Криївка стала одним із символів боротьби ОУН і УПА проти радянської влади. Криївкам присвячували пісні. У схронах, бункерах і криївках загинули начальник штабу УПА-Південь Василь Процюк, начальник штабу УПА-Північ Леонід Ступницький (який був підполковником Армії УНР і учасником Другого зимового походу), Лицар Бронзового, Срібного і Золотого Хреста Бойової заслуги Василь Василяшко, крайовий провідник ОУН Карпатського краю Ярослав Мельник, організатор контррозвідки УПА Микола Арсенич-Березовський, головнокомандувач УПА Роман Шухевич, командир УПА-Північ Іван Литвинчук, ідеолог Петро Федун, член Проводу ОУН і Головної команди УПА Роман Кравчук, художник і графік Ніл Хасевич, останній провідник ОУН на Волині Анатолій Маєвський. Своїм небажанням здаватись у полон, вони подавали приклад рядовим повстанцям.
Той, хто щасливо пережив облави, мав сплатити свою ціну.
Побут у криївці був важким і виснажливим. А життя в криївці минало в очікуванні смерті. Потрапивши до криївки, повстанець переставав бути господарем своєї долі. Його життя залежало від місцевих жителів, які будували криївки і постачали продукти, зв’язківців і товаришів по зброї, з якими доводилось ділити криївку. Саме тому правила конспірації були дуже суворими. Про криївку знали лише ті, хто відповідав за її утримання, або мешкав у ній. Якщо про криївку ставало відомо іншим особам, навіть таким самим повстанцям, то тоді криївку вважали “скомпрометованою”, і її треба було покинути. Таким чином кожен повстанець не тільки залежав від своїх братів по зброї, але й сам був відповідальним за долю своїх побратимів. Тому найвищою ціною конспірації була смерть. Розуміючи, що у полоні на них чекають тортури, повстанці намагалися не здаватися в полон і при неможливості вийти з оточення стрілялися, підривали себе або бились до загину.
Щоб дотримуватись конспірації, повстанцям доводилось воювати з усіма стихіями. Сліди на снігу легко виказували маршрути зв’язкових і врешті решт приводили до замаскованих входів. Сніг змушував обмежити контакти із зовнішнім світом і при відсутності запасів харчів та новин перетворював криївку на в’язницю. Подібне ув’язнення і спокушало найбільш нестійких здаватися з повинною.
Сильна заметіль, яка ховала сліди, робила життя повстанців не легшим. Великий сніг ускладнював пересування, опікуни криївки були змушені брати легший вантаж, а це означало – зменшення харчового забезпечення. До того ж, будь-яка людина, що блукає в глибоких снігах привертала до себе увагу. Досвідченим оперативникам у таких випадках треба було зовсім небагато, щоб викрити криївку. Облаву в таких випадках могли залишити на весну, коли після зимівлі повстанці ставали і психологічно, і фізично більш вразливі.
Досвідчений зв’язківець міг приховати за собою сліди, але природа і тоді була проти повстанців. Сніг замітав вхід до криївки, але недбало виведена віддушина могла викрити криївку по диму, або розтопленому навколо неї снігу. Це робило добровільне ув’язнення в криївці ще більш регламентованим. Їжу готували вночі. Обід можна було лише трішки розігріти на примусі. Розмови, робота з друкарською машинкою, прослуховування радіо також мали свій час, щоб не виказати криївку галасом. Від світанку до вечорі всі мали бути у повній бойовій готовності на випадок облави. Весною сніг танув і тоді криївку могло залити водою. Навіть після незначного підтоплення в землянці ставало вогко, що згодом могло обернутися легеневим захворюваннями.
Виказувала повстанців і земля. Щоб спорудити криївку, необхідно було викопати багато землі. Роботи треба було проводити так, щоб ніщо навколо потім не вказувало на земляні роботи. Отже, потрібно було не просто винести глину якнайдалі (бажано в гирло стрімкої ріки), але й не залишити її сліду навколо криївки. Повстанці, які мешкали в ній, так само ретельно обдумати місце вбиральні і смітника. Інакше кропітка робота будівельників втрачала сенс.
Задуха також завдавала клопоту повстанцям. Вентиляція була одним із найслабших місць криївок. Під час облав віддушини закривали і бували випадки, що повстанці розбивали вікно, щоб ковтнути повітря, незважаючи на те, що десь поруч міг бути ворог. Якщо ж ворог виявляв криївку, то повстанці передовсім палили документи, які могли допомогти виявити інших учасників підпілля. Недостатня кількість повітря не давала розгорітися полум’ю як слід, і останні хвилини життя борці за волю України витрачали на метушню. Велике полум’я також могло обернутися проти повстанців – спалене повітря викликало втрату свідомості, а це означало – полон і тортури.
Та навіть, якщо зимівля в криївці і минала без пригод, то час проведений у ній неабияк позначався на здоров’ї. Блідий колір шкіри привертав непотрібну увагу. А в разі, якщо вилазка закінчувалася зіткненням, то повстанцю після зимівлі не вистачало сил утікати навіть, якщо був шлях до відступу.
Тільки справжні борці витримували випробування криївкою. Наприклад, Богдан Прокоф’єв – “Степан” у 1947 р. перебував у криївці біля села Поляни. У ході чергової операції військова частина отаборилася прямо над повстанською криївкою, і похідна кухня заблокувала замаскований люк так, що з криївки було неможливо вилізти. Богдану Прокоф’єву довелося пробути під землею двадцять днів з двома кілограмами м’яса і двома кілограмами сухарів, але без води. Після відходу військ Прокоф’єв виліз з криївки ледь живим. А Ярослав Бойчук – “Сірко” три місяці просидів у криївці, в якій можна було перебувати тільки сидячи. Марія Ровенчук-Лабунька, коли випав великий сніг, також опинилася замкненою в криївці без припасів. Перші дні вона їла моркву і облизувала вогкі стіни. Її губи швидко потріскались, а язик задубів. Спробувавши відкрити вічко, щоб вилізти, Марія втратила останні сили і впала непритомною. Так їй довелося пролежати без води чотирнадцять днів, а без їжі – десять. На щастя, Марія врятувалась і дочекалася незалежності України у США.
Лікар УПА Богдан Гук згадував, що перебування в криївці само по собі було важким психологічним випробуванням: “Для підпільників ночі були днями, а дні – кошмарними ночами. Пасивне очікування, чи під час “облави” ворог не відкриє замаскованих дверей криївки, свідомість, що порятунку ні виходу зі сліпого кута бути не може, та тверде рішення не здатися живим у руки ворога, створювали атмосферу, що в ній жити і працювати було дуже важко. Кожний, хто хоч раз у своїм житті віч-на-віч правдоподібної смерти робив іспит власної совісти, знає, наскільки панічно-тривожна така хвилина. Часто досить одного такого пережиття, щоб людина змінила свої погляди, а то і спосіб життя.” Не дивно, що поранені бійці порівнювали санітарні криївки з гробами і погоджувались лягати на лікування тільки, коли зовсім не мали можливості пересуватися з відділом.
Визначний військовик УПА Степан Стебельський – “Хрін” почувався в бою набагато спокійніше, ніж у криївці: “Здається мені, що смерть в бункері не лицарська. Краще бути назовні, в лісі, чи в полі, віч-на-віч з ворогом. Навіть в бою я почувався спокійніше. Не хочу применшувати заслуг друзів-революціонерів. Ви, що довгі роки працюєте в підземеллях, у криївках – виконуєте таку ж важливу роботу, як ті, хто на полі бою. Ми знаємо вашу муравлину, важку і відповідальну працю. Ваше здоров’я нидіє у вогкій, сирій землі. Ті, хто впали в криївках, мають такі самі заслуги, як ті, хто впали на полі бою. Бувають випадки, що повстанці душилися з браку повітря в криївках, або їх заливала вода. Були випадки, що треба було розбивати віко, щоб віддихнути, хоч у селі ворог перепроваджував облаву.”
Подібне повстанське життя було під силу лише найбільш ідейним і дисциплінованим борцям за Україну. Хиткі і малосвідомі елементи, потрапивши до криївки, становили для неї загрозу. Наприклад, 17 грудня 1945 р. з гарнізону в Бродах втекли два льотчики. Через якийсь час їх затримала повстанська боївка. Один з льотчиків з Харкова залишився при боївці. За ним було наказано пильнувати. У криївці льотчик швидко проявив свою натуру. Його охарактеризували як батяра, що любить горілку і бешкети, який сприймав повстанське життя як можливість гульнути. Коли ж двоє бойкарів разом льотчиком відправились на хутір за хлібом, він, заволодівши автоматом, вбив їх і здався радянській владі. Розконспіровану криївку було оточено. У бою загинуло четверо повстанців і дев’ятеро радянських солдат. Крім того “батяр” з Харкова виказав місцевих селян, які допомагали повстанцям.
Справжні ж борці з радянською владою сприймали повстанське життя не як можливість “гульнути”, а як обов’язок пожертвувати власним життям заради України. Так Володимир Миколюк – “Береза” у Бродівському районі, перебуваючи в криївці без зброї, потрапив до полону і пообіцяв показати іншу криївку, а замість цього привів до пастки і підірвав на міні себе і вісьмох ворогів. А Василь Чорний – “Лев” під час облави завів поранених чотирьох повстанців до криївки, а тоді відволік облавників у сторону і, коли був поранений сам, то дострелив себе.
Коли ж опір чинила вся криївка, то слава про такі бої назавжди залишалась в історії. Таким був бій 23 січня 1947 р. санітарної криївки на горі Хрещатій, на Лемківщині, із польськими військами. У криївці були тільки лікарі, медсестри і поранені, але навіть вони дали гідну відсіч півтисячній польській армії, а останніми набоями вони застрелили себе, щоб не датись живим. У квітні їхній подвиг повторила санітарна криївка на Перемищині, в лісі під селом Берендьовичі. А от полювання радянських органів на українських націоналістів 30 жовтня 1953 р. на хуторі Вигін, на Ковельщині, закінчилась такими втратами, що для розбору прибула інспекція з міністерства. Оперативники на підставі агентурних даних почали розшук у господарстві подружжя Гетьманчуків. Господарі відмовилися виказувати підпільників. Під час огляду клуні оперативники зустріли опір Лицаря Срібного Хреста Заслуги УПА і районного провідника Турійського проводу ОУН Григорія Грушевця – “Хоми”. Відступивши, ворог підпалив будинок. Прориваючись із оточення, Грушевець і його заступник Олексій Ткачук – “Степан” загинули, але також загинув начальник четвертого відділу УМВС підполковник Рожков і ще троє працівників міліції. Особлива інспекція УМВС дії оперативників кваліфікувала як невмілі.
Оточення криївки не завжди означало розгром повстанців. Все залежало від досвіду командира і кількісної переваги ворога, а також від архітектурних особливостей криївки, які могли давати можливість відстрілюватись і закидати ворога гранатами, або передбачали запасний вихід, а іноді це міг бути ще один схов у криївці. Наприклад, у місті Хитрові криївка районного проводу ОУН розташовувалась у кількох кілометрах від районних відділів НКВС і міліції. Однак, навіть виявивши криївку, ворог не зміг схопити підпільників. З початку борцям за Україну вдалося спровокувати перестрілку різних загонів НКВС між собою. А потім вони покинули криївку через 10-метровий запасний вихід, який виходив на іншу сторону річки Стривігор, що була поруч з криївкою.
Але подібних випадків було небагато. Радянські каральні органи поступово навчилися виявляти криївки. Щоб захоплювати у полон повстанців, радянська влада почала використовувати снодійно-паралітичний препарат “Нептун-47”, який зрадники додавали в їжу чи напої. З цією ж метою згодом стали використовувати газ “Нептун-22”. Але, схоже, найбільшої шкоди повстанському руху завдали не спецпрепарати, а психологічний тиск і шантаж родичів повстанців. Учорашні брати по зброї ставали сексотами і членами боївок НКВС, і вже самі полювали на криївки. Це породжувало недовіру між повстанцями і підривало їхній бойовий дух. І, якщо з початку і населення, і повстанці жили в очікуванні нової війни – між західними державами і Радянським Союзом (поляки мали такі самі надії) та сприймали всі труднощі боротьби з радянським режимом як тимчасові, то починаючи з 1950-их років ситуація змінилася. Населення поступово охоплював “стокгольмський синдром”, і допомога повстанцям ставала все меншою, а ризик доносу все більшим.
Остання повстанська криївка діяла до зими 1960 р. у с. Шумлянах на Тернопільщині. Підпільники були змушені покинути її, коли стало відомо, що господар після чарки похвалився, що у нього переховуються партизани. Криївку довелося покинути. 14 квітня 1960 р. повстанців вистежили у лісі і боївку було знищено.
Сьогодні криївки відновлюють і навіть намагаються використати як туристичний бренд. Відроджує повстанську пісню фестиваль “Криївка Перця”. Тема криївки зацікавлює власників квест-кімнат. Хочеться сподіватись, що для сучасних українців тренд на УПА буде не лише розвагою, і ми доведемо, що ми гідні нащадки борців за волю України!
Олександр Вітолін
