Гаряча серцем. Харитя Кононенко

“Не бійтесь! На нашій крові повстане Україна…”.

Харитя Кононенко

Засновниця та керівниця Українського Червоного Хреста на Волині, співзасновниця Союзу Українок Канади,  голова жіночого товариства ім. Ольги Кобилянської в Саскатуні (Канада), пластунка у Подєбрадах і Празі, учасниця Української національної секції  Міжнародної Ліги миру і свободи, делегатка Міжнародного жіночого конгресу в Празі (1926); учасниця Української жіночої ради у Празі (1930-ті рр.); докторка філософії та економіки, медсестра УПА, що порятувала тисячі життів, пластунка, журналістка, поліглотка (володіла французькою, німецькою, чеською, англійською мовами), публіцистка, письменниця, редакторка, громадська діячка, перекладачка, науковиця, просвітянка, етнографка, авторка статей, спогадів, дитячих творів. Співпрацювала з видатною педагогинею Софією Русовою. Учасниця дівочої скаутської дружини у Києві, Української жіночої ради у Празі. Перша українка, котра 1928 року здобула звання “доктор права”. Закінчила філософський факультет Українського вільного університету в Празі та Українську господарську академію у Подєбрадах, інженерний факультет, правничі студії у Відні. Делегатка Українського жіночого конгресу у Відні, членкиня Академічного товариства “Січ”. Вихована у видатній сім’ї Вілінських. Брала участь у похороні героїв Крут, авторка спогаду “Крути. Пам’яти безталанних друзів”. Очолювала літературний відділ Міністерства культури Української Народної Республіки, працювала в Просвіті на Закарпатті, у товаристві “Сільський господар” у Галичині. Про Харитю Кононенко написав спогади український письменник Улас Самчук. А отаман Тарас Бульба-Боровець сказав про цю жінку наступне: “Харитю Кононенко тяжко зарахувати до жінок.  Це був з крови і кости хоробрий, самовідданий патріот-вояк…”. Потужна волонтерка, сказали б сьогодні ми, яка жертвувала і своїм життям. Таке рідкісне ім’я Харитина означає “благодать”, “милосердя”. На її честь названо одну з центральних вулиць Рівного і встановлено пам’ятну анотаційну дошку.

Про цю неймовірну жінку не так багато інформації у відкритих джерелах. Все, що вдалося віднайти – з оцифрованих журналів та давніх газет. З того і реставруємо її портрет. А доля була тернями поросла, складна… І  дещо перетинається із шляхом ще однієї видатної українки – Олени Теліги. Обоє сильні, обоє жили в ритмі з Україною, жертовно. Обоє померли за неї, навчалися в Чехословаччині в одній академії, відвідували гурток бандури В. Ємця. От лише про Телігу вже нарешті заговорили, а про Харитю  здебільшого мовчать…

Веремія життя…

Народилася Харитя Кононенко 18 (5) жовтня 1900 року у селі Миколаївка Полтавської області. У багатьох джерелах читаємо такі дані: батько Мусій Кононенко – поет і прозаїк, громадський діяч. Мати Тетяна Сафонова. Подружжя не мали дітей і взяли на виховання дівчинку із сиротинця. Х. Атапцева у своєму дослідженні спростовує цей факт. “Коли помер Мусій Кононенко, Харитині було уже 22 роки, а як відомо, її ще підлітком забрала до себе на виховання тітка Валерія О’Коннор-Вілінська. Якщо б Мусій Кононенко справді був батьком Харитини Кононенко, їй не довелося б у ранньому віці покидати батьківський дім”. Також друзі Хариті писали, що  вона була небогою для подружжя Вілінських. Ані друзі, ні сама Харитя ніде не згадують імен Мусія та його дружини. Правду можна дізнатися, лише знайшовши запис у метричній книзі про народження Хариті, бо там завше вказують імена та прізвища батьків. А поки що можемо лише здогадуватися. У деяких документах Хариті ім’я батька зазначено як Ерест, очевидно, Орест…

За свідченнями Лідії Бурачинської, близької подруги Хариті, батьки нашої героїні  були поміщиками. А в білому будиночку О’Коннорів на окраїні села Миколаївка Полтавської губернії минало дитинство та юність дівчинки Хариті. Старицькі, Черняхівські, Лисенки, Садовські часто були гостями у сімейства. З 1907 року Харитя разом з тіткою Валерією О’Коннор-Вілінською переїздить до Києва. Тут була активною учасницею Українського дитячого клубу, закінчила Києво-Фудкулеївську жіночу гімназію (перша жіноча гімназія у Києві, ініціатором та головним організатором створення був колишній київський губернатор, відомий меценат Іван Фундуклей).  Найкращою товаришкою Хариті була Вероніка Черняхівська – донька видатних українців Людмили та Олександра Черняхівських.

Жила наша героїня більше 15 років за кордоном, об’їздила більшу частину Європи. 1918 року із родиною Вілінських виїхала за кордон, спочатку до Швейцарії, де проф. О. Вілінський був призначений послом УНР. Після ліквідації посольства родина переїхала до Відня, а згодом – до Подєбрад (Чехія). І саме тут закінчила Українську господарську академію, здобувши звання доктора економіки. У той час у Подєбрадах вирувало цікаве культурне життя серед українців-емігрантів. 14 лютого 1926 року Харитя стала пластункою серед українських емігрантів у Чехословаччині.

Згодом помандрувала до Канади, тут провадила активне громадське життя. Була головою Жіночого товариства імені Ольги Кобилянської, входила до редакційної колегії “Каменярів” інституту в Саскатуні ім. Петра Могили. Після смерті дядька Олександра Вілінського, важке емігрантське життя лягло на плечі юної Хариті. Догляд та підтримка тітки Валерії, а також постійні пошуки роботи. 1930 року Валерія О’Коннор-Вілінська закінчує життя самогубством через небажання жити без чоловіка… І в цей час Хариті стає ще важче… Опісля жінка повертається знову до Подєбрад, а відтак мандрує на Закарпаття, до Ужгорода. Тут також дописувала до місцевого дитячого часопису “Пчілка”, вела дитячий гурток при Просвіті. Харитя Кононенко була представницею закарпатського жіноцтва на Світовому Жіночому Конгресі у Станиславові 1934 року. Також жінка допомагала і фінансово українським організаціям. Про це свідчить документ – подячний лист Софії Русової до Хариті Кононенко від імені Національної ради українських жінок у Празі від 1925 року.

Невдовзі жінка зупиняється в Галичині і активно працює при секції “Сільського господаря”, проводить та організовує вишколи та гуртки. Вона була управителькою перших курсів для сільськогосподарських інструкторок у Львові при Союзі Українок 1935 року. Організовувала Жіночі секції на Холмщині, Посянні й Лемківщині, певний час провадила курс інструкторок у відомому курортному містечку Криниці.

1940 року доля закидає на Волинь, до Рівного. Саме тут жінка провадила активну просвітянську діяльність, а також проявила себе, як справжня героїня. Вона допомагала з харчами, а також – визволяти, лікувати, переміщувати полонених українців; працювала при Українському червоному хресті. В умовах окупації організовує легальну школу медсестер та акушерок. Опісля очолила “Суспільну опіку відділу охорони народнього здоров’я”, таємно постачала ліки для вояків УПА. Саме за це її було заарештовано… “Ні один народ у світі не терпить так, як наш”, – писала жінка ще тоді, у розквіті сил…

“Ліс жовто-блакитних прапорців”

А тепер повернімося назад. Березень 1917-го… З особливим трепетом Харитя описувала дні гарячої революції, коли в Києві на Хрещатику збирався численний натовп. Так, вона “найщасливіша, розпещена дитина не могла дочекатися того ранку погідного, коли усе почнеться…”, поспіхом збиралася з тіткою їхати туди, на площу. Пані Вілінська пришпилила Хариті жовту-блакитну кокарду на хутряну шапку, в руках – жовто-блакитна хоруговка, в серці – трепет та хвилювання. Емоційно описує дівчина, як українці з особливою ненавистю руйнували пам’ятники ворогів та прагнули нового життя. Як же ж перегукується із нинішнім днем! Воля! Ось вона перед ними, тисячами, котрі так чекали, так сподівалися, так гаряче вимолювали… “Хай живе”! А у відповідь: “Слава”!, – лунало звідусіль. “Серед моря червоних прапорів, мріяли, мов метелики, наші рідні жовто-блакитні прапори…”. Люди кричали, і аж захрипали від крику. А найбільше тоді, коли побачили Михайла Грушевського, який якраз повернувся із заслання, і той наш святий прапор, що несла його донька Катерина.

А перед другим днем маніфестації, 19 березня, ціла старовинна шафа пані Валерії Вілінської була забита жовтою та блакитною матеріями.  Бо ж попереду важлива справа: робітники “Союзу городів” пана Вілінського прагли пошити й собі жовто-блакитні прапорці. І допоки покоївка Вілінських та робітниці майстерень шили прапорці, Харитя з товаришкою створювали кокарди і складали на фортепіяні. Понад 100 тисяч маніфестантів того дня вийшли до центру Києва!

Ось на балкон виходить славетна хорова капела О. Кошиця і співають “Ще не вмерла…!” “І коли навкруги пам’ятника Хмельницькому уставились артисти театру Садовського, здавалося, що ожила давня козацька слава, що то Бульба з синами воскрес та радіє з перемоги над ворогом”.

Харитя – етнографка

28 червня 1942-го року… Святочної недільної днини у Рівному творча імпреза – виставка українського народного мистецтва, ініційована головою жіночої секції Просвіти Харитею Кононенко. Улас Самчук ще не раз згадає свою щиру побратимку, напише про той вечір: “…Вишивки, килими, блюзки, рушники, подушечки. Все рівненьке, чистеньке, барвисте, мов безліч квітів. Кожна така старанно вишита подушечка, чи густо тканий килим, чи прекрасна густа маніжка… А скільки тут різноманітности! Наше народнє мистецтво може задовольнити найрозбещеніший смак”. Усміхнена Харитя стрічає при вході гостей та проводить до зали Просвіти… Жінка активно досліджувала та публікувала статті про народний одяг, зокрема Полтавщини, звідки була родом. Так, маємо прегарне фото Хариті у полтавському народному строї та статті про українські традиції: “Традиція вяже водно, і цілий нарід, творить його окремішність, і тільки той нарід, що береже ті традиції, не зникне ніколи безслідно з сім’ї культурних народів”. Харитя виступала за повну автентичність народного одягу, в тому числі і на сцені, і тому гостро критикувала всілякі додатки, що роблять стрій уже не зовсім українським…

“Балачки про моду”

Цікаво, що від 1936 до 1939 року Харитя Кононенко вела рубрику на жіночій сторінці відомого часопису “Діло”, зокрема “Балачки про моду”. Ця талановита жінка була справжньою знавчинею у галузі краси та моди. Вона знала все про модні кольори, відтінки та силуети. Яку пудру та рум’яна краще підібрати, які капелюшки пасують справжнім леді, словом, усе про те, як бути гарною, інтелігентною, стриманою.

Так, у газеті “Діло” за жовтень 1937 року авторка допису про моду радить, як правильно носити квіти у волоссі:  “Цьогорічна мода дозволяє вечірнім зачіскам багато ріжних оздоб. Найбільш улюбленими є квіти, чи живі, чи штучні. Квіти можуть бути ріжнокольорі, наприклад, гвоздик рожевий чи білий, або темно-червоний та жовтий, тоді як квіти штучні мають бути однотонні і навіть без листя. Вміщують сі квіти на ріжний спосіб. Зустрічаються часом і цілі віночки з квітів”. Тут вперше подані не лише новітні тенденції та світлини, а й численні роздуми, поради на теми краси та одягання українок. Авторка жартує з читачами, заохочує, радить, консультує. Як одягнутися правильно на лещата (лижі), які рукавички носити панянкам, які балеві сукні виглядають краще, які то сукні передполудневі, візитові, вечірні? Як вбирати своїх діточок, як бути жінкою і таки найкращою! Оскільки Харитя Кононенко окремі статті підписувала своїм прізвищем, а деякі криптонімами або ж скороченнями “Рита”, то, мабуть, цілу сторінку жіночу вела вона сама, а це одразу чотири рубрики упродовж майже чотирьох років.

“Весняні і літні витівки пані Моди цього року йдуть під знаком цвітів. Цвіти всюди, і на капелюхах, і при суконках, і в узорах матерій. І всі вечорові сукні також прибрані цвітами, або самі творять цвітку. Але не тільки вечірні суконки прибрані і популудневі, але й дополудневі…”. Чи могла знати Харитя тоді, коли писала ці світлі тексти, що її чекає уже невдовзі?..

Незабутній Великдень та останні зустрічі

Улас Самчук згадує великодній час 1942 року, коли він перебував в ув’язненні у рівненській тюрмі, і туди, до в’язнів, прийшла вона – Харитя… Ця неймовірна жінка принесла паски своїм побратимам, бо для неї не було чужих українців. Цей спогад під назвою “Великодній гість” був опублікований у журналі “Наше життя” за 1951 рік.

“Пані Харитя була невтомною, вічно занятою, вічно повною гарячого бажання помогти тим, що допомоги потребують… І от вона роздає той шматок паски, їхні руки тремтять, їхні уста вимовляють подяку. А ми дякуємо за гратами тій благородній людині… Заходить Харитя до нас, кидає оте “Христос воскрес!”, і в’язні ридають як діти. Харитя держить на руках шматки тієї самої паски, яку перед хвилиною роздавала полоненим. Очі її залиті сльозами…”. Це ж не просто було тоді потрапити в камеру до в’язнів, а вона змогла, вона все могла! Ризикуючи власним життям, жінка щодня відвідувала всі три табори для полонених, що були у Рівному… І, як пише далі Улас Самчук, – вже рівно за рік та сама Харитя, в тій самій в’язниці, але вже не як гість, а як в’язень, сиділа і чекала розстрілу. Мимоволі знову хочеться провести паралель: трохи раніше, 1941 року у Києві, так само відважно чекала кари Олена Теліга… Ба більше – про передчасну, раптову смерть подружжя Теліг, сповіщала Харитя своїм друзям, зокрема Марії Донцовій…

“Незабутня Харитю! В моєму житті нема Великодня, коли я б не згадав тебе! І цього Великодня посилаю тобі: “Христос воскрес”! Бо ти для мене не мертва”, – писав Улас Самчук.

16 липня 1943 року… Це страшна дата у героїчному життєписі нашої Хариті, тоді її арештували. За словами Софії Степанюк, (яку ув’язнили у той же ж день, їй вдалося втекти), перебуваючи у рівненській тюрмі, ця небуденна жінка “склала найсуворіший іспит і заслужила на назву героїні”. Ось як співкамерниця описує Харитю Кононенко: “Вона була середнього росту, мала спокійне інтеліґентне обличчя і блакитні очі, на ясному волоссі помічалася сивина, одягнена була вона в чорний халат з хрестом на грудях. Лице її було бліде й прозраджувало перемучення й терпіння. Хоч здавалося говорила вона спокійно, але голос її дрижав. Я запримітила теж в її очах заховані сльози”. У камерах вона була змушена перекладати накази та погрози від слідчих, бо добре знала німецьку мову. Ця жінка була наче рідною матір’ю для скалічених життям та непоправною карою жінок, вона їх підтримувала. “Але як вона вперше прийшла у в’язницю, я її не впізнала: вона була сива, в неї така була побита щока, кров… І вона каже: “Добрий день. Я така, як і ви, але я вам буду тлумачити”. Мені говорить: “Я так само арештована, тоді само, як і ви. Я є Харитя Кононенко”.

Софія Степанюк пише про той момент, коли Харитя  зайшла до них у камеру і сказала: “Багато з нас загине. Але завжди хтось таки переживе це пекло. Той, хто переживе, має обов’язок описати наш тернистий шлях, як нас мучили в цих мурах, як ми гинули за Україну. Хай наш народ знає!” Котрась з жінок сказала урочисто: “Я присягаю”. Тоді ми всі склали святкову присягу, що якщо хтось з нас уціліє, то опише рівненську в’язницю”. То була передостання зустріч. На останній стрічі Харитя  знову крізь сльози просила не забути їхньої присяги усім, кому пощастить вижити. А 15 жовтня 1943 року її, як і сотні інших в’язнів, німці розстріляли. То були страшні, чорні дні для України… Як пишуть історики, близько 3 тисяч українців тоді було вбито та закопано гітлерівцями в яру у Рівному.

Її життя – наче кінофільм. Картинки змінюються дуже швидко та несподівано. Таким було життя, на жаль, із трагічним фіналом… Що думала наша героїня Харитя у ті останні секунди свого життя? Мабуть, молилася і востаннє глипала крізь сльози на цей світ, на небо… Певно, тоді те небо було дуже чорне… Не дали жити. Але Україна житиме! Вона це точно знала!

Блистить крізь роки пам’ять про неймовірну жінку-українку, велику Харитю Кононенко. Ось вона цілує український прапорець зі своєю тіткою Валерією, ось співає, ось грає, пише, любить, живе… Ніби кадри в кінофільмі перед очима миті її життя: Україна – Канада – Чехія – Польща – Австрія – Швейцарія – і знову Україна! Найсвятіша, найрідніша, найкраща. Он Харитя сидить у львівській каварні і роздумує над новими темами для “Балачок про моду”. За вікном дощ, чути цокання дамських обцасів, облітає листя із старої акації… А он Харитя вже у Рівному провадить потужну просвітницьку роботу, рятує людські життя…і…,врешті, зникає за обрієм… Але пам’ять не зникає! Пам’ять має жити. Бо таких неможливо забути!

Ірина Садула, дослідниця,

учителька української мови та літератури

Угринівського ліцею,

родом з села Тязів, Івано-Франківської області