Вечорниці (українські народні традиції)

Вечорниці! Яку ж дивовижну традицію гуртування молоді виплекали українці! Унікальна й багата, своєрідна й духовна наша спадщина.

У житті людини надходить пора, коли природна потреба у спілкуванні і самоутвердженні особливо загострюється.  Це пора ЗРОСТАННЯ! Отроча, юнацька пора… Упродовж своєї історії український народ створив цілу систему соціалізації молоді, виховання в неї високих духовних і громадянських якостей. Зокрема, молодь гуртувалася у товариствах, братствах, інших спільнотах.  По великих містах влаштовували молодіжні клуби, в українському селі усталилися свої цікаві традиційні зібрання молоді – вулиці, музики, вечорниці, вечірки, досвітки, грища, попряхи, оденки та інші. Одним з найулюбленіших були вечорниці. Починалися вони пізньої осені, найчастіше на Покрову (14 жовтня).

У цей час сонце повертало на зиму, природа збиралася до сну, а хліб і городину уже зібрали. Отож, був час для своєрідних “посиденьок”, тобто вечорниць.

Для вечорниць дівчата підшуковували простору, зручну хату самотньої бабусі або вдови. Після взаємної згоди господиню обраної хати молоді люди називали вже “вечернична чи досвітчана мати”.

У великих селах, де було багато молоді, кожен куток, навіть вулиця мали свої вечорниці. Часто наймали і по дві хати на кутку. Освітлювали, опалювали та чепурили вечорничну хату здебільшого дівчата. Вони намагалися  віддячувати вечорничній матері за дозвіл збиратися в її господі.

Вечорниці в Україні мали багато варіантів. Найбільше вирізнялися своїм змістом: буденні і святкові. Основою буденних (їх часто називали ще досвітками) була робота (прядіння, шиття), хоч і тут не бракувало розваг. Як не бракувало ніколи в Україні пісень, дотепів, жартів при будь-якій роботі гуртом.

На святкових вечорницях хлопці та дівчата відпочивали, розважалися, зав’язували стосунки. Музика, співи, танці, ігри, спільна вечеря – все говорило про небуденність.

Святкові вечорниці, своєю чергою, теж не були однотипними, оскільки їх пов’язували з певною подією чи святом.

Лише умовно можна розділити святкові вечорниці на: недільні (по неділях), весільні (у сезон весіль), прощальні (проводи товариша-рекрута) і празникові  (складчини, складки, грища на великі свята).

Буденні вечорниці влаштовували по всій Україні в основному однаково. Як тільки вечоріло, сходилися дівчата до хат вечорничних матерів. Несли все, що потрібно було для роботи: веретена, прядки, днища, гребені; пряжу для прядіння, полотно та нитки для вишивання та шиття.

Як посходяться усі дівчата, то порозсідаються одна поблизу одної кругом столу або посеред хати навколо каганця чи то лампи, і шиють, вишивають, плетуть.   За роботою дівчата співають пісень, жартують, а далі заводять мову про свої душевні таємниці, про свою дівочу долю.

У п’ятницю, а часто і в суботу чи проти якого свята не пряли, а тільки шили, бо не годилося тоді (за народним повір’ям) виконувати важку роботу.

Десь о дев’ятій-десятій вечора приходили парубки з очеретяними сопілками, іншими саморобними інструментами та ласощами.

Увійшовши до хати, парубки проказували “добрий вечір” чи “Боже, поможи”, вітаючись при цьому за руку з кожною дівчиною. А тоді сідали, де хто хотів (на ослінчиках, коло дівчат, долі на соломі).

Подекуди і самі парубки бралися за роботу.

Звісно, парубкам після важкої домашньої праці – цілоденного молотіння хліба, рубання дров або ремісникування – уже було не до роботи. Хотілося відпочити, повеселитися, погомоніти з дівчиною.

Часом спільно хлопці і дівчата лущили кукурудзу чи теребили квасолю. Декілька дівчат по черзі, допоки інші працювали, готували скромну вечерю: галушки, вареники, млинці чи пиріжки, узвар. Опівночі розходилися по домівках. Кожну дівчину проводжав хлопець і ніс прядку. Частина молоді залишалася ночувати у досвітчаній хаті, здебільшого ті, що мали пару. Вносили соломи, розстеляли на долівці, накривали ряднами і вкладалися покотом відпочивати.

У науковій літературі минулого є багато міркувань щодо цнотливості молодих людей на вечорницях (М. Сумцов, П. Чубинський, Д. Бантиш-Каменський, О. Афанасьєв-Чужбинський, І. Кулжинський та ін.). Усі дослідники сходилися на тому, що вечірні і нічні зібрання молоді ґрунтувалися на строгій моральності. Хлопці та дівчата не дозволяли собі чогось такого, що виходило б за рамки моралі та звичаїв.

У великі зимові свята молодь влаштовувала багаті празничні вечорниці – грища. На стародавні грища сходилися з різних кутків села в одну простору хату. Це було справжнє свято (на 50-60 гостей), на якому танцювали, співали, переодягалися. Дбали також про те, щоб вчасно погодувати музикантів. Музиці на грищах надавалося першорядного значення. Ще заздалегідь (на Миколи, 19 грудня) дівчата і хлопці збиралися, щоб послухати музикантів, чи до ладу грають.

Особливо важливими  були вечорниці на Катерини і Андрія (7 і 13 грудня). Вони супроводжувалися різноманітними обрядами і ворожіннями про майбутню долю, насамперед про одруження.

Вважалося, що на день Катерини здебільшого ворожили парубки, а на день Андрія – дівчата. Напередодні Катерини постили парубки, щоб мати добрих жінок, а напередодні Андрія – дівчата, щоб мати дбайливих чоловіків. Постилися цілий день, аж до першої вечірньої зірки. І на Катерини, і на Андрія форми і способи ворожінь були майже ідентичні, за винятком хіба що ворожіння з вишневою гілкою на Катерини. Однак, те ворожіння не пов’язане з вечорницями, бо виконувалося, як правило, індивідуально.

Андріївські вечорниці зберегли не лише магічну сутність дохристиянських обрядів, а й ритуальні страви. Недарма подекуди їх називали ще “великими вечорницями”.

Із принесених з собою до вечорничної хати продуктів ( маку, олії, муки, меду, грибів, сухих фруктів, риби тощо) дівчата готували вареники з маком і сливами, пироги, узвар, книші, пшоняну чи гречану кашу, рибу, капусту, голубці, кисіль, тощо.

Ворожили гуртом (і хлопці, і дівчата), групою (дівчата ворожили, а хлопці тільки спостерігали, часом різними жартами намагаючись їм перешкодити) та на самоті (коли не повинно бути свідків).

Варіантів ворожінь було безліч! Перші колективні ворожіння часто проводили напередодні Андрієвого дня, коли дівчата вночі, після других півнів, кликали Долю (судженого). Судженого дівчата запрошували (перед Катериною та Андрієм) також до каші (пшоняної з маком), виносячи її опівночі у горщику до воріт та вигукуючи: “Доле! Доле! А йди кашу їсти” або ж: “Суджене, не згуджене, ходи зо мною кашу їсти”. Як обізветься на поклик хто молодий або собака загавкає тоненько, то та дівчина вийде заміж за парубка, а як старий або ж собака загавкає грубо – то за вдівця. Коли ж ніхто не відгукнеться, то дівчина сумує, бо це знак, що ніхто її не засватає.

З’ївши кашу, дівчата кидали порожній горщик через голову і, коли він не розбивався, його топтали ногами.

Ворожили також з вогнем, водою і воском. Відбувалося це так: хлопці і дівчата прикріплювали маленькі воскові свічечки (позначені іменами) до половинок шкаралуп горіхів або зроблених з воску мисочок чи просто дощечок. Принесену з найближчого джерела чи річки воду наливали у миску, опускали туди запалені свічечки і спостерігали за їх рухом. Якщо свічечки парубка і дівчини зіштовхувалися і разом пливли, це означало, що вони скоро поберуться. Чия свічка потоне, той чи та буде без пари.

Для того щоб з’ясувати, чи повінчаються закохані, у миску з водою кидали два листочки барвінку. Якщо листочки сходилися, то мало бути весілля.

На Прикарпатті дівчата виймали з печі розжарені вуглики і клали їх між зубцями маглівниці (рубель – знаряддя для прасування). Чий вуглик найшвидше згасав, та дівчина першою виходила заміж.

Ворожіння часто супроводжувались сміхом, жартами, вигуками, а то й сльозами (коли дівчині не випадало заміжжя).

Крім ворожінь про одруження, яких було найбільше, дівчата намагалися розгадати таємницю: а яка ж на них доля чекає? Для того на столі під три (або п’ять) перевернутих догори дном миски (покришки чи горщики) клали перстень, барвінковий віночок, ляльку, очіпок, хустку, нитки, квітку, коралі, свічку, цілушку хліба, вуглик, землю у хусточці, хрест, цибулю тощо, ставили воду. Дівчата, що мали ворожити, по черзі виходили з хати (у сіни, надвір), а у той час вечорнична мати підкладала щось із зазначених предметів під миски. Набір з трьох – п’яти предметів у різних місцевостях України був різний, однак віночок і очіпок входили до нього повсюдно. Дівчата поверталися по одній до хати і, не знаючи, під якою посудиною що лежить, піднімали одну з них. Якщо натрапляли на віночок, квітку, то мали ще довго дівувати; на перстень, очіпок, перемітку чи хустку – вийти незабаром заміж; коралі – залишитися дівчиною; хліб – бути багатою; вуглик – чоловік буде ковалем; нитки – ткачем тощо. Лялька, цибуля віщували, що дівчина стане покриткою, а свічка, хрест, земля у хусточці вістили смерть.

Одним з найпоширеніших ворожінь на Андрія по всій Україні було засівання. Дівчата сіяли конопляне сім’я, часом жито, льон і мак, здебільшого навколо хати, і приспівували: “Андрію, Андрію, я коноплі сію. Дай ми, Божейку, знати, з ким я їх буду брати!..”

Непомітно збігав час, пора вже дівчатам повертатися до вечорничної хати, подавати вечерю. І ось наставала година, коли молодь бралася до головного ритуалу Андрієвих вечорниць – кусання калити. Коли калиту підвішували високо, то щоб вкусити її, треба було підскочити на коцюбі, ще й не розсміятися. Це зробити непросто, корж гойдався, а іноді його ще й на мотузці писар то опускав, то піднімав, коли прибулий на кочерзі ротом хапав ту калиту.

Під час кусання калити у хаті все колотилося, мов у пеклі: шум, сміх, регіт, гуки. Важко було не розсміятися.

Після вечері молодь багато співала. Цього вечора хлопці і дівчата розпочинали колядувати. Танцювали “гопака”, “козачка” та інші танці. Там, де постили, не танцювали і скоромного не їли. Веселощі часом тривали цілу ніч. Вдома дівчата продовжували ворожіння.

Свято Андрія молодь, особливо дівчата, вважали найважливішим, його чекали з радістю. Тривало свято два-три дні, до нього навіть справляли новий одяг.  Увечері парубки та дівчата робили опудало Андрія. Тоді клали його на покуті, під образами і починали за ним сумувати, а то й голосити (плакати). Це тривало годину-дві. Потім брали те опудало і несли на город або до урвища і там залишали (тобто хоронили). Після цього продовжували веселощі, танці, тим і закінчувалося Андрієве свято.

Тоді ж під час спільної вечері хлопці та дівчата складали подяку господарям за те, що приймали у себе вечорниці.

Не менш органічними були на вечорницях маскаради та ігри (у каплуна, журавля, бузька, Опанаса, козака та інші).

Упродовж багатьох віків та ще й у нашому столітті українські вечорниці залишалися найбільш вдалою і довершеною формою гуртування української молоді. Вечорниці були справжньою народною школою життя. Як і в сім’ї, тут призвичаювали молодих до праці та різних ремесел. У парубків та дівчат формувалися естетичні уподобання, основи гуртової та особистої поведінки, емоційний та інтелектуальний досвід. Молодь освоювала багатий фольклор (пісні, казки, оповідання, перекази, легенди, жарти, загадки, прислів’я, прикмети тощо), історію села, краю, народу.

Вечорнична хата з її іграми, обрядами, піснями, спільною вечерею тощо була немов прелюдією майбутнього сімейного життя. Парубок, дівчина бачили своїх суджених у різних життєвих ситуаціях (у праці, побуті, під час забав і т. п.), вивчали характери, звички, уподобання одне одного. Тому й добиралися пари, що пасували один одному. Розлучення, як свідчать дослідники, були винятком.

Претендуючи на право бути членом громади, парубки намагалися демонструвати свою гідність, відважність і сміливість, вміння спілкуватися з дівчатами, вправність у співах, танцях.

У наш час вечорниці втратили своє первісне призначення. Однак їх естетичний, етичний потенціал, народознавчу пізнавальність варто використовувати, виховуючи нині молодих людей. Ось тому останніми роками у народних домах, закладах освіти, будинках культури, молодіжних організаціях  влаштовують “вечорниці”.

Щоб бодай частково відчути той особливий дух та колорит надзвичайно багатих українських традицій.

 

Наталія Королевич

Матеріал підготовлено з використанням інтернет-ресурсів.

Фото до публікації використано з Вечорниць 2017 року, що їх провели народні аматори у будинку культури с. Тязів Ямницької ТГ Івано-Франківської області.

December 2021