Ще студентом український музикант, вокаліст Віктор Винник заснував гурт “Мері”. Відтоді група видала п’ять альбомів, Віктор Винник є автором текстів і музики майже до всіх пісень, хоча він пише пісні для багатьох відомих українських виконавців. Географія закордонних концертів гурту широка – виступи у США, Італії, Польщі та Латвії, Великій Британії.
З початком російсько-української війни на сході України Віктор почав писати більше пісень про війну, присвячувати їх військовим, воїнам-добровольцям, волонтерам: “Падала зоря”, “На шматки”, “Good bye, Russia”, “Наш кордон”, “Про них”.
Слова його пісні “Я Z України” не лише пишуть на футболках та охоче підспівують, пісню ввели в ротацію кілька українських радіостанцій у день, коли набрав чинності закон про квоти на українську музику в ефірі радіостанцій.
– “Так, я з України, це навпроти Європи, і я хочу знати – хто тут хто?” Вікторе, тобі вже відомо – хто тут хто?
– Я завжди знав – хто тут хто. Це радше була пропозиція іншим людям спитати у себе. Мені приємно, що завдяки ніби простій фразі у цій пісні багато людей поставили собі таке запитання, і хтось навіть знайшов відповідь.
– Чому написалася ця пісня?
– Я не знаю, чому пишуться пісні. Пісня – це емоційний згусток, який має визріти, кристалізуватися, оформитися, і потім він буде шукати вихід. Я художник за фахом, міг би ці емоції на полотно видавати, але не склалося. Пісня “Я Z України” написана задовго до подій на Майдані. Очевидно, вже були дзвіночки, які не прямо, але говорили про те, що нас чекає… Пам’ятаю: ми їхали в гори, і ця мелодія крутилась у голові. Вона була написана одразу ж у 2011-році, а видана тільки у 2016-му році. Я перед собою завинив, бо цю пісню притримав. Тоді у 2013 році була думка – не розхитувати човен, а даремно – треба було це робити. У пісні буквально все сказано! Унікально! Є така країна – навпроти Європи, яка не розуміє своєї мови або не хоче розуміти.
Пісня акцентує чітко на мовному питанні – для мене це Альфа і Омега, з мови ми починаємо себе ідентифікувати.
– Ти знав, що вона так “вистрелить”?
– Ні, не знав…У пісень доля, як у людей. Цього не можна спрогнозувати. Я коли чую іменитих продюсерів – “тільки ми знаємо, що це буде так”, тихенько сміюсь….
– А коли ти почав писати про війну?
– Пісня “Незнайомий мій брат” 2001 року. Пісню “Падала зоря” написав, коли гостював у своєї сестри в Парижі 2014 року. Кінець зими-початок весни, європейська зима, на всіх розкладках Україна і Крим, люди, коли чують українську мову, підходять до тебе і кажуть: “О! Україна!”.
– Пісень про війну багато?
– За останній рік таких пісень не з’являлося. І нічого дивного – ця війна триває 8 років. Друга світова війна була 5 років. Суспільство втомлюється, тільки пасіонарна група бере ще участь у волонтерському русі. Добровольчий рух – що з ним стало? Вислів “ми вас туди не посилали”, який звучав у 80-х про Афганістан, нікуди не зник, його застосовують і зараз. Є просто втома від думок, від того, що ти знаєш долі тих людей, які пройшли війну, з чим вони стикнулись тут. Коли розпочалась війна, артисти, які до цього співали про гламур, зразу кинулися писати про ці події. Це був шквал такої мури, і єдине, що мене втішало – я знав: мине час, і це все просто змиє, як хвиля пісок. Залишилися тільки ті пісні, які можна дотепер виконувати на концертах, і їх чекають люди, і знають слова. Усю кон’юнктуру час розвіяв.
– Через це ти себе вважаєш нішевим музикантом?
– Не навчився монетизувати так, як міг би, і так, як треба було б. Коли купував першу гітару, у 90-му, я й уявити собі не міг, що буду співати, що хтось знатиме мої пісні. Просто хотів співати Віктора Цоя у той період,
Моє тихе щастя у тому, що можу все своє свідоме життя займатися тим, що мені подобається, і не займатись тим, що не подобається.
Люди часом пишуть: “нам сподобалась пісня, вона ж про це”. А я просто писав пісню, були зв’язки слів і мелодійні звороти цікаві. А виявляється, там такий зміст! Іноді грішиш, коли діймають і треба швидко сказати, про що пісня, береш думку цієї людини, тому що вона така “завернута” і красива, ну як не взяти?
Насправді все у мистецтві нішеве, просто ніші – ширші і вужчі. Глобально – все ж має свої рамки. І вони визначаються, напевно, кількістю і якістю людей, які резонують з тобою…
– І водночас ти кажеш, що не затиснутий у стилях?
– Коли ти юний, тобі здається, що драйв може давати тільки електрогітара, а потім минає час і розумієш, що драйв дає і тиша, і трембіта, і труба, і бубен. Адже, драйв – це поняття не музичне, це поняття емоційне.
Вважаю себе породистим бойком.. І мені прикро, що наш етнос – бойки – фактично найчисельніший, але найменше вивчений.
Я з гір, і завжди люблю казати: там, де народився, там і пригодився. Тобто це в мені живе, і воно має якось вийти. Зараз у розробці ще кілька пісень з балканськими мотивами.
Іноді дивлюсь на своїх колег, які загнали себе в рамки і дуже переживають, що крок вліво-крок вправо – нас не зрозуміють, нас не впізнають наші слухачі. Маю щастя – можу не боятись, що відверто попсова пісня “Чорні очі” добре звучить на фоні серйозної лірики. І що приємно– я виходжу в зал, і завжди є люди.
– Є страх, що тебе забудуть?
– Я боюсь іншого. Боюсь здатися надто пафосним. Згадую геніальний вислів Кузьменка Андрія (Кузьми Скрябіна) – “треба жити так, щоб було з чого пореготати”. Люблю пореготати і дуже-дуже люблю людей.
– Нова пісня “Тільки не треба” теж лікує від депресії? Це повернення до ранніх “Мері”?
– Ми не можемо повернутись, навіть якби хотіли. Однак, мені треба мати перед собою всю палітру емоцій, не можна малювати все чорним кольором, хоча він мені подобається. Це ніби розмову переривають жартом, така собі пісенька про людей, які вважають, що навколо них обертається все. Наше покоління навпаки старались вирівняти під одну планку. Зараз нова маскультура вчить – проявляйся, будь індивідуальним – і це прекрасно. Я за індивідуальність, але часто люди пускаються берега і перестають помічати, що все ж таки живемо серед собі подібних, і треба озиратися і бачити людей.
Зараз в нас є вибір, але, виявляється, вибору може бути забагато.
– Ти все ще у творчому пошуку?
– Коли у нас були концерти з оркестром, пригадував, як я, хлопець з вулиці, купив колись гітару і вивчив ті три акорди, потім чотири – їх достатньо, щоб зіграти всю музику світу. А тепер за мною сидять дипломовані, академічні музиканти, і вони грають мою пісню. Яке життя бентежне, правда? Як то буває… Це були пошуки, це було – а давай оце зробимо. Це можемо зараз собі дозволити? І ще важливо – чи ти готовий, щоб це підняти. Є речі класні, вони тут, але ця “штанга” заважка.
– Що на сьогодні може собі дозволити Віктор Винник?
– На чудову розмову з тобою. Це мало?!
– Чого не може?
–Не чесно вчинити. Думаю, чогось завжди не міг. Бо хотів бути чесним перед собою. Розумієш, чесно – це ніби просто, але стільки є спокус…
– Тому ти не співаєш російською?
– Ідея була така раніше, боюсь, що вона знов воскресне, як Фенікс: виростати тут, а потім їхати на роботу у Москву і вже звідти повертатись зіркою. В Україні зірки почали з’являтися у період воєнний та поствоєнний.
– Це сталось з запровадженням квот на радіо?
– Це також зіграло свою роль. Мені так боляче, але вже на весну, бачу, оцей шлюз, який вдалося кілька років тримати неймовірними зусиллями, протікатиме, його починають потрошки відпускати. І навала російських гастролерів знову хлине.
– Але ж є аудиторія, яка завжди слухала українське?
– Пасіонарна частина, звичайно, була. По Україні буваю на ФМ станціях і вони кажуть: “от ми вже не крутимо російської музики стільки-то років”. І вони вважають це героїзмом. А у Львові та в інших містах на Заході Україну російської музики давно не крутять, тобто станції чітко для себе давно сформували ці квоти.
– Для інших артистів пишеш часто?!
– На замовлення пишу не так часто, як можна подумати. В основному це молоді артисти. Співпрацюю з продюсерською компанією, яка займається музичним ринком вже 20 років. У чому моя місія? Є пісні, які пишуть українською, але однозначно російськомовні люди, і відчувається нерідність мови. Є багато помилок, неправильних зворотів, чимало слабких місць, які треба виправляти. Позитивно, що принаймні вони хочуть це робити. Мені приємно до цього долучатись. Стараюсь що три місяці давати свої пісні для радіоефіру, для кола своїх слухачів.
– Зауважила, ти любиш притримувати свої пісні?
– Пісня, яка пишеться на сезон (зараз для пісні – це місяць максимум), ніяк не може бути актуальною через 5 років. Згадаймо близькі нам пісні 90-их. Унікальна пісня “Вона” буде жити, є дуже популярні пісні, які збирають мільйони, але подивімося років хоча б через 5, чи вони залишаться?! Зараз є шквал матеріалу. Раніше не було стільки пісень і було простіше і для слухача, і для артиста. Важко зараз зорієнтуватися у цьому океані! По-людськи співчуваю музичним редакторам, особливо тим, хто совісно ставиться до своєї справи, хто переслуховує тонни матеріалу.
– Твій гурт багато гастролював. Європа, Америка, Канада, куди далі?
– Охоче їдемо туди, куди запрошують, і по Україні і за кордон. Найчастіше запрошує діаспора, хоча у нас є артисти, які можуть щось показати і сказати іншим націям. Глобально розумію, що ми для наших, і це прекрасно. Коли розповідають – поїхали і порвали якусь країну, треба уточнити хто був у залі. Дев’яносто відсотків – наша діаспора. Це ми бачили в Італії, Британії, у тій же ж Америці. І буває дивно – у 2019-му році ми були в Чикаго на великому фестивалі, а через два дні у Києві, в клубі мали концерти. Українців було в сотні разів більше у Чикаго, ніж у київському клубі, хоча це клуб, де популяризують українське, і там збираються люди, яким не байдуже.
– Карантинні обмеження для тебе не стали проблемою, ти звик бути на самоті?
– Пам’ятаю, ми жили на півночі, коли мені було три роки. Батьки їздили на північ Росії в 70-их і мене залишали вдома. Зараз важко уявити собі, щоб маленьку дитину залишити вдома на добу саму. Тоді ж інакше не можна було, і я пам’ятаю цей стан. Спочатку страшно, потім плачеш, потім починаєш малювати по стінах, і тоді був мій прекрасний період стінного живопису. Потім прийшли книжки, далі з’явилась музика.
Тому самотність – дивно для мене звучить, може тому, що я під час концертів набираюсь енергії. І ця батарейка може тримати довго.
– Вікторе, ти кажеш, що твоя аудиторія завжди у залі?
– Коли треба “проголосувати” гривнею, випадкових людей не буває. Бачу по очах, вони на концерт приходять, щоб взяти своє. Я дослідив: музика – це машина часу. Якщо музика має бекграунд, має історію, артист живе своєю публікою, люди приходять і кажуть: “ми під пісню “Мерідіани” познайомитись з моєю дружиною”. Для них це світлий момент, і вони приходять, щоб перелетіти на 3 хвилини знову туди у 2003-ий чи 2005-й рік, коли були ще не такі, як зараз, і для них це цінно. Люди за цим приходять на концерти, тому вони не можуть бути випадкові.
– Гурт тепер називається “Віктор Винник і “Мері”. Ти вніс своє ім’я в назву…
– Це ж мій проект, і дуже добре, що за стільки років це сталося. Чому я хотів бути художником? У мить творення з ним у співавторах є Господь Бог і полотно. Музика, особливо жива музика, передбачає інше – для відтворення вона передбачає залучення людей, а кожна людина – це своя Галактика, свій Космос, зі своїми плюсами і мінусами, зі своїм головним болем і проблемами у сім’ї. І тому знайти людей – дуже важко. Не обов’язково, щоб вони були однодумці. Важливо, щоб вони були стійкі до роботи у таких польових умовах як наш шоу-бізнес. Є прекрасні музиканти, я бачив їх у різних колективах, але вони не можуть комунікувати з іншими, вони не можуть перебувати добами у мікроавтобусі чи у потязі тривалий час на гастролях. Мені пощастило знайти людей, з якими ми дотепер разом.
– Чого боїться Віктор Винник?
– Я ж безстрашний! Боюсь за людей, які мені близькі.
– Чого не написав Віктор Винник?
– Ще про себе не писав, не доріс, тільки вибриками.
– Я часто думаю про..
– Про всяке.
– Сміюся з …
– З усього, що не буде виглядати цинічно…Не хочеться переходити за межу. Стараюсь бути уважним.
– Моя сила в …
– Хочу думати, що в правді.
– Через 50 років мою пісню…
– Мені байдуже, що буде через 50 років. Якщо котрусь з моїх пісень будуть співати, мені буде це приємно.
– Мою сутність передає моя пісня…
– “Ромео”.
Автор: Парасковія Дворянин
