Юлія Косівчук. “Та, що носить сонце…”

Я наплакала два листки.

Два листки і чотири грами.

Я шалено хотіла до мами,

Але так, щоб не бачив ти.

І однаково, що листки

Це зневоднення неба взимку.

Краще я намалюю картинку,

Неспроможну ніким осягти…

(Юлія Косівчук)

Юлія Косівчук. “Та, що носить сонце…”

Про Юлію Косівчук, яка родом із мальовничого та чудового буковинського краю  міста Чернівці, можна говорити довго і з великою радістю, бо вона є справжнім сонцем. Колись в авдиторії Чернівецького університету я познайомилася з цією чарівною жінкою, і відтоді тримаю в серці своє захоплення. Ця жінка розмальовує світ. Письменниця, художниця, композиторка, журналістка, філолог, співачка, волонтерка, і навіть професійна каратистка, а ще фотомодель; створює сама цікаві та неповторні образи, щоразу дивуючи, зокрема своїх друзів-підписників у Фейсбуці. Мама двох діток – Марічки та Іванка, віддана своїй землі жінка, хоч уже більше 15 років живе за океаном, у Каліфорнії (США). Авторка книг: “Помаранча-Size”, “У стилі достиглого льону”, “Мама, в якої зламалася пружинка”, “Війна і маленька Віра”, “Дракон – це вам не динозавр”, “Пані Резиденція і таємні ходи’. Остання найновіша книга короткої прози  “Небезпека зсуву”. Юлія сама ілюструє свої книги, сама перекладає окремі з них англійською, розмальовує не лише книги, але й сукні та новорічні іграшки. Господь обдарував Юлію чарівною вродою і просто неймовірними талантами. Уже 8 років мисткиня малює своїх особливих ангелів і так допомагає хворим діткам. Більше тисячі ангелів уже знайшли серденька своїх власників. А починалося все з “Міста Добра” Марти Левченко.

Про все найголовніше та найдорожче у житті Юлії говоримо із нею.

 

Юліє, розкажіть про своє дитинство… Адже ті спогади завше найсокровенніші.

– Я була прикольною дитиною. Слухняною, але жахливою непосидою. Пам’ятаю, тато побився об заклад із нашим сусідом, що я не всиджу навіть хвилини на стільчику. Давав мені тоді три карбованці, неабияка сума для дитини. На одинадцятій секунді я схопилася на ноги, бо в мене з’явилася якась цікава ідея і побігла втілювати її в життя. Тато довго сміявся.

Колись я приводила додому усіх бродячих котів і собак, яких зустрічала. Мої родичі і досі згадують історію, як ми із сестрою поїхали з бабусею і дідусем на тваринний ринок. Вони збиралися купити порося. Нам дозволили вибрати собі кроленят. Вони тоді не знали, що у нас з Тонькою були свої гроші, наколядовані. Я одразу ж зорієнтувалися і переконала сестричку, що нам просто таки необхідно завести кіз. Грошей у нас, як виявилося, вистачило аж на двох козенят. Тож, допоки бабуся з дідусем обирали порося, ми повернулися до них уже з козами. Продавці товар назад брати відмовились і наша сім’я поповнилася ще на дві домашні тварини. Свою козу я назвала Сяо Лун, що в перекладі з китайської означає “маленький дракон”. Таке було прізвисько у Брюса Лі, а я вже тоді від нього фанатіла. Моя коза була дуже кмітлива  знала команди і відгукувалась завжди на моє “меееее”.

Перший вірш, перша картина? Кому вони були присвячені?

– Я завжди дуже любила малювати і співати. Правда, на жаль, мене так і не віддали до художньої школи, і до музичної теж. Це серйозні прогалини у моїй освіті. Пам’ятаю, у нас був диван сірий, у темно-зелений квітчастий візерунок. В одній з тих квіток я побачила смішне обличчя, щось на кшталт мультяшного чоловічка. Мені тоді років було 9-10. Я і досі, малюючи своїх ангелів, використовую отой побачений мною образ. Перші вірші мої були незграбні і смішні. Нікому їх не показую.. Уже в студентські роки мені дуже пощастило тусувати серед справді геніальних і талановитих людей: Сергій Пантюк зібрав нас усіх під своє крило. Це були незабутні часи – стільки свіжих і цікавих думок у мистецтві. Інга Кейван, Микола Антофійчук, Богдан Ільницький, Володимир Півторак, Андрій Гречанюк, Антоніна Косівчук (Бабчук), Дмитро Тодорюк, а ще ми спілкувалися з неймовірною Ларисою Бережан, і з геніальним Василем Кожелянком. Фести, літ-вечори, збирання у кафешках і скверах…

Ви живете уже довго за кордоном? Наскільки там, у Америці, Вам комфортно як творчій особистості?

– В Америці живу з 2004 року. Насправді ніколи не думала, що житиму не в Україні. Просто закохалася і поїхала до свого чоловіка. Мені дуже пощастило, що він мене розуміє і підтримує, тому я і за океаном продовжую бути українкою. Для нашої сім’ї це дуже важливо. У нас навіть правило є – розмовляти лише рідною мовою вдома. Тому діти досконало володіють українською. Марічка вільно читає і пише нею. Навіть нас з чоловіком і молодшого братика Іванка виправляє, якщо, бува, прослизне якийсь росіянізм у розмові.

Яким є Ваш будень?

– Намагаюся бути хорошою мамою і дружиною. Але, напевно, іноді мистецька натура переважає, і щось не дороблю, щось пропускаю. Взагалі-то я перфекціоніст, і мені дуже важко щось робити абияк. Просто так не можу. Фізично від того погано, але навчилася працювати дуже швидко. Ненавиджу розмовляти по телефону, вважаю, що люди, які довго теревенять просто крадуть твій час.

Знаю, що Ви намалювали уже більше 1000 картин ангелів? Яким був той перший ангел? Підозрюю, що Ваші ангели розлетілися по різних куточках світу.

– Просто дуже захотілося. Було нестримне бажання і відчуття, що світу бракує добра. Перших ангелів я просто дарувала друзям. Потім друзі друзів почали просити намалювати щось для них. Кожен хоче знати, як виглядає саме його охоронець. Одного разу побачила пост Марти Левченко про дівчинку Яночку, яка бореться з раком. Дуже захотілося допомогти малечі. Я написала Марті і показала одного з ангелів. Запропонувала зробити аукціон, а кошти передати на лікування дівчинки. Марті сподобалась ця ідея. Я ніколи не дублюю своїх малюнків. Бо кожна людина унікальна, а значить і ангел у неї особливий.

Хто є найбільшою Вашою підтримкою у житті?

– Найбільша підтримка і найбільше моє натхнення – це мій чоловік Ростик Бучко, мої діти Марічка та Іванко. А також мої батьки і сестра. Вони завжди мене підтримують у всіх моїх проєктах. І я за це їм безмежно вдячна. Бо іноді треба варити борщ, а я малюю чи пишу, і ніхто за це на мене не ображається. Тоді чоловік вдягає фартух. Благо, він вміє і дуже любить куховарити. Головне, навчитися правильно розпоряджатися своїм часом.

Не так давно у чернівецькому видавництві “Букрек” вийшли дві Ваші книги – “Мама, у якої зламалася пружинка” і “Війна і маленька Віра”. Чим вони особливі для Вас?

– Обидві книжки дитячі. “Війна і маленька Віра” – точно. Це історія про те, як маленька дівчинка Віра перемогла потвору війну. А от “Мама, в якої зламалася пружинка” – тут я не впевнена, що це книжка для дітей. Історії там невигадані, я їх позичила у Марти Левченко. Просто, до кожної історії додала ангела, який допомагає людям. А ще кожна розповідь має щасливий кінець. Дарина Максимець (“Букрек”) видала цю книжку безкоштовно. Тобто видавництво зробила це за свої кошти, таким чином приєднавшись до благодійної акції. Усі гроші з продажу книжки перераховуємо бідним і хворим дітям, підопічним Марти Левченко. Також вийшла друком книга моїх дитячих віршів “Дракон – це вам не динозавр”.

Ви відомі також і як виконавиця власних пісень. В одній із ваших книг серед 140 віршів 36, які стали піснями. А до чого більше тяжієте : музики чи живопису?

– Живопис, музика, вірші чи проза – не можу визначитися, що люблю більше. Помітила, що протягом року буває, що мені активно пишеться, тоді менше малюю. Потім настає черга або музики, або живопису. А перед Різдвом хочеться робити ляльки – за два тижні зробила аж 10 штук.

Виявляється, така ніжна і творча особистість, як Ви, ще й каратистка?

– Карате я займаюся з 11 років. Це моя юна закоханість у Брюса Лі привела мене до східних єдиноборств. Ніколи про це не жалкувала. Самодисципліна, яку виховала в собі змалечку у спортзалах, знадобилася у дорослому житті. І коли хотілося на все забити, тоді отой внутрішній воїн робив крок вперед. У 19 років я почала тренувати. Тоді було 60 учнів і всі мої учні були мені рідними дітьми. Я і тепер треную. До речі, моя донечка займалася у мене, а тепер мені допомагає тренувати помічник інструктора.

У Вас дуже багато красивих фотографій, оригінальні образи, чудові пейзажі, композиції.  Ви таке створюєте самотужки?

– Майже усі фотокартки роблю сама. Сучасна техніка це дозволяє. Триніг і невеличкий пульт замінює фотографа. Люблю придумувати образи, бо це своєрідна втеча від реального світу. Коли читаю новини, хочеться сховатися під ковдру, бо не знаєш як допомогти цьому світу, тоді я вигадую щось інакше: красиве, добре, часто дитяче. А цей світ казки допомагає не збожеволіти. Друзі знають про мої дивацтва і часто приносять якісь смішні капелюшки, вінтажні сукні для нових фотосесій. А насправді виручає секонд. Пам’ятаю, коли я була ще зовсім маленькою, то любила лазити до бабусі на горище. У далекому 1978 році вона побувала у Канаді, де досі живуть наші родичі. Привезла звідти якісь неймовірно круті речі, адже у радянському союзі все було однакове і сіро-буре. Я просто затамовувала подих, переглядаючи з яскравим принтом кофтинки, червоні лакові черевички, модні намиста, віяла, перуки; з майже прозорого мережива рукавички… Це був справжній міні-музей. Мене постійно питають, де я ці сукні тримаю. Я їх не тримаю – більшість з них віддаю дівчатам-випускницям з українських дитбудинків.

Як часто навідуєтесь до України? І які місця на рідній землі є найдорожчими?

– Мене завжди тягне додому. Щоразу, як відвідуємо Україну, відчуваю неймовірний заряд добра і натхнення. Правда, це дуже дорого літати з Америки на батьківщину. Ми намагаємось щороку прилітати додому. До речі, хоч в Америці я вже майже 15 років, Україну все ж вважаю своїм домом. Дуже люблю рідні Чернівці, і обожнюю свою Садгору. Це неймовірне містечко з власною історією, і там живе дитинство.

Про Вас пишуть як про найяскравішу особистість Буковини. А хто з митців для Вас є еталоном?

– Дякую, це, мабуть, тому, що я використовую яскраві барви. Не можу виділити одного конкретного митця чи мисткиню. Якщо людина заглиблена у свій світ креативності, і просто не може інакше існувати, не створюючи чогось особливого, то вона вже є для мене еталоном. Часто у митців буває лише одна кнопка: кнопка “увімкнення”, а “вимкнення” – таку митцям забули додати. Якось я малювала картину безперервно 8 годин, навіть забула поїсти (правда, це було ще до того, як я стала мамою.) Просто не могла зупинитися, не побачивши кінцевого результату. А коли завершила – картина мені зовсім не сподобалась, і я її одразу ж замалювала. Такий собі маленький кінець світу. Допоки наступного дня не створила саме так, як воно мені уявлялося – не заспокоїлась. Звісно, це дуже виснажує. Але ж кнопка лише одна…

Що допомагає йти вперед і бути собою?

– Не зупинятися мені допомагає моя сім’я. Щоразу, коли отримую відгуки від людей, про те, що їм подобаються мої ангели чи пісні – оце справжній заряд, і справжній драйв, що допомагає рухатися далі. А ще – кава і тістечка…

Розмовляла Ірина Садула, с. Тязів, Івано-Франкіська область

Юлія Косівчук. “Та, що носить сонце…” Юлія Косівчук. “Та, що носить сонце…” Юлія Косівчук. “Та, що носить сонце…” Юлія Косівчук. “Та, що носить сонце…” Юлія Косівчук. “Та, що носить сонце…” Юлія Косівчук. “Та, що носить сонце…” Юлія Косівчук. “Та, що носить сонце…” Юлія Косівчук. “Та, що носить сонце…”