Березневого понеділка 1961 року кияни, щулячись від пронизливого вітру та поглядаючи на кошлате незатишне небо, добиралися до роботи. Для сотень цей день став останнім у житті: вони були заживо поховані під товстим шаром селю, який затопив Куренівку, ще сотні померли в лікарнях. Влада всіляко намагалася применшити масштаби трагедії, яка увійшла в історію як Куренівська.
13 березня о 8:30 ранку, дамба, яка перекривала Бабин Яр, не витримала – і 4-метровий селевий потік зі швидкістю 5 м/с ринув на київську Куренівку, зносячи будівлі, транспорт, і залишки трун із кладовищ. На площі близько 30 га було знищено все живе. Офіційні дані щодо загиблих – 147 осіб, а неофіційні – 1,5-2 тисячі. Цілий місяць полеглих ховали на різних цвинтарях – ховати на одному влада заборонила, щоби приховати реальну кількість жертв. 30 років Куренівську трагедію замовчували. Лише 1991 року відбулася перша офіційна панахида за загиблими.
СИМВОЛ ЦИНІЗМУ Й НЕДБАЛОСТІ “СОВЄТІВ”
Напередодні Другої світової у Бабиному Яру вирішили створити парк відпочинку. Це передбачала п’ятирічка 1936-1940 років. 20 листопада 1940-го виконком Київради ухвалив рішення № 105/6: “Затвердити під будівництво лижної бази і трампліну територію Бабиного Яру, який раніше використовувався під (військовий) табір і стрільбище”. Закінчити будівництво завадила війна.
По війні Бабин Яр став братською могилою для понад 100 тисяч людей, розстріляних нацистами у 1941-1943 роки – євреї, цигани, військовополонені, моряки Дніпровського загону, радянські підпільники, ОУНівці, заручники і взагалі всі, кого Третій рейх мав за ворогів.
У березні 1945-го уряд УРСР спільно з ЦК КП(б)У вирішив спорудити в Бабиному Яру монумент – вартістю 3 млн. рублів. 1947-го “пам’ятник жертвам фашистського терору в Бабиному Яру” навіть внесли до Плану відновлення і розвитку Києва на 1948-1950 роки.
1948 рік. Кремль розгортає антисемітську кампанію “боротьби з космополітами”, й ідея монумента заглухла. Адже переважна більшість жертв Бабиного Яру – євреї. Тоді можновладці і згадали про довоєнний проєкт парку. Тепер спорудження стадіону та атракціонів мало конкретну мету – знищити пам’ять про Бабин Яр як місце трагедії. І, зрештою, знищити сам Бабин Яр.
1950 рік. “Із метою ліквідації яру і благоустрою території, прилеглої до Сирецького житлового масиву”, туди почали скидати відходи виробництва сусідніх Петровських цегляних заводів.
Тоді ж міська влада вирішила заповнити Бабин Яр – для створення плаского рельєфу – відходами виробництва Петровських цегляних заводів. Непридатні для виробництва земляні породи змішувалися з водою й у вигляді пульпи по трубах відводилися у приярки Бабиного Яру.
ФАТАЛЬНИЙ ДОЗВІЛ РОЗПОЧАТИ НАМИВ ПРИЯРКУ № 3, ДЕ ПІЗНІШЕ СТАЛАСЯ АВАРІЯ, КИЇВСЬКИЙ МІСЬКВИКОНКОМ ДАВ 2 ГРУДНЯ 1952 РОКУ.
Протягом 10 років до Бабиного Яру закачали понад 4 млн. куб. м. пульпи, більшу частину – 3 млн. 191 тис. куб. м. – у приярок № 3. Намив сягав 30 метрів у висоту, а загальна площа – понад 1 кв. км!
Намив відбувався на висоті 40-60 метрів над рівнем житлового району Куренівка. Проте… водозбірний колодязь не чистили, а замість бетонної дамби чомусь спорудили земляну. Інженерний прорахунок? Чи певні будматеріали традиційно кинули “наліво”?
1957 р. Ситуація аварійна – вода з піском уже час від часу затоплювала сусідні території. Але закачування пульпи не припиняли. Трагедія могла статися будь-якої миті.
13 березня 1961 року. Близько 8:30 ранку пісочний годинник смерті завершив відлік і – селевий вал висотою 4 м і шириною 20 м понісся зі швидкістю 5 м/с на Куренівку, знищуючи все на своєму шляху. Дамба, яка перекривала Бабин Яр, не витримала навантаження, і величезна хвиля пульпи зносила будівлі, людей, транспорт, трупи і залишки трун з довколишніх кладовищ. На площі близько 30 гектарів було знищено все живе.
Потік перевертав і відносив автомобілі та громадський транспорт, валив стовпи електричних мереж, рвав дроти… Від повалених стовпів електропередач загорілися тролейбуси й автобуси, пасажири горіли заживо…
Хвиля пульпи майже знищила трамвайне депо ім. Красіна, кількадесят його працівників – загинули. Повністю знесено Копилівський цвинтар, дитячий садок, затоплено стадіон “Спартак”, лікарню № 15 і пологовий будинок, лікарню ім. Павлова, завод “Укрпромконструктор”, рейкозварювальний завод Південно-Західної залізниці (тепер на його місці – Куренівський парк).
Потоп тривав 1,5 години. Поступово пульпа ставала твердою, наче каміння.
Вона накрила площу близько 25-30 га. Зруйнувала 68 житлових і 13 адміністративних будинків. Залишила без даху 353 сім’ї (1 228 людини). Вивела з ладу енергопостачання, газопостачання, частково зруйнувала каналізацію. Загальний збиток держави склав 3,7 млн рублів.
СПОГАДИ М. Н. НОВГОРОДСЬКОЇ, ВЧИТЕЛЬКИ:
“Я сіла в автобус, салон якого був таким переповненим, що мене буквально припечатали до задніх дверей. Проїхавши трохи, автобус застряг навпроти стадіону “Спартак”. Вода стала досягати вікон. Водії всіх машин, що застрягли, вибиралися з них і пливли на протилежну сторону до огорожі стадіону. В автобусі стояв страшний крик. Люди усвідомили, що будуть поховані заживо. І раптом все потемніло. На нас йшов вал – суцільна піниста маса якогось сірого кольору. Вал був вищим за будинки й закривав собою небо. Чоловік, котрий стояв попереду мене, на мить ривком розсунув двері й ступив уперед. Я – слідом за ним. Потік збив мене з ніг, але, дивом залишившись на поверхні і борсаючись, я дісталася до огорожі стадіону. Коли я піднялася на неї, пролунав вибух – автобус, з якого я кілька секунд тому вибралася, був охоплений полум’ям. Хтось вибив передні двері, але врятувалися тільки жінка й дві дівчинки. У них сильно обгоріло волосся. Решта пасажирів згоріли живцем”.
В. І. ТКАЧЕНКО, ВІЙСЬКОВИЙ, УЧАСНИК ПОШУКОВОЇ ОПЕРАЦІЇ:
“Спочатку ми працювали вручну, за допомогою лопат, а коли пригнали екскаватор, почали лунати крики заживо похованих. Ще живих людей чіпляло ковшем. Стояти поруч було нестерпно. Іноді в ківш попадали руки, ноги, тіла людей, розірваних ударом лавини на частини. Траплялися неймовірно знівечені тіла людей. Всю ніч світили прожектори, які вихоплювали все нові подробиці кошмару. Десь відкопали дитячу групу і виховательку. Потім добралися до забитого людьми трамвая, повністю похованого під багатометровим шаром пульпи. Нерозчленовані тіла звозили на територію Павлівської лікарні і складали рядами. Кілька днів перед будівлею стояла виюча, кричуща, збожеволіла від горя юрба людей, які прийшли сюди шукати своїх близьких”.
ЗА РАДЯНСЬКОЮ ТРАДИЦІЄЮ, ВЛАДА СПРОБУВАЛА ЗАМОВЧАТИ ТРАГЕДІЮ
В Києві відімкнули міжміський телефонний зв’язок. Кажуть, літакам “Аерофлоту” заборонили літати над Куренівкою. Підприємствам, співробітники яких хотіли пом’янути загиблих, заборонили проводити цивільні панахиди.
Потім офіційно повідомили про “раптове сповзання значної маси розрідженого ґрунту гідронамиву”.
…І лише 145 загиблих. Згідно з підрахунками істориків, реальна кількість жертв – близько 1,5-2 тис. людей. Тіла загиблих витягували протягом місяця.
Державна експертна комісія основною причиною аварії назвала те, що дамба “не мала необхідної стійкості”. Катастрофа “стала наслідком дефектів проєктних рішень, своєчасно не виявлених… а також наслідком дефектів підчас проведення будівельних робіт”.
Київський обласний суд позбавив волі 6-х винуватців – 2-х проєктувальників з Москви і 4-х керівників київського будівельного управління.
Винним у трагедії дослідники називають голову міськвиконкому Олексія Давидова – він підписав рішення про початок скидання пульпи до Бабиного Яру. Його теж “покарали” – перевели на посаду директора Виставки передового досвіду. Вважається, що він скоїв самогубство, хоча офіційна причина смерті – інфаркт.
Матеріали кримінальної справи щодо трагедії швидко знищили. Хтось впливовий побоювався оприлюднення прихованих подробиць.
Кияни по-своєму тлумачили те, що сталося. Мовляв, мертві Бабиного Яру помстилися живим. Бо не можна влаштовувати парк відпочинку на кістках загиблих.
УРИВКИ З ПРИВАТНИХ ЛИСТІВ, ПЕРЕХОПЛЕНИХ КДБ:
Мешканка будинку по вул. Ярославській, 21 Савчук своїм родичам на Вінниччину: “Більше тисячі людей згоріли, потонули … Перший поверх лікарні на Куренівці затопило, загинули хворі і медперсонал. Я була випадковим свідком, як в анатомку вивантажували шматки обгорілого м’яса”.
З листа жителя Миколаївщини на прізвище Шамля: “Трамваї горять – замикання електромережі. Жодна машина, жоден автобус, жоден трамвай, жоден пішохід не вибралися з цієї зони”.
У листі, адресованому родині Білих у Полтаву: “Загинули близько двох тисяч чоловік. Рятувальні команди, кинуті на порятунок людей, теж загинули. Людей рятували з вертольотів. Всі лікарні Києва переповнені постраждалими людьми. Навіть школи і клуби заповнені постраждалими”.
Фрагмент листа, наведеного в доповіді в ЦК КПУ 18 березня 1961 р.: “Важко вам передати те враження, коли бачиш, що біжать жінки з божевільними очима і кричать: “Де мої діти, де моя мати, чоловік, брат, сестра?!”. Дехто втратив розум. Наша співробітниця збожеволіла, у неї загинула вся сім’я – шестеро осіб”.
Доктор фізико-математичних наук Д. Т. Курнатовський: “Куренівка представляла собою страшне видовище: на всьому просторі, скільки бачило око, втомлені солдати, по коліно в багнюці, розкопували загиблих, просуваючись у викопаних траншеях. Вони розкопали наш рояль, старовинні книги – дідову бібліотеку, картини. Коли витягли ліжечко з дитиною наших сусідів, я не витримав і втік”.
Невідомий автор у листі на ім’я Шматченко в Суми: “У нас одна жінка їхала в автобусі на роботу, і раптом як хлине назустріч вода, автобус перевернуло, розбився і вибухнув бак з бензином. Всередині автобуса – каша, люди не можуть вилізти з машини, зверху заливає водою, а бензин розлився по воді і горить”.
Науковий співробітник Інституту зоології АН УРСР Колибін: “Будинок, в якому я проживав на Куренівці, виявився напівзруйнованим, моя квартира постраждала також, дружина з дитиною врятувалися на горищі. У нашому дворі загинули 23 людини, а загальна кількість жертв налічує до півтори тисячі осіб”.
Катастрофа знищила 22 приватні одноповерхові будинки, 5 двоповерхових, 12 одноповерхових будинків, два гуртожитки. Постраждалим була виплачена компенсація – тим, у кого загинули рідні, виплатили по 200 крб.; понад 400 осіб отримали нове житло. Але найобразливішим і найболючішим було те, що радянська влада не тільки приховувала й применшувала масштаби та наслідки аварії, але й забороняла згадувати про її жертв. Лише в роки української незалежності було належним чином вшановано їхню пам’ять – встановлено декілька меморіальних знаків та пам’ятник.
