Уривок з роману “Доця”
“Доця” – дебютний роман української письменниці Тамари Горіха Зерня, виданий 2019 року видавництвом “Білка”. Відзначений премією Книга року BBC за 2019 рік.
Події в книзі відбуваються 2014 року під час російсько-української війни на сході України. Донбас – це точка обнулення, місце сили, де прозвучали найважливіші запитання. І тільки там заховані потрібні відповіді. Там, де все починалося, там все і завершиться, коли історія пройде чергове коло і вічний змій Уроборос знову вкусить себе за хвіст. Саме тут героїня втратила родину, дім, роботу, ілюзії – і саме тут зібрала уламки життя заново, віднайшла новий сенс і нову опору. Крок за кроком читач спостерігає процес трансформації, переродження гречкосія у воїна. Ця книга назавжди змінила того, хто її написав, і змінить кожного, хто її прочитає. Бо війна – це коли ти їси землю. І що важливіше, коли годуєш землею.
Планують екранізацію роману з англійським перекладом. Готують друге видання, в якому має з’явитись окремий розділ документальних свідчень.
…У холодильнику зяяла діра. Нерівні краї загорнулися, і промінь ліхтарика вихоплював осколок, який припаявся до стінки. Під ногами рипіло бите скло, згори лилася вода, а замість кухонного куточка громадилася арматура і шматки бетону.
“Привіт, можеш приїхати? До вас прильот”. Голос у слухавці був у міру схвильованим, таким голосом до війни дзвонили сусіди по дачі. “Альо, Івановна? Прийдіть гляньте, хтось по вашому участку лазить”.
Я тихенько піднялася, щоб не розбудити Ромчика з Тетяною, і вийшла надвір. Борисович іще вчора десь повіявся, то ми ночували втрьох.
То була найтемніша пора серпневої ночі, саме за годину перед світанком, коли і так сліпі очі взагалі не бачать. Я закурила на вулиці, вдихаючи запах диму разом із ароматами ночі, яблук, прілої трави та тяжкого духу немитого тіла.
Напередодні ми перебралися до Ромчика. Його хата лишилася єдиною обжитою на кутку, сусіди зліва і справа зникли, і нам здалося, що це буде вигідна конспіративна квартира на пару днів. Чому на пару днів? Тому що звідкись взялася і укріпилася думка, що до Дня незалежності Донецьк відіб’ють. На чому базувалася ця впевненість, хто запустив таку чутку, – невідомо, але я весь час ловила себе на тому, що планую майбутнє “до Незалежності” і “після”. Ми чекали цього дня, як дитина чекає Святого Миколая, хоч і не ділилися своїми надіями.
На словах кожен із нас визнавав, що треба їхати. Однак, ми не виїжджали, ми кружляли як вампіри на припоні, не в силах відійти від свого склепу. Я особисто не мала сил на переїзд, було відчуття, що не перенесу дороги. Відстань до Києва і взагалі на “материк” здавалася нездоланною, як до Місяця.
Роман категорично відкидав ідею евакуації, як і всі інші пропозиції. З ним стало нестерпно тяжко, він прямим текстом посилав і мене, і хлопців, як тільки ми заговорювали про його постійний кашель, про те, що треба звернутися до лікаря, і вперто смалив одну цигарку за іншою, шаленими темпами викурюючи наш запас тютюну.
Танька проводила дні і ночі в туалеті, страждаючи від жорстокого токсикозу. У короткі хвилини просвітлення вона закидала щось у рота, випивала води, і знову згиналася над відром. “Я стільки не їм, скільки ригаю, звідки воно береться?” Борисович десь діставав лимони, бо тільки з лимоном у роті вона могла перепочити. Навіть засинала із долькою в зубах, вимагаючи, щоб її пристрелили. Як би нам з Борисовичем не хотілося вивезти її звідси, ми не уявляли, як це технічно зробити. Під наркозом, чи що?
З бабою зв’язку не було, але один раз я сходила її провідати. У Ромчика на горищі ми знайшли старий туристичний примус іще з радянських часів і трохи керосину. Я віднесла його пенсіонерам, Ольга Іванівна вправно розкочегарила цю приспособу і навіть закип’ятила чайник. Баби на диво добре обжилися у своєму погребі й теж відмовлялися рушати з місця.
І от тепер “прильот” у квартиру, як же ж недоречно. Взагалі то, бог з нею, там нічого путнього не лишилося, паспорт і карточки при мені, рюкзак, ноут… Коти. Як я могла забути про котів! Там же ж коти, сусідка їх годує. Дідько. Чорт, чорт, чорт.
***
Я нікого не розбудила і не лишила записки, бо одній набагато легше проскочити по місту. Вислизнула з двору і побігла, пригинаючись попід парканами. Тут головне не впасти і ногу не підвернути. Іду, під носа молитву читаю своїми словами, щось типу “спаси і сохрани, і не доведи, і відведи…” Після контузії я почала забувати прості речі – наприклад, два дні згадувала, як буде “кетчуп”. І з молитвами те саме, не можу проговорити “Отче наш”, все збиваюся. Там у кінці є слова “Твоя сила, і воля, і Царство небесне”, чи мені здається?
Я не відразу зайшла у наш дім, півгодини постояла між гаражами. Вночі тут горіло, вигоріла наша квартира і квартира над нами. Вгатило між під’їздами, так що наша кухня злилася із сусідською. Фронтальна стіна відпала, і тепер з вулиці видно червону плитку на стінах. У сусідів кухня у червоно-чорних тонах, із золотою фурнітурою. Вони пишалися своїм євроремонтом, брали кредит на техніку, на “плазму” і німецький холодильник, у якому лід можна добувати, не відкриваючи дверцят. У процесі ремонту ходили до мене радитися по дизайну, приносили розкладки з кольоропробами, я щось пропонувала, вони робили точно навпаки, потім знову приходили – а табуретки краще чи стільці? А барну стійку? А арку? Зрештою знесли несучі стіни у “хрущовці”, об’єднали кухню з вітальнею і коридором, а у спальні встановили сауну. Будинкова проводка сауну не витягувала, і коли Толік після зміни йшов купатися, світло вибивало по всьому стояку.
Зрештою, я наважилася зайти досередини. Хоч би сходи не обвалилися! Все довкола вкрите пилюкою, стіни пішли тріщинами, але двері на місці. Так дивно повертати ключ, знаючи, що квартири за дверима більше нема. Переступаю через гори сміття, все те, що колись було нашим з бабою майном за одну мить перетворилося на купу мотлоху. У маленьку кімнату вхід завалений, у великій впала перегородка, вибухова хвиля розтрощила меблі, розкидала паркет і батареї. Що не зламалося, те згоріло. Розумію, ніхто б не вижив, ця хата стала могилою для семи котів, і тільки за щасливими збігом обставин ми до них не приєдналися.
Мені тут навіть на пам’ять взяти нічого, тому розвертаюся і … сивію. Прямо за мною стоїть кицька Бася, одна з наших підопічних. Білосніжна “сіамка”, з якою ми так і не знайшли спільної мови. Вона не їла моєї каші, і спеціально для неї доводилося відкривати консерви з дефіцитним паштетом; лоточок для Басі був окремий, кицька не ходила у спільний туалет. І на руки жодного разу не далася, випускала кігті на всі спроби себе погладити.
Ось так я вперше у житті побачила привида. “Бася, – у роті пересохло, занімілі губи ледве ворушаться. – Я не хотіла, щоб так вийшло. Ти прости мені”. Привид підійшов ближче і потерся об мою ногу. “Няв”.
Я сіла на підлогу і заплакала.
***
Той день був аномально спекотним навіть для цього літа. Восьма ранку, а в тіні більше тридцяти. Я ледве волочила ноги, обливаючись потом, а кішка на руках гріла, ніби розпечена буржуйка, і у місці, де її тільце доторкалося мого, назрівав термічний опік. Басьчин розкішний хвіст перетворився на сіру ганчірку і звисав майже до колін. Я була як “Пані з горностаєм” да Вінчі, кицька успішно імітувала тушку для відлову бліх, а я утримувала вираз обличчя, яким славилися жіночі портрети великого майстра.
Ми не зайшли до сусідів, я нікого не хотіла бачити. Зараз чим далі від людей, тим безпечніше. Ми акуратно спустилися сходами, беззвучно переступаючи на кінчиках пальців, щоб уся конструкція не завалилася. Тихенько відкриваю двері і на виході стикаюся з Людмилою. Люді щось знадобилося у домі, і вона завмерла з піднятою рукою, коли нас побачила. У мене не було настрою вітатися, ледве кивнула головою і пішла собі. Повертаючи за ріг, озирнулася: жінка стоїть нерухомо з піднятою рукою, ніби благословляючи нас у спину. Гм, напевно, не одна я сьогодні стикнулася з “привидами”. Хоча мені достобіса набридло амплуа ожилої покійниці, почуваюся як в тому анекдоті про гуцула та його тещу. “Мамо, ви нині упокоїтеся чи ні?”
Дорога назад зайняла кілька годин. Здавалося, я бреду по пустелі, переставляючи ноги по коліна у піску, а потрібна вулиця все не починалася. Раніше, до війни, я б спокійно попросила води в одному з цих подвір’їв, але нині про це не було мови. Ось таким потрібно зображати Апокаліпсис; не індустріальні руїни, не картини повені чи страшних пожарищ, а спорожнілий приватний сектор на околицях Донецька.
Район не просто помирав, він розчинявся, як пісок у воді, зникав із мапи буття цілими вулицями. Тут все руйнувалося, ніби будинки були великими китовими тушами, котрі винесло на берег на поталу сонцю та стерв’ятникам. От господарі виїжджають вночі або рано вранці. Вже до обіду вікна у хаті будуть вибиті, а за парканом з’являться купи сміття. Стихійне звалище на чиємусь обійсті – це відмашка, чорна мітка, що вже можна. У той же ж вечір дім розкривають, як консервну бляшанку. Спочатку ідуть з тачками найближчі сусіди, ті, з ким все життя родичалися, пили на свята і хрестили дітей. Виносять одяг, техніку, з м’ясом вивертають змішувачі та розетки, якщо є, скручують кондиціонери. Або ж їх випереджають організовані бригади мародерів, ті підганяють вантажівку і вивозять все, аж до дверних і віконних блоків, знімають залізо з даху. І довершують руйнування мисливці за металом, які виривають арматуру зі стін та парканів, знімають старий лінолеум і паркет, зрізають листи гіпсокартону, підбирають все, що має найменшу цінність. Три дні, максимум тиждень, і від чийогось родинного гнізда лишається голий кістяк. Але і це ще не кінець. Кінець настає, коли у такому пограбованому будинку роблять туалет. Я не маю пояснення цьому акту, але у кожній кімнаті буде насрано. Для чого це, навіщо? Виходок же ж у дворі, ну йди туди зі своїми потребами? Ні, хтось обов’язково випорожниться на кухні.
***
Постріли я почула здалеку, метрів за п’ятсот. Короткі автоматні черги, серіями по шість-вісім набоїв. З першим прострілом віднялися ноги, не у химерному переносному значенні, а у прямому, коли коліна раптом просідають більше, ніж ти звикла, і хода робиться нестійкою, як у п’яної. Так, припадаючи до землі і тримаючись за паркани, я пошкандибала до Ромчикового двору. Спаси, і сохрани, і відведи… Це ж не у нас, тільки не у нас, не наші, я прошу Тебе. Я бігла, неслася через цей останній провулок зі швидкістю підбитої черепахи, думаючи, чи краще впасти на живіт і повзти на ліктях, так буде швидше.
Коли я нарешті дійшла, біля дому було порожньо, і хвиля полегшення накрила золотим дощем. Дякувати Богу у милості Твоїй, здалося. Примарилося, луною принесло з іншого кутка, а я і повірила з переляку. Треба нерви лікувати, от прямо завтра їхати до лікаря, хай щось виписує.
Розтискаю руки, і напівпридушена кицька падає на землю. Ти вже вибач, маленька, зараз я води винесу, почекай хвилину. Прочиняю хвіртку – у Ромчика дім-фортеця, з вулиці нічого не видно, двометровий паркан заріс плющем – і втикаюсь поглядом у тіло на порозі.
Як загіпнотизована, підходжу ближче, хоча голос у голові, над загривком, у вусі заходиться криком – тікай, дурепа! Роман лежить обличчям униз, права рука викинута вперед у судомній спробі кудись дотягнутися. Біля нього немає зброї, але ганок усіяний гільзами, їх тут десятки. Несвідомо шукаю очима коляску, але її також не видно, так ніби сталося диво, сліпі прозріли, глухі почули, а неходячий інвалід прийшов своїми ногами.
Тіло прошите кулями, голова, спина, ноги, і навіть не треба нахилятися, щоб зафіксувати смерть. І тут я чую шум у самому будинку, там хтось є.
Тихенько, силою думки відкриваю двері і прослизаю всередину. Згинаюсь й перебігаю по коридору до хазяйської спальні. Там коридор робить різкий поворот – Ромчик ще сміявся, що мамка спеціально закомандувала, щоб батя п’яним не міг зайти. Заглядаю за ріг і все бачу.
Їх було троє, троє здорових бугаїв у жаб’ячій уніформі та кирзових чоботях. Цими чобітьми вони зосереджено місили жінку, яка лежала перед ними. Вони важко хекали, і хекання накладалася на тріск зламаних кісток і мокре чавкання. Від Тетяни майже нічого не лишилося, і я себе заспокоюю тим, що вона була мертва, коли я зробила те, що зробила.
Я дістала з кишені гранату, висмикнула кільце й пожбурила у кімнату, прямо під ноги тим трьом.
***
Опала курява і запанувала тиша. Тиша була у моїх вухах, тиша у голові. Нічого не порушувало тишу, жодного стороннього звуку.
Я зайшла у спальню і подумала, як це тепер прибирати. І що треба відділити Тетяну від іншого м’яса, бо недобре, коли вони лежатимуть в одній могилі.
І тут подзвонив Борисович.
– Доця, привіт. Ти вибач, дитино, але у мене дуже мало часу. Я дзвоню попрощатися.
– Де ви?
– Я на териконі. Я тут у розвідці був, поїхав дещо перевірити. Я знайшов їхні склади, доця. Тут снаряди і вибухівка, тисячі штабелів.
Його голос переривався, у трубці чулися сторонні шуми. До війни я б сказала, що це ляскання батога по воді або салют. А зараз ні, звичайно.
– У вас стріляють?
– Нічого, не страшно. Вони бояться у повну силу, тут все знесе. Ти не перебивай, добре? Я координати нашим передав, тут зараз прильот буде по моїй наводці, я не встигну сказати.
– Говоріть, Борисович.
– Ти Таньку мою не кинь, добре? Подбай про неї з малим, я тебе прошу. Я не зміг до неї додзвонитися, ти скажи, що я сильно її люблю. І що мені дуже жалко, і якщо зможу, я все одно буду з ними, хоч ангелом, хоч ким, але проб’юся. Хай тільки не плаче дуже, хай живе і буде щаслива. Скажи їй, що таких, як вона, на світі нема, і що я ні про що не жалію.
– Не кину, я обіцяю.
Кров з-під Тані перестала текти і почала загусати. У калюжі лежала кругла цибулина, я простягнула руку, щоб підняти, і тільки тоді зрозуміла, що це вибите око.
– І Роману передай, повинися від мене. Доця, це мій страшний гріх, я кожен день себе казнив. Це ж я його тоді внизу ударив, це моя вина. Я такий дурний був, тільки як племяш загинув, от тоді наче очі відкрилися. Скажи йому, що тільки одне я б хотів у житті змінити, ось цю підлість мою. Не було хвилини, щоб я не каявся через це.
– Він пробачив вас, Борисовичу. Він коло мене все чує, він вас пробачає.
– Правда? Синочка, ти прости мене старого дурака. І ти, доця. Я ж знаю про мамку твою, я знаю, що там…
Це був не вибух. Це було щось таке, чому немає слів у людській мові. На десятки кілометрів зметнулася і опала земля. Над містом піднявся атомний гриб, і по всіх російських сайтах того дня написали, що Україна підірвала під Донецьком атомну бомбу. Багряною загравою накрило півнеба, почалася канонада дрібніших розривів, це детонували боєприпаси, які не підірвалися від першого влучення. Горіли цистерни з мазутом, зайнялися сотні кострищ. Білий день заступила ніч, а на голови все падав і падав червоний попіл.
