“Перші? Чому перші? Бо від початку світа не було ще таких других, як
вони. Чому одинокі? Бо в цілому світі нема таких других. А чи знаєте, що
перші і одинокі – це цукорки і солодощі “Фортуни нової”, що солодять
нам гіркі будні й кажуть бачити світ кращим, як він є в дійсності”.
Із газети “Діло” від 1935 року
Час почасти немилосердно стирає пам’ять про людей, які проходять повз нього, і лишають цей світ… А так хочеться оповісти про дещо забуту нині українку Климентину Авдикович, котру називають першою успішною бізнес-леді Галичини. Ця жінка причинилася до розвою українського кооперативного руху, який мав особливе піднесення в 1930-х роках. Ентузіястка, завдяки “мистецтву маленьких кроків” зуміла створити, виплекати в ті непрості часи українську фабрику цукорків “Фортуну нову”. І отримала неабиякий успіх!
Климентина Авдикович, до заміжжя – Січинська,анародилася 27 липня 1884 року у багатодітній сім’ї священика Миколи Січинського у с. Копичинці, Гусятинського району Тернопільської області. І, як всюди згадується, була рідною сестрою Мирослава Січинського, котрий здійснив замах на намісника Галичини – графа Андрія Потоцького. 1902 року дівчина виходить заміж за Ореста Авдиковича. Обранець Климентини був неабиякий інтелігент – професор, письменник, публіцист; навчався в академії в Австрії та Львівському університеті; викладав українську, німецьку, грецьку, латинську мови. Автор збірок “Нарис одної доби” (1899), “Поезія і проза” (1899), “Метелики” (1900), “Моя популярність” та інших.
Все почалося з помадки…
1918 року Орест Авдикович помирає від недуги у Відні (де він перебував на лікуванні), і залишає дружину та двох малолітніх дітей. Климентина у розпачі від неможливості оформити вдовину пенсію, думає-гадає, як вийти із ситуації цілковитого безгрошів’я:
“Лишилася я з двома малолітніми дітьми, що їх треба було нагодувати, одягнути та подбати про те, щоб дати їм якусь освіту. І ось, на весну 1922 року, зродилася в мене думка продати машинку до шиття та почати з одержаних грошей виріб і продажу помадок… Кравчиха заплатила й забрала з хати машину, а за одержані гроші я купила перший мішок цукру…”.
Це, власне, цитата із споминів самої п. Авдиковичевої, котрі вийшли на світ друком 2010 року у невеличкій книжечці “Перша українська фабрика цукерків “Фортуна нова”.
Отож, перший крок було зроблено. Відчайдушна жінка свято вірить у свої сили і робить усе, аби її ідея втілилася у життя успішно. Розуміючи, що самій їй не впоратися, Климентина шукає помічника, котрий допомагав би їй розповсюджувати товар. Відтак купує в одного єврея машинку “для виробу твердих, неначиняних цукерків”, а також котли, вальці та кам’яну плиту. Вона продає хутро покійного чоловіка й інші партії книжок. Згодом винаймає “три стаєнки, де досі ховалося кілька пацят та кіз…”. Навівши там лад, уже небавом стає справжньою “фабриканткою”. У тих трьох кімнатах розміщувалися робітня, магазин і паківня. Але і цього місця стало скоро замало.
“Те, що не влазило до стаєнок, складали під стінами дому”, – пише жінка.
Найперша назва фабрики мислилася як “Феліцітас” (з лат. – “щастя”). Але згодом друзі переконали, що слово заскладне для пересічних людей, і так зродилася “Фортуна”. Звісно, що спочатку про вироби фабрики знали лише місцеві, і вона не мала великої популярності… Якось у Львові жінка роздаровує свої пакунки “направо і наліво”, – таким способом Климентина знайомить місто зі своїми солодощами.
Почин був влучний
Уже незабаром активними поціновувачами продукції пані Авдиковичевої стали поважні люди зі Стрия, Перемишля та, власне, Львова, де згодом й знаходилась фабрика.
“Було це в бюрах “Народної торговлі” у Львові, підніс директор пушку (коробку) моїх начинених малин і крикнув: “Хай живе “Фортуна!”
“Сльози стали мені в очах”, – пригадувала потім жінка. А невдовзі фабрика пані Авдиковичевої “переїздить” до Львова у залізничному вагоні, бо саме таким транспортом жінка могла перевезти все своє добро.
Першим домом у новому місті стало приміщення від Союзу для збуту худоби. Всіма силами жінка наводила лад, уладжувала усі справи з документами, налагоджувала потрібні зв’язки: “До безтями втомлена, лягала я на ліжко, але не на те, щоб відпочивати. Обкладалася я рахунками, що їх треба було перевірити…”.
“Фортуна нова” виробляла цукорки і шоколяди: солодкі, сунички, мігдали, кваснички, горошок, слязові, солодові, мятові, краяні (рокси), звірятка, ляльки, атласові подушечки, агрести, малини, молочні, гриляжові, веснянки, рачки, дражетки та інші”. Особливу популярність мав набір шоколадок “Солодка історія України” із зображеннями українських гетьманів та монархів. Ось так цікаво ще в ті часи вивчали історію… Кажуть, що ці коробки галичани навіть колекціонували. Вироби фабрики були якісні, не топилися при високій температурі, із додаванням “першосортних сирівців та ароматів”.
Переглянувши десятки випусків газети “Діло” (1920-1930-тих років), що виходила колись щоденно у Львові, натрапляємо на прегарну та цікаву рекламу фабрики пані Авдиковичевої. Окрім того, жінка випускала календарики, влаштовувала різноманітні презентації, популяризуючи власний товар. Починаючи з 1930-х років, фабрика експортувала продукцію до європейських країн.
“Кому гірко днина сходить, хай цукерками солодить…”
Саме такі слова містилися на першій шпальті газети “Діло” від 29 квітня 1923 року. Або: “Цукорки “Фортуни нової” є найкращі. Більшість заявляє, що вони кращі у смаку, ніж вироби інших фірм”.
Розуміючи з самого почину своєї фабрики, яку важливу ролю має реклама товару, Климентина зосереджується і на цему пунктові: “Я сама подивляла свою сміливість, коли почитала оголошення: “Перша українська фабрика цукорків і помадок “Фортуна”. Подивляла я та в душі радувалася…”.
Реклама фабрики “Фортуна нова” звучить переконливо і дуже стильно, цікаво, свіжо.
У газеті “Діло” від 20 квітня 1937 року у статті під назвою “Світ у камері” мовиться про виставку фотографічних робіт, що були представлені в салях природничого музею наукового товариства ім. Шевченка. Участь брали 37 авторів зі своїми 157 працями. Серед них згадується митець Савка із своїми “ефективними” образами. Відзначені його перші мистецькі спроби прикладної реклямової фотографії. “Найліпше виконані “Проект реклями для фірми “Центросоюз” і “Проект реклами для фірми “Фортуна нова”.
Далі – невеличка добірка реклами фабрики з давної преси, креативності якій не позичати.
“У Залішиках садять помаранчі. До Залішик спровадили багато окремого роду помаранч, що будуть рости на нашому ґрунті. Таким чином матимемо за кілька літ дуже дешеві галицькі помаранчі. Та поки вони виростуть, не забудьте купити галяретки “Фортуни нової”, що перед ними бліднуть у смаку всі найшляхетніші овочі з теплих країв” (Газета “Діло”, №136 від 26.05.1935, сторінка 7).
Абстрактні й конкретні солодощі
“Абстрактні” – це значить: відтягнений, відірваний, тільки подуманий, От прим. “я хотів би з’їсти щось солодкого”. Приналежність до цього – це конкретний, як прим. “Піду до крамниці “Фортуни нової” у Львові, Руська 20 і куплю собі там цукерків” (Газета “Діло”, № 139 від 1935 року, с. 6.).
“Багато людей помиляється, коли кажуть, що кожного дня мають однакову охоту до праці і можуть завжди проявити невичерпану енергію й охоту до життя. Це рішуча неправда, бо добре під кожним оглядом може почуватися тільки той, хто не забуває зробити одної речі: щоденно, а саме, з’їсти трохи цукорків “Фортуни нової” (“Діло”, №108 від 24.04.1935, сторінка 5).
“Неправдою є будьто би “Фортуна нова” мала тільки 100 родів ріжних цукорків, помадок та інших солодощів, зате правдою є, що “Нова Фортуна” має їх більше, як 150 родів і має в пляні створити їх ще більше” (“Діло”, №132 від 22.05. 1935, сторінка 6).
Підтримка фабрики
У житті “Фортуни нової” були важкі дні, коли її власницю просто зухвало випроторювали з облаштованого приміщення. Про усі ці перипетії жінка написала у своїх споминах. У цей нелегкий час пані Климентина укладає угоду з митрополитом Андреєм Шептицьким. Він виділяє жінці позичку, яку вона мала використати у мірі потреб та віддає в оренду церковну нерухомість по вул. Кордецького 21-23-25 (тепер вулиця Олени Степанівни, 23 у Львові). Митрополит інвестуваву “Фортуну нову” 46 тисяч доларів США (приблизно 1 млн. сучасних доларів). 1924 року разом із митрополитом вони спільно заснували оновлене підприємство – парову цукеркову фабрику “Фортуна нова”, котра виробляла тоді 5 тонн продукції в день.
Серед художників, котрі працювали над оформленням етикеток продукції, були: О. Новаківський, В. Ковжун, С. Гординський, О. Кульчицька. На жаль, не все вдавалося так, як того хотіла власниця. Фабрика потребувала постійної фінансової підтримки.
Окрім митрополита Андрея Шептицького, Климентина співпрацювала із його братом Климентієм (з останнім – до закриття фабрики), “Народною торгівлею”, меценатом Охримовичем. У своїх споминах жінка часто повторює, що меценати не були винні у невдачах, які переживала фабрика. І наголошує, що й вона робила все, що могла, а на багато речей не мала жодного впливу.
У газеті “Діло” від 1937 року містилася заява-повідомлення від локтора В. Старосольського на захист своєї клієнтки, пані Авдиковичевої:
“Від довшого часу курсують вістки, що у високому ступні кривдять мою клієнтку та її дітей. Вже кілька років тому доведено сплетнями та інтригами до того, що п. Авдикович-Глинська виступила проти свого сина прилюдно, із заявою в часописах, яка зробила її синові велику кривду, бо показалося, що він не винно впав жертвою. Але сплетням та інтригам нема і досі кінця… Дальше поширювання неправдивих вістей, які можуть пошкодити вище названій фірмі, як також кривдження самої власниці та її дітей, викличе реакцію у формі обвинувачення перед судом”.
Підприємство “усихало”, бо було засилля чужих підприємств, до чого “причинялися” самі покупці, – так вважала власниця фабрики. Скінчилося все тим, що лікуватися психотерапією жінці довелося у Відні, де вона й замешкала потім, у 1940-х роках. “Навіть про дітей я забула: для них зірвалася до цього діла, а для діла забула про них…”.
Після смерті свого першого чоловіка, Климентина вийшла заміж вдруге за Т. Глинського. У газеті “Діло” від 1935 року була оповістка про те, що директор “Фортуни нової” Т. Глинський купив два малі транспортні літаки у відомої німецької фабрики літаків “Юнкерс”.
Як жаль, що починаючи з 1940-х років, потужний кооперативний український рух був придушений, а умільці – талановиті господарі своєї землі – змушені були утікати з вітцівщини. З приходом радянської влади, у 1950-х роках, у Львові залишилось тільки дві фабрики: імені Кірова (виробляла шоколад, мармелад, вафлі, халву та ірис) та “Більшовик” (карамель, драже, борошняні солодкі вироби, не виробляла шоколаду). Назви промовисті! А в 1962 році їх разом із кондитерською фабрикою м. Чортків об’єднали у фірму “Червона троянда”, згодом – у всім нам відомий сьогодні “Світоч”.
Нині у Львові є цукерня “Фреска”, де можна побачити і скуштувати солодощі під однойменною назвою колишньої одинокої фабрики, а бляшанки з-під солодощів знаменитої “Фортуни” – надибати на сторінках інтернет-простору. Щоправда, вже добре не розгледіти на них етикеток… Львівська бізнес-школа УКУ спільно з “Авіацією Галичини” випустили футболки з принтом “Клементина” (серія “Українські підприємці ХХ ст.”).
Сьогодні ж, крізь століття, відлунює до нас історія одинокої фабрики “Фортуни” та її господині… А скільки ще таких історій ховаються під пилом часу?
