таборів.
Олексій Зарецький: У КГБ це викликало неймовірну лють. Вони думали, що економічними засобами задушать.
Квартира Горської у Києві стала своєрідним притулком для політичних в’язнів. Тут зупинялися після відсидки колишні вояки УПА, ті ж шістдесятники. Наприкінці серпня-початку вересня 1970-го повернувся з таборів Опанас Заливаха.
Олексій Зарецький: Вона організувала зустріч, яка мала оптимістичне забарвлення. Йому купили костюм, але неабиякий. Вона прослідкувала, щоб мешти були французькі, щоб в ресторані був бенкет з приводу повернення.
Подібний банкет Горська влаштувала і з нагоди звільнення В’ячеслава Чорновола.
Алла Горська
28 листопада 1970 року. Рано вранці Алла Горська вийшла з дому по вулиці Рєпіна (нині Терещенківська), 25, кв. 6) і мала їхати у Васильків. Вона попередньо домовилась зі своїм свекром, що забере швацьку машинку “Зінгер”, виробництва початку століття – родинну реліквію. А вже 2 грудня 1970 року художницю знайшли мертвою з переломом основи черепа в льоху у будинку свекра Івана Зарецького. Удар нанесли ззаду сокирою…
29 листопада мертвим знайшли і самого Івана Зарецького – поблизу залізничної станції Фастів-2, за 35 кілометрів від помешкання. Він лежав на залізничній колії з відрізаною потягом головою.
Прокуратурі знадобилося менше місяця, щоб “розкрити”, чи точніше закрити справу вбивства Алли Горської. Основна версія – її убив свекор через особисту неприязнь, а потім наклав на себе руки.
За кілька тижнів після трагедії Віктора Зарецького викликали в обласне управління МВС, де офіцер на прізвище Чорний повернув йому частину особистих речей загиблих. Зарецький поцікавився, чи не страждала його дружина перед смертю, і Чорний відповів: “Убито одним ударом, професіонально!” Старого й хворого Івана Зарецького важко назвати “професіоналом”. Нестиковки в офіційній версії одразу викликали на світ неофіційну – Горську убив КДБ. Були і критики цієї теорії.
Олексій Зарецький: Це поширений стереотип у суспільній свідомості, що в ті часи КГБ не застосовувало метод політичних убивств, мовляв, вони могли будь-кого посадити.
У 1970-му сталася знакова подія – змінилося керівництво КДБ УРСР. Головою спецслужби став Віталій Федорчук. Він збільшив штат відомства удвічі, відновив ліквідовані за Хрущова райвідділи і за наказом з Москви всерйоз взявся за боротьбу з проявам українського націоналізму. Перший комуніст республіки Шелест вступив з першим кагебістом Федорчуком у конфлікт, який завершився відставкою Шелеста. Колишнього першого секретаря компартії республіки самого звинуватили в націоналізмі, а 100 тисяч накладу його книжки “Україна Радянська” вилучили з книгарень. Ще до цих подій Федорчук скупо доповідав Шелесту про Аллу Горську.
Олексій Зарецький: Останні 2-3 роки Горська відійшла від активної діяльності, але твердо стоїть на антирадянській позиції. І є небезпечною для радянської влади людиною.
Вбивство Горської завдало серйозного удару по руху “шістдесятників”. Адже художниця була не тільки натхненницею і цілою групою моральної підтримки, а ще й своєрідною скарбницею неформальної організації. Репресії на тому не припинилися, у 1972-му Федорчук провів цілу серію гучних арештів.
Олексій Зарецький: Це довготривала операція проти саме цієї групи, до якої входила Горська. Вони самі її називають “київське відгалуження”. Це Дзюба, Світличний. Львівське відгалуження – Горині, Чорновіл.
У 90-х роках син Алли Горської, Олексій Зарецький, за підтримки голови товариства “Меморіал” Леся Танюка намагався добитися поновлення кримінальної справи щодо вбивства своєї матері. Марно. Прокуратура відповіла – усі докази, які б доводили причетність КДБ, є опосередкованими.
Олексій Зарецький: Наказу на політичне вбивство, звітів виконавців у принципі не могло бути. Вони були усні. Вони всі були заховані під побутове.
7 грудня 1970 року у похмурий безсніжний день Аллу Горську поховали на Берковецькому цвинтарі.
іван Драч: Коли її ховали, я пішов до голови київської спілки художників. Була така Галина Кальченко… І вона ледве не вбила мене за те, що я прийшов просити, щоб Аллу поховали на Байковому цвинтарі.
Попрощатися приїхало близько 100 осіб. Всі до верхнього одягу прищепили кетяги калини, як символ невинно пролитої крові. Співав хор Ященка. Прощальні слова Сверстюка, Сергієнка, Геля. Василь Стус прочитав відомого тепер вірша, присвяченого Горській. “Ярій, душе. Ярій, а не ридай. У білій стужі сонце України. А ти шукай – червону тінь калини на чорних водах – тінь її шукай…”
Коли трохи пізніше судили Євгена Сверстюка, то його висловлювання про смерть Алли Горської було долучено до справи й означено як злочин. Морок 70-х років густішав.
Олег Криштопа, Уляна Глібчук
