ВІД ІНДІЙСЬКОГО ЕПОСУ ДО УКРАЇНСЬКОГО ЕТНОСУ
“Хочеш зробити картину вічною, зроби її з емалі”, – заповідав Леонардо Да Вінчі кількасот років тому. А наш сучасник – Олексій Коваль – втілює ці слова в реальність.
Художник з Івано-Франківська обрав унікальну техніку для створення своїх вічних полотен. Тож якщо через тисячу років його роботи будуть виставлені в якомусь футуристичному Луврі, то вони точно cтануть найдавнішими вцілілими виробами. Це буде візитівкою та вітанням нащадкам. I свідченням того, що потяг до спрощення та віртуалізації у наш час підкорив не усіх.
Майстер у протигазі
… У його майстерні – затишно й тепло. Тут працює пічка, в ній запікаються емальовані пластини. Художника-емальєра можна застати за роботою в респіраторі, захисних окулярах чи протигазі – випари та мікрочастинки змушують дбати про безпеку. На столі та полицях – книги про мистецтво різних країн, фотографії, тканини з орнаментами, рушники, старовинні прикраси. Усе це – для натхнення та ідей.
Репліки на етнічні візерунки, ювелірні вироби та принти складають основу вiзерунка робіт Олексія Коваля. Розчиняючи емалевими вкрапленнями картини, фотографії, металеві вироби, він створює надзвичайно гармонійні композиції, які можна роздивлятися годинами. Головне – кольори на його картинах не руйнуються і не вицвітають, а час не нищить полотен.
Мистецтво за 800° С
Основа процесу – нанесення фарби на метал (мідь, срібло або золото) і подальше запікання за 800 градусiв. Картини або вироби, покриті емаллю, створюються надзвичайно довго – виготовлення складається з понад 20 процесів – від створення ескізу до запікання роботи в печі.
“У сплаві з розкішними металевими предметами чи прикрасами емалі
залишаються вічними і незмінними під дією часу. Посвячені у таємниці
емалі майстри, впродовж віків розкривали усе нові й нові її можливості.
Інколи емальєрам вдавалося навіть те, що не вдавалось середньовічним
алхімікам. Естетику емалі можна “смакувати” не лише очима, але й
дотиком до глянцевої прохолоди плинної поверхні” (Ростислав Шмагало, доктор мистецтвознавства, професор,
художник декоративно-ужиткового мистецтва).
Часто художник ділить картину на окремі сегменти і викладає її з різних емальованих компонентів. Це дозволяє створювати величезні кількаметрові композиції. Наприклад, диптих “Українські весільні портрети” – центральними в них є чорно-білі весільні фото, він став своєрідною передмовою до появи найновішого циклу творів “Малої етнографічної серії”.
Монохром
Етнографізм найкраще проглядається у фотографіях столітньої давнини. На них люди з натхненними обличчями у найкращому своєму вбранні завмирають разом з епохою. Поколінню цифрових фото та миттєвих селфі важко зрозуміти, наскільки цінними для людей були такі світлини, яких за життя вдавалося зробити лише декілька.
Тому автор перед створенням серії вирушає на пошуки героїв своїх картин. Чорно-білі фото з раритетних крамничок та стародавніх альбомів отримують життя в емалі, на них він накладає нове яскраве вбрання, дивовижні візерунки та прикраси.
“Колекційні фотореліквії автор поєднує з візерунками зі старих килимів, рушників, вишиванок, огортаючи в емалево-металеве оздоблення. Контрастуючи із чорно-білими світлинами, кольорова гама емалі оточує їх глибоко насиченими барвами червоного, бордового, складними відтінками чорного, білого, бузкового та гірчичного із незмінною домішкою графіки тьмяної міді у контурах. Так виникає особлива стилістика. Глядач занурюється в цей декоративний космос інтерпретованої народної орнаментики та щирості реплік дукатів, дукачів, колтів, традиційного намиста з минулого…” (Ростислав Шмагало).
Отримують своє друге життя не лише свiтлини, але й старовинні металеві фоторамки. Вигини різьблення мідних оправ майстер ювелірно наповнює фарбою різних кольорів і відправляє у піч. До фотографії прилаштовує кольорові пластини – ось готова нова вишиванка. У таких обрамленнях витвори стають схожими на медальйони, а люди на фото набувають рис сучасників.
Індія
Етнографізм Олексія Коваля – не лише український. Він шукає декоративні рішення в культурах різних народів, зокрема, велику серію робіт створив, надихнувшись індійською культурою.
“Цей вибір зробила форма, яку я знайшов випадково: на смітнику лежали два овали, я їх підібрав і одразу побачив портрети в цих овалах. Моментально зрозумів, що це будуть індійські портрети”, – пригадує художник. Він не приховує: Індія для нього – особлива, кармічна країна. Вважає її такою, що здатна відкрити найпотаємніше тому, хто це шукатиме.
Дерево життя
Емальєр відкрив для себе універсальний візерунок – “дерево життя”. Дослідивши сакральне та етнічне мистецтво різних країн та народів, він виявив, що “дерево життя” знаходить відображення у різних культурах. Утім, його українська інтерпретація є найкрасивішою – сповненою символів, які синтезують в собі сенси з різних культур.
“За рахунок цих віднайдених символів, українська вишивка ще більше пов’язана з космосом”, – вважає митець.
“Вишивані” пазли емалевих панно немовби оберігають світлини з етнотипами. Останні автор символічно розташовує в основі орнаментованого “Дерева Роду”. Таким чином, емалеві панно набувають символічної функції “порталів” у народну естетику минулих віків, розвіяних вітрами історії.
При цьому в окремих творах автор свідомо змішує різні часові та регіональні традиції. Насамперед, його цікавить не етнографізм, а викликана ним естетична емоція. У творі “Гуцул-вівчар” – це довільний синтез регіональних традицій Заходу та Сходу України: центральний силует сидячого гуцула розташовано на тлі орнаментики заквітчаного “Дерева життя”, стилізованого з гравійованих порохівниць запорізьких козаків” (Ростислав Шмагало).
У документальній стрічці режисера Андрія Павлюка Олексій Коваль озвучує свою мету, яку поклав в основу створення етнографічної серії:
“Розкрити українську душу, пісню, думку. Розкрити Україну, якою бачу її – прекрасну, чудову. Хочеться своїми роботами допомогти собі і нам віднайти цю гармонію — одного з одним, з історією, природою, країною, культурою”.
Олексій Коваль прийшов у емальєрство з монументального живопису. Від велетенських полотен, якими слугували стіни будинків, що на них створював фрески, мозаїки і вітражі, перейшов до піксельно-точних візерунків. Вони потребують надзвичайно відточеної дрібної моторики. Кожен його рух запікається в металеве полотно на віки, тому створення однієї роботи триває щонайменше півроку й довше.
За плечима художник має 19 персональних виставок в Україні, Канаді та США, участь у симпозіумах та пленерах у Хорватії, Італії, Болгарії, Литві, Німеччині, Латвії, Непалі. Брав участь у п’яти художніх виставках на теренах України.
Довідка:
Олексій Коваль народився 16 жовтня 1977 року в Києві. У 1996 році закінчив художню школу ім. Т. Г. Шевченка (клас живопису). З 1996 по 2002 роки навчався в Національній академії образотворчого мистецтва та архітектури, факультет живопису (майстерня В. І. Забашти). З 2000 року працює у монументальному мистецтві. У його доробку – фрески, мозаїки, ескізи вітражів. Співпрацював з українськими та закордонними архітекторами, зокрема С. М. Миргородським, Ю. Остапенко, В. Завгороднею, К. Любек, М. Бізатті. З 2006 по 2009 роки навчався техніці гарячої емалі в майстерні І. М. Кириченка та вивчав особливості техніки у приватних майстернях усього світу: в Китаї, Індії, країнах Європи.
