Ще вдосвіта наша баба бралася до роботи. Вона діставала з покуття кремінь і кресало, які останні дванадцять днів лежали під образами. Баба тричі клала на собі знак хреста і, ставши обличчям до схід-сонця, викрешувала “новий огонь”. Цим вогнем вона розпалювала в печі дванадцять полін, що їх припасала та сушила дванадцять днів останнього місяця.
Баба, мама та цьоця Маруся починали готувати дванадцять свят-вечірніх страв: узвар з сушениць, пісні голубці, квасолю, бураки з хріном, поливку з білих сушених грибів, квашену капусту з пшоном… Вони смажили рибу, ліпили вареники з грибами, з капустою і “вушка” з маком, варили товчену пшеницю на кутю. Господині виглядали зосередженими, заклопотаними, і ніколи не було чути суперечок у цей урочистий день.
– Віншую вас із щастям, здоров’ям, з цим Святим Вечором, щоб ви в щасті і здоров’ї ці свята провели та других дочекались – від ста літ до ста літ, поки нам Пан Біг назначить вік! – віншував дідо, вносячи до хати “дідуха” – сніп з пшениці. Він піднімав “дідуха” високо над столом і ставив на покутті під образами.
Скільки ми пам’ятали себе, дідух був той самий, з “головою” і 12 гілками в різні боки. Баба казала, що чим старіший дідух, тим більшу він має силу у захисті родини – це місце перебування духів-предків, а в дім він приносить здоров’я, щастя і добрий урожай. Після цього дідо знову вносив до хати оберемок пахучого сіна, яке ділив на дві нерівні частини. Меншу клав на покутній бік столу, а з більшої робив стіг під столом.
Потім дідо йшов напувати худобу, стелити корівкам нової соломи та давати їм свіжого сіна. Він відкидав сніг від хати, розчищав стежки і турботливо обходив усе господарство, щоб ніде нічого не зосталось неприбране.
Завиваючи насіння вівса у різнокольорову “позелітку” для святкового “букету”, я спостерігала, як наша баба розстеляла сіно тонким шаром на столі, “аби нагадати про стаєнку у Вифлеємі”, діставала зі скрині нові білі обруси і застеляла стіл. Під скатерку баба ставила на чотири кути столу по голівці часнику – “щоб злу силу відігнати”. Посередині господині клали струцлю (плетенку, посипану маком) або калачі, сіль та велику воскову свічку в горнику, наповненому ярим зерном.
Дорослі у цей день нічого не їли, а нам щось-таки перепадало. Ми із сестрою не відходили від баби, яка терла мак у макітрі до пшениці. Тертя маку було відповідальною справою: треба було знати, скільки влити запареної води і як притискати макогін, щоб правильно потерти; як потерти, щоб він випустив молочко, і коли можна додавати цукор… Ми уважно слідкували, коли цей ритуал підходитиме до кінця, бо знали – по завершенні цієї важливої справи баба дасть нам облизати макогін.
Не могли дочекатися Святої Вечері, бо дивитися на усі ці пляцки, медівники, горішки, грибочки, хрустики, перекладанці було понад наших сил.
Ми ходили за бабою з кухні до комори, а з комори до нової кімнати (там, де завжди зимно і де, власне, й зберігалися холодці, шинки, ковбаси, кров’янки, сальтисони, вуджені ребра та ще з добрий десяток страв, немислимих у решті світу) і виклянчували “троха попробувати”.
***
“Дай Боже добрий вечір, ті свята упровадити, других дочекати в здоровлю, щастю до другого року, на многії літа!”
Дідо заходив з морозу до хати і сповіщав, що Святий Вечір уже почався, бо на небі засяяла вечірня зоря.
На стіл клали 12 страв, які мали нагадувати про 12 апостолів. Коли дідо обійшов всю худобу, ми усі разом навколішки ставали на молитву, проказуючи “Отче наш”, “Богородице, діво, радуйся”. Після дідового благословення сідали до Святої Вечері, яку починали з куті. Також, кутю та узвар ставили окремо для покійних родичів.
Ми знали, що під час вечері не можна виходити з-за столу, не годиться ставити ложку на стіл, багато теревенити – теж не добре. Після вечері ми з кузинками лізли під стіл “квокати” – “щоб квочки сідали”:
– Квок-квок, сорок курок, два когути, нема куди перейти!
– Кво, кво – завтра Різдво!
За це вуйко Стах і тато кидали нам у солому копійки.
Після Святої Вечері мама перша починала колядувати. Мама мала гарний голос, тому перші хвилини усі слухали, а потім і собі підхоплювали:
“… Христос родився, Бог воплотився,
Ангели співають, царіє вітають,
Поклін віддають, пастиріє грають,
“Чудо, чудо!” – повідають”.
Мама знала усі колядки від початку і до кінця, і коли ми збивались десь посередині, вона продовжувала удвох з бабою:
“…І ми рожденну Богу поклін даймо.
“Слава во вишніх!”
Йому заспіваймо”.
Баба вважала, що після Святої Вечері ми маємо зоставатися за столом. Баба тішилася, що ми святкуємо усі разом, здорові і просила Господа, щоб весело відсвяткувати і дочекати “віднині за рік”.
Такої чистої радості і всепоглинаючої віри, як на Святий Вечір, не приносили жодні свята року. Після Вечері ми усі колядували “Бог Предвічний народився…”, “Нова радість стала, яка не бувала” і дійсно раділи, що уся родина зібралася разом, усі здорові і просимо “Небесного Владаря” дарувати “літа щасливії цього дому господарю!”
Тільки сьогодні, з висоти моїх прожитих літ, я розумію, наскільки дорогими були для мене Різдвяні свята: Вертеп, колядки, посівання, щедрівки, віншування… Сьогодні ми усі радіємо, що ці невмирущі традиції повертаються в Україну – дні милосердя, доброти, всепрощення.
Різдво – це теплі спогади дитинства.
Щиро зичу усім здоров’я й веселих свят!
А нашій неньці Україні – Перемоги!
Христос Рождається! Славімо Його!
