Його “зелена” назва має зовсім не зелене походження, а гостям запропонують… ловити мишей. Від останнього, уявіть собі, не відмовляються і залюбки “полюють”. Так само, як і потерти писок грінвільському кабанчикові – на щастя. Але не звірятами єдиними славне місто в Південній Кароліні.
Бронзовий “зоопарк”
Якщо наші Чернівці та Львів люблять називати “маленьким Парижем”, то Грінвілу пасує порівняння з міні-Сан-Франциско. Подібний ландшафт: вулиці довго “дряпаються” догори, щоб за поворотом “кинутися” вниз. Та ж сама атмосфера богемності й неквапного епікурейства – елегантно, навіть по-дизайнерськи вбрана публіка прогулюється вздовж вітрин незліченних мистецьких галерей, дорогих готелів та фешн-бутіків, щоб відтак “зависнути” в якійсь з кав’ярень просто неба. Повітря, напоєне пахощами квітучого зілля – свого для кожного сезону – небанальна архітектура і шарудіння пальм у диханні класичного американського Півдня. З тією різницею, що тутешні ціни значно скромніші від каліфорнійських, а Грінвіл, до того ж, запропонує затишок провінції замість гонитви мега-поліса.
А ще, звичайно, знаменитих місцевих мишей. Йдеться про мініатюрні скульптури дев’ятьох бронзових “mice on Main”, майже натуральної величини, розкиданих на прогулянковій території в даун-тауні. Автор ідеї, Джім Райян, саме закінчував середню школу, коли на витвір його надихнула дитяча книжка “Надобраніч, місяцю”. Також бажання “щось цікаве зробити. Коли всі речі збираються докупи, і можна було б відчути – ось воно, це особливе місце, яке має і характер, й індивідуальність”. Хлопець звернувся зі своїм проєктом до мерії, там його зустріли схвально, виділили кошти і скерували до скульптора Зен Веллс. Вже вона створила улюбленців дорослих і дітей, симпатичних тваринок, знайти кожну з яких – справа честі порядного туриста.
Грінвільці ж те саме часто роблять “на швидкість”, змагаючись, хто за рекордно короткий час “вполює” усіх “гризунів”. Проте, для новачка – справа нелегка, навіть з мапою-вказівкою в руках. Часом аж кілька годин треба витратити – поки “вирахуєш” дрібноту навіть у себе під ногами, кущами, бордюрами та непомітними закапелками на будинках. А як шукатимете, то обов’язково зайдете на морозиво або й пообідати до ресторану, що їх тут – на кожному кроці… Чи скуштувати якогось екзотичного коктейлю в барі… Чи навідаєтеся до котроїсь галереї… Або до крамниці на розі… До ятки з сувенірами… Одне слово, власники навколишніх бізнесів дуже зраділи, коли поруч з ними “завелися миші”.
Хто прагне серйознішої монументальності, ласкаво просимо до грінвільського Порцелліно – репліки флорентійського кабана, тамтешнього символа, трохи нижче по центральній вулиці. Теж молодіжна ініціатива – Ріверс Г’юз, син Лорен та Філа, членів Товариства друзів Флоренції у Грінвілі, кинув клич серед своїх друзів: давайте встановимо такого ж симпатичного звіра в себе вдома! Так завдяки хлопцям і дівчатам з’явився новий талісман, на його відкриття в жовтні 2011-го приїжджала з Італії справжня графиня, Сімонетта Брандоліні, президентка світового Товариства друзів Флоренції. Заодно, і щоб висловити вдячність, бо саме з Грінвіла надходять чимало коштів на відновлення й збереження історичної спадщини її міста.
А Порцелліно відтоді засяяв бронзовою рийкою – відполірованою до блиску численними бажаючими отримати з його допомогою талан і удачу. Чи не одразу після того, як поселився в Грінвілі, поширилося повір’я: коли потерти йому писок, загадане бажання справдиться.
До речі, як будете поруч з талісманом: одна з мишей – зовсім близько від нього.
На лови привидів – на сегвеях
В Грінвілі квести – дуже в пошані. Скажімо, одна з місцевих компаній запрошує охочих побавитися в “сміттярів ери зомбі” (zombies’ scavengers game), за 20 доларів з особи. Суть – команди учасників протягом години мають зібрати посеред міста якомога більше предметів, необхідних для виживання у світі після апокаліпсису, керуючись знаками-підказками на шляху. Одночасно дізнаючись щось нове та цікаве про ту чи іншу визначну споруду, подію тощо. За кожну знахідку отримують бали, хто більше й швидше набрав – той переможець. Просто, мов ще один геніальний спосіб зробити гроші з повітря. Але батьки школярів, яких до історії чи літератури не приженеш, залишають захоплені відгуки: “Уявляєте, після цієї класної гри син, нарешті, книжки читати почав!”
Кому ліньки ногами ходити, може наслідувати приклад українського екс-прем’єра Гончарука – мається на увазі його пристрасть до самоката-сегвея. На такому транспорті запропонують тур з гідом, в комплекті із захисним шоломом та тренінгом. Дорого – від 63 доларів за особу, але покатаєтеся і по історичних місцях, і на природі, по алеях Клівлендського парку.
Ще дорожче – вже за 76 з копійками і теж на сегвеях – поїздка по місцях “бойової слави” грінвільських привидів (ghost tour). Виявляється, що живуть не лише в переказах і легендах містян, хоч туристам жодного разу не показалися. Найбільша популяція – в районі мосту Пойнзетт (Poinsett Bridge), над ним вночі бачили дивні світлові орбіти незрозумілого походження. Версії знаючих людей – під мостом розташоване невідоме поховання загиблих індіанців або рабів.
Інший притулок паранормальних сил – так званий “чортів замок” (Devil’s Castle), готична споруда колишнього туберкульозного диспансера, яка в 2002-му згоріла від пожежі. Відтоді з руїн періодично долинають чиїсь стомлені зітхання й шепіт. Новітній фольклор повідомляє, що чули їх навіть поліцейські, які обшукали залишки будинку, але жодної живої душі там не знайшли.
Нарешті, яке ж порядне зібрання нечистої сили без традиційної “білої дами”? В Грінвілі теж є своя. Її саму вам навряд чи “пощастить” побачити, але будинок, де живе – покажуть. І поділяться історією, що за життя жінка сама змайструвала в ньому сходи на другий поверх, по яких спацерує по ночах і досі.
Історичні загадки
Минуле Грінвіла – так само суцільний квест. Починаючи з назви – всі думають, що завдячує нею розкішній зелені (green – “зелений”, англ.) навколо, а насправді – Натанелеві Гріну, героєві американської Революції і командувачеві континентальної армії на півдні США з 1780 р. Посмертно Грін більш, ніж повноцінно увійшов до історії США – його прізвищем названо 19 графств у різних штатах і 21 місто та село. Самих лише Грінвілів – аж сім! Крім того, про який зараз мова, ще по одному в Огайо, Північній Кароліні, Міссісіпі, Нью-Йорку, Пенсильванії та Род-Айленді.
Наступний викрут нашого квесту: гадаєте, це Натанель був засновником Грінвіла, Південна Кароліна? А ось і ні, першим білим чоловіком в цих краях став ірландець Річард Піeріс – фігура настільки “принадна”, що хоч портрет негідника з нього малюй. Отже, ще до 1776-го тутешні землі належали індіанцям черокі – також офіційно, згідно з британським правом, так звані “protected lands”. Аж тут нагодився Річард, звабив місцеву дівчину, народив з нею сина – хоч на той момент був давно одруженим батьком трьох дітей. Нешлюбний хлопчик від індіанки став гарним приводом привласнити собі частину угідь, які раніше належали черокі.
Сучасникам Піeріс запам’ятався своїми “грубою вдачею, владністю і гучною багатослівністю”. Під час війни за незалежність США воював на боці англійців. Потім написав фейкового листа, наче б то від імені індіанських вождів, що ті відмовляються від своєї землі на користь штату Вірджинія. Подальша біографічна довідка Річарда рясніє суцільними підлотами: видурював гектари за гектарами в корінних мешканців в обмін на алкоголь, загарбував, крав, зраджував. “Успішній кар’єрі” земле- і рабовласника поклала край війна за незалежність. Оскільки в ній підтримував англійців, то втратив геть усе. Проте, покарання на смерть вдалося уникнути, вдруге вигулькнув аж на Багамах, де також встиг нахапати плантацій.
А в Грінвілі, все ж таки, залишився назавжди – його прізвищем назвали пагорб на півночі міста, Періс (Paris). Саме так, і це не одрук. То зараз всі думають, що це має відношення до Парижа, а колись давно хтось записав прізвище Pеaris без літери “е”. Згідно з іншою версією, місцевим набридло пояснювати прибулим, що Піеріс – то зовсім не Періс і чому воно так є. Тож, врешті, махнули рукою, ось і з’явилося “трохи Франції” в Грінвілі – як і ближчий Paris Mountain State Park. Бо не можуть в цьому місті без загадок!
Ця – далебі не остання. Гадаєте, Грінвіл все життя Грінвілом був? Аж ніяк – до 1831-го називався Плезентбургом (Pleasantburg) і лише відтак отримав свою сучасну назву.
Молоді-зелені з “вічнозеленого”
Грінвіл пережив свою промислову славу та інші підйоми й занепади. На початку минулого сторіччя пишався званням текстильної столиці світу. А вже в 1930-х, під час Великої Депресії, до міста викликали сили національної гвардії – щоб вгамувати безробітних страйкарів, раніше зайнятих на виробництві тканин.
Тим часом, сидячий страйк темношкірої молоді в магазині Кресса в серпні 1960-го поклав початок змінам в законодавстві країни, що призвели до заборони расової сегрегації.
Сьогодні Грінвіл більше відомий як туристична принада, але не подумайте, що лише квестами може втримати увагу гостей. Він також подарував Америці зо два десятки знаменитостей різного ступеня впізнаваності, найвідоміші з яких – астронавт Джон Каспер (чотири рази побував у космосі) та голівудська актриса Джеймі Александр (грала в серіалах “Тор” та “Сліпа зона”).
A ще один “подарунок” – дбайливо збережена природа, зокрема справжній водопад просто посеред міста. Там, де річка Ріді пришвидшує течію і вирує на крутих порогах, розбили парк (Falls Park on the Reedy) і збудували міст (Liberty Bridge), з якого зручно милуватися водограєм. На березі річки щорічно проводять Шекспірівський фестиваль (Upstate Shakespeare Festival). Небанальну подію для театралів, з’їжджаються на неї з усієї Америки, а вистави грають на сцені просто неба. Є шанси, що цьогорічний таки відбудеться всім вірусам на зло – адже відзначають фестини на початку осені.
Ще одні – втіха для гурманів, Euphoria Greenville, або чотириденні кулінарні змагання за участю шефів зіркових мішленівських ресторанів, теж восени. Вино, їжа, музика, танці – все, що треба для повноцінного епікурейства і щоб почуватися завжди молодим. Останнє – не лише через те, що “зелень” присутня в назві міста, адже середній вік грінвільців – 34,4 років. Що на п’ять років менше, ніж той самий офіційний показник загалом по штату. Ось чому “молоді-зелені” про жителів Грінвіла – зовсім не метафора.
