24 серпня 1991 року позачергова сесія Верховної Ради УРСР під тиском опозиційної Народної Ради й стотисячного мітингу під стінами парламенту ухвалила доленосне рішення. Цьому дню передували три з половиною століття боротьби українців за волю і незалежність, кілька розгромлених окупантами держав-попередниць нинішньої, понівечені долі й відібрані життя десятків тисяч одчайдушних борців – від запорізьких козаків до дисидентів радянських часів, та мільйони знищених сталінським режимом, голодомором й таборами наших предків.
Зрештою, ті, хто зініціював, написав і змусив комуністичну більшість голосувати за незалежність – звершили подвиг, що назавше змінив хід історії. Це засідання воно було чи не найемоційнішим в історії парламенту радянської України. Та й Акт про незалежність став не єдиним історичним рішенням, ухваленим того дня.
Політика перебудови і Народний рух
У ХХ ст. за час існування комуністичної тоталітарної системи ні Голодомор 1932-1933 рр., ні повоєнні голодні роки, ні репресії, ні Великий терор, ні економічні та політичні експерименти не змогли викорінити державницьких устремлінь українців. Наприкінці 1980-х рр. ХХ ст. в умовах послаблення командно-адміністративного диктату знову відроджено масовий національно-патріотичний рух, і постало питання незалежності.
В Україні політика перебудови активізувала все суспільно-політичне життя та посилила національно-визвольний рух. Широкої популярності набули такі громадські об’єднання, як “Меморіал”, Товариство української мови імені Тараса Шевченка, Студентське братство, Український культурологічний центр та інші.
Суспільно-громадську організацію – Товариство української мови ім. Тараса Шевченка (ТУМ) – офіційно створено на Установчій конференції 11-12 лютого 1989 р. в Києві як всеукраїнську громадську спілку, що на хвилі національного піднесення об’єднала численні організації та гуртки для того, щоб відродити й утвердити українську мову в Україні й серед українців зарубіжжя. Головою ТУМ було обрано Дмитра Павличка.
У вересні 1989 р. виникає перша масова, фактично опозиційна до влади політична структура – Народний рух за перебудову.
Яскравою подією нового етапу боротьби за незалежність української держави була акція “Живий ланцюг”, яка відбулася 21 січня 1990 р., та стала однією із наймасштабніших акцій громадянської активності. Акцію організував й підготував Народний рух України до 71 річниці Дня Злуки УНР та ЗУНР. Український “Живий ланцюг” починався в Івано-Франківську, йшов через Львів, Тернопіль, Рівне, Житомир до Києва. До Києва приїжджали делегації зі східних регіонів Української РСР, з таких міст як Донецьк, Луганськ, Харків. Загальна відстань “ланцюга” становила близько 700 кілометрів.
За різними оцінками, в акції взяли участь від 450 тисяч до кількох мільйонів осіб.
На мітингах, різних заходах патріоти України все частіше використовували національну символіку – в різних населених пунктах все частіше відбувалися мітинги з нагоди підняття національного синьо-жовтого прапора.
Багато десятиліть у ХХ ст. одним з виявів руху опору тоталітарній радянській системі були підпільні листівки, брошури, книжки. У 1989-1990 рр. бурхливо розвивався періодичний самвидав – газети, журнали, бюлетені, вісники, альманахи. Під час перебудови в УРСР вийшли понад 1200 неофіційних видань, серед яких – “Український Вісник”, “Вісник РУХу”, “Поступ”, “Голос відродження”, “Центральна рада”, багато регіональних видань.
Декларація про державний суверенітет України
16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет.
Документ проголосив верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх відносинах, започаткував процес новітнього державотворення, створив передумови для ухвалення 24 серпня 1991 року ще одного надважливого документа в творенні новітньої історії українців – Акта проголошення незалежності України.
1990 року в ході розгляду проєктів Декларації, який у пленарному режимі тривав із 28 червня до 16 липня, обраний 4 березня того ж року новий склад Верховної Ради УРСР здійснив стрімку еволюцію від народних депутатів союзної республіки до парламентарів фактично незалежної держави.
І в цьому велика заслуга представників національно-демократичної Народної Ради, які попри перебування в меншості (125 мандатів із 450), вже через декілька місяців зуміли переконати більшість народних депутатів підтримати ідею суверенітету та незалежності України.
Путч і “фарбований лис” Кравчук
Буквально за кілька днів до цієї історичної події – Акту проголошення державної незалежності України – ніхто не міг спрогнозувати, чим закінчиться путч ГКЧП, розпочатий у Москві 19 серпня 1991 року. Його ініціатори заявили, що начебто через хворобу Президента СРСР М. Горбачова (насправді ізольованого ними на держдачі у Криму) його обов’язки виконуватиме Г. Янаєв, а країною керуватиме Державний комітет з надзвичайного стану (рос. ГКЧП – Государственный комитет по чрезвычайному положению). Оголосили про запровадження на півроку в окремих районах СРСР надзвичайного стану, призупинення діяльності всіх партій, окрім КПРС, громадських організацій і рухів демократичного спрямування, заборонили мітинги, демонстрації, страйки, запроваджували жорстку цензуру у ЗМІ.
Керівництво КПУ розіслало на місця шифротелеграму із завданням всіляко сприяти діям ДКНС. Лояльність щодо нього виявила більшість облвиконкомів та керівництво Кримської АРСР.
О 6 годині 30 хвилин 19 серпня Голові Верховної Ради Л. Кравчуку додому зателефонував командувач Київським військовим округом генерал Віктор Чечеватов і сказав, що в країні введено надзвичайний стан, і вся влада перейшла до ДКНС. І попередив, що у нього в кабінеті перебуває представник Міністерства оборони генерал Варєнников, який хоче з Кравчуком зустрітися в кабінеті Першого секретаря ЦК КПУ.
Як пізніше, на сесії 24 серпня запевняв Кравчук, він відмовився від зустрічі – вона відбулася о 9-й ранку в кабінеті Кравчука. Варєнников попередив Кравчука: війська мають наказ і будуть діяти, якщо отримають інформацію, що ситуація потребує введення надзвичайного стану. І запропонував ввести його в західних областях України і Києві. За словами Кравчука, він відкинув останню пропозицію і вимагав від Варєнникова письмового підтвердження його повноважень. Такого документа не було, тож Кравчук заявив, що не визнає його повноважень.
Як було насправді, знає лише він та решта учасників зустрічі. Принаймні цієї героїчної версії від нього не почули 19-го ані ветерани-учасники оборони Києва, з якими він зустрічався того ж дня, ані журналісти, які супроводжували його весь той тиждень. Натомість розповів ветеранам, що не вірить у хворобу Горбачова. Мовляв, кілька днів тому зустрічався з Михайлом Сергійовичем у Криму, випили пляшку “Лимонної”, довго розмовляли, гуляли набережною і Генсек був цілком здоровий.
Увечері ж Кравчук у виступі для радіо й телебачення закликав громадян до “спокою і витримки”, запевнивши, що відповідні оцінки і висновки зробить Верховна Рада та її Президія. І ні слова про оцінку перевороту, затіяного ГКЧП. Вичікував, допоки не стало очевидним, що путч провалився. Власне тоді Кравчук уперше продемонстрував вміння маневрувати “поміж краплинами дощу”…
93 слова у шкільному зошиті
Бунтувала лише “Народна Рада” – об’єднання депутатів демократичної меншості, обраних до Верховної Ради як альтернатива комуністам. 19 серпня Народний Рух закликав не підкорятися волі заколотників, створювати структури активного опору, вдатися до всеукраїнського страйку. 20 серпня Народна Рада засудила державний заколот і закликала підтримати керівництво Росії у протистоянні з ним. 19-22 серпня 1991 р. масові мітинги-протести проти дій заколотників відбулися у Києві, Львові, Харкові, Донецьку, інших містах України. З осудом антидержавного перевороту виступили депутати обласних та міських рад Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської областей, Донецька, які вимагали від Голови Верховної Ради чіткої публічної позиції та негайно скликати позачергову сесію парламенту.
23 серпня Народна Рада зібралася у парламенті. “Виступають колеги і кажуть, допоки комуністи розгублені, проведімо ось такий закон, такий закон, – розповідав згодом автор Акта Левко Лук’яненко. – Пропозиції добрі, спрямовані на розширення суверенітету, але – союзної республіки. Я вислухав три пропозиції, а потім піднявся і кажу: “Давайте проголосимо Україну незалежною державою”. Пропозицію сприйняли як одкровення. І Павличко каже: “Нехай Левко і напише!” Я піднявся, зробив пару кроків, а потім покликав Сандуляка: “Ходімо, Леонтію Івановичу”.
Збори дали нам півтори години: о 12-ій ми мали представити проєкт документа. Я дістав зі своєї течки звичайний шкільний зошит, з якого виривав листочки, щоб посилати записки. Кажу Сандуляку: зараз комуністи розгублені, бо відчувають свою вину, а пройде трохи часу, страх у них мине, і вони тоді будуть душити нас. Тому необхідно написати якнайкоротший документ, нічого зайвого, ніяких історичних паралелей, розмірковувань про справедливість, без патетичних фраз. Треба висловити, що ми заявляємо Україну незалежною державою. Він із цим погодився.
Я тоді почав писати методом виключення. Написав спершу слово “закон” – викреслив. Написав “універсал”, а тоді подумав, що це термін української політичної історії, а не радянської. Комуністи історії не знають, і почнеться обговорення самого терміну – буде затримка. І тоді Леонтій пропонує: “А може хай буде акт?”
Далі написав історичну преамбулу: продовжуючи традиції боротьби за незалежність і проголошення УНР незалежною державою 22 січня 1918 року… Другий абзац: опираючись на Декларацію про державний суверенітет… Третій пункт і четвертий – що законодавство СРСР втрачає чинність на території України, і влада незалежної української держави поширюється на усі території у межах чинних кордонів… На 12 годину ми повернулися на збори.
Зрештою всі схилилися до того, що потрібен коротесенький документ, бо ця сесія Верховної Ради надзвичайна і може відразу ухвалити. Якщо ж не ухвалить, і потрібне буде обговорення, а воно затягнеться і ще й перенесуть, потім неробочі дні, а тоді страх у комуністів пройде, і вони нам завалять усю справу”.
Тоді почалося спільне редагування тієї чернетки. Павличко запропонував ввідне речення, Головатий пропозиції вносив. Сиділи доволі довго, відредагували і доручили мені виступити завтра у Верховній Раді”.
Леонтій Сандуляк, співавтор Акта проголошення державної незалежності України: “Мій підпис був другим і заключним під проєктом Акта. Текст із 93 слів набрали на друкарській машинці, він вміщався на одному папірці. Попереду була боротьба з відомою “групою 239” (комуністів – Авт.). Я прийшов на їхнє засідання і переконував проголосувати за цей доленосний документ”.
24 серпня, у суботу, позачергову сесію Верховної Ради розпочали під контролем сотень тисяч людей, які зусібіч оточили будівлю парламенту, уважно слухаючи трансляцію з сесійної зали та бурхливо реагуючи на кожне слово.
Не менш гострою була ситуація і в сесійній залі. Кравчукові довелося до обіду виправдуватись за бездіяльність під час путчу. Досвідчений комуністичний апаратник, прозваний згодом “фарбованим лисом”, не лише впевнено викручувався, але й зумів використати ситуацію, щоб розширити власні повноваження: “Голова Верховної Ради не може приймати одноосібних рішень і видавати укази… Якби у мене були повноваження приймати постанови або укази, я б робив це. Це свідчить на користь термінового запровадження інституту президентства в Україні”. А відтак запропонував Раді до перших президентських виборів надати йому право ухвалювати обов’язкові до виконання рішення без узгодження з парламентом та його президією.
Обговорювати доленосні рішення Рада взялася лише на вечірньому засіданні. Кравчук раптом став неабияким державником: “Необхідно прийняти закони про статус військ на території республіки, главі Української держави мають бути підпорядковані внутрішні війська, КДБ, МВС. Вони не повинні входити у будь-які союзні структури”.
Лідер “Народної Ради” Ігор Юхновський зажадав “проголосити, що від сьогодні, 24 серпня 1991 року, Україна стає повністю незалежною демократичною державою. Чинними для України стають тільки Конституція України і її закони, урядові постанови та інші законодавчі акти республіки…” Відтак Дмитро Павличко запропонував прийняти Акт проголошення державної незалежності.
Опозиціонери не сумнівались, що комуністична більшість парламенту підтримає проголошення незалежності. “Ситуація була дуже гострою. Суспільство було налаштовано проти них, тож багато комуністів проголосували саме зі страху”, – згадує Володимир Яворівський. Підштовхувала до “державницького мислення” комуністів і ситуація в Росії, де Єльцин напередодні, 23 серпня призупинив діяльність Компартії.
Спроби окремих комуністів заблокувати хід подій припинили, тисячі людей кинулися на штурм Верховної Ради після того, як замість національного над куполом парламенту підняли “бутерброд” із синьо-червоного та жовто-блакитного прапорів. Відтак Акт проголошення незалежності України було схвалено конституційною більшістю – 346 голосами! Далі денонсували союзний договір 1922 року, прийняли рішення про департизацію держустанов, створення національних Збройних сил, введення в дію національної грошової одиниці тощо.
Два дні народження
Левко Лук’яненко: “Ми підхопилися, почали один одного обіймати. Це було таке піднесення, таке щастя, така радість, що більшого в житті я не знав. І тоді я подумав: “Боже, навіть якби я більше нічого в житті не зробив для України, то задля оцього варто було жити”.
Увечері на Софіївському майдані був загальноукраїнський мітинг. Увімкнули усі радіостанції України, і я зачитав для українців Акт проголошення незалежності України. А пізно увечері ми відзначили одразу два дні народження – мій та День народження України…”
