Майдан – зупинені миті

Відпалали найтрагічніші лютневі дні Майдану, залишилися обгорілі дерева на Грушевського, сліди пострілів на стінах будинків та море квітів, що приносили люди.

У повітрі відчувався гіркий присмак непоправного, незворотного, що змішувався з несміливим вітром ранньої весни. Нової весни, яка  несла в собі пробуджені надії та передчуття неминучої війни.

Величезний годинник на Майдані зупинився у момент загибелі українців. Мить неповернення. Небесна сотня відійшла на небо, серед українців з’явилися герої  новітнього часу, історія перетнула один із наріжних каменів.

Час Майдану добігав кінця. Майдану, що виринув з небуття на короткий час, поставши у центрі найбільшої країни Європи фантасмагоричною Козацькою Січчю, зі своїми законами та укладом життя.

Люди приходили на Майдан, бо вірили, що саме там була можливість вибороти майбутнє країни. Приходили, приїжджали з різних кінців України, щоб послужити своїй Батьківщині та одне одному. Як у першій церкві, піклувалися про ближнього свого, ставали до простої роботи, готували їсти,  дбали про безпеку слабших, зігрівалися біля вогнищ, співали пісень.

Серед багатотисячного натовпу, що не мав призначеного керівництва, дивним чином виник певний порядок, за яким люди  гуртуватися у сотні, згідно своєї можливості  стати в нагоді. Так було створено Медичну Сотню, Пошту Майдану, Самооборону та інші. Була також і Мистецька Сотня.

Мистецтво завжди має бути там, де вирують історичні події, щоб втішати, надихати, вбирати в себе та згодом розповідати про те, що відбулося, цілому світу, передаючи  знання наступним поколінням.

У Мистецькій Сотні робили різноманітні творчі проекти: фотографували, тримали зв’язок з пресою, розписували щити Самооборони. Одним з проектів, що творчо фіксував події, був Революційний пленер, присвячений 300-річчю з дня Народження Т.Г.Шевченка.

Зазвичай пленери передбачають зібрання художників у мальовничій місцевості та можливість малювати з натури.  Майдан того часу був не тільки мальовничою, але й історичною місцевістю, отже, близько 30 художників з різних куточків України отримали запрошення зібратися у Києві, щоб творчо занотувати те, що відбувалося.

Мені пощастило бути куратором того пленеру. Зібрання художників планували у моменти,  коли на Майдані було затишшя, але в час, коли мали розпочинати, розгорілись криваві події.  Київ був омитий кров’ю, а за кілька днів по тому художники вийшли з полотнами на опалений Хрещатик.

Від початку була домовленість для митців  працювати в Українському домі, але саме у цей час Росія ввела війська в Крим, і Український дім у Києві  було переведено у воєнний стан.  Художники були змушені творити картини пленеру, майже не маючи можливості бачити один одного – для майстерень було знайдено приміщення у різних куточках Києва, митці блукали майданом, створюючи замальовки, а згодом поверталися до приміщень, щоб писати великі роботи.

Ті моменти сприймалися, як дивна зупинена тиша в середині шторму. Кришталево-чисті миті перед новими хвилями історії. Хотілося втілити це на полотні, світлинах, записах, зафіксувати відчуття миттєвої зупинки величезних потужних рушійних механізмів історії у момент розвороту їхнього руху.

Пленер відбувся – досі згадую його зі здивуванням та  вдячністю моїм друзям-художникам з різних куточків країни, що долучилися до проекту . Люди з  Донецька (Роман Мінін), Львова (Софія Зайченко, Назар Мартинюк, Михайло Скоп, Тереза Куп’як), Києва (Ольга Московченко, Марина Соченко, Анна Діденко, Літа Ахметова та інш.), Чернівців (Мар’яна Романюк) та Харкова згодилися працювати в дивних умовах, залишивши на полотнах  відбиток історії через погляд з середини.

Залишилася розповідь на полотнах  про  Україну, її людей,  боротьбу, революційні часи та  любов.

Ніколи до тих часів я не бачила настільки вочевидь проявленої любові до Батьківщини сотень, тисяч людей, що готові були пожертвувати усім.

Коли пізніше неодноразово чула про те, що Майдан був проплаченим, перед моїми очима знову і знову поставала новина про загибель чоловіка моєї давньої знайомої з Харкова. Юрій Паращук – був простою, працьовитою людиною, далекою від політики. Приїжджав на майдан на початку та в середині зими з Харкова кілька разів. У кінці лютого,  коли ситуація почала загострюватися, відчув потребу бути разом з побратимами у серці подій, то ж разом з друзями автобусом намагався дістатися Києва, щоб підтримати країну, яку любив. Писав, дружині та приятелям,  що відчуває потребу бути на Майдані, що всі, хто вірить у правду, не мають стояти осторонь. На той час всі в’їзди в Київ вже було перекрито. У телефонних повідомленнях він просив молитися, щоб їхній автобус пропустили, щоб він зміг потрапити на Майдан. Його молитви отримали відповідь – він прорвався на Майдан, у найважливіші  миті йшов з побратимами на Грушевського,  навіки залишився в Небесній сотні…

Мій інший добрий знайомий був поранений, але лишився живим – художник Олександр Мельник. З перших днів Євромайдану він шукав можливості служити Україні на Майдані через мистецтво. Пропонував іншим митцям приходити зі своїми картинами.  Ми збиралися кілька разів біля будівлі Центральної Пошти, потім більшість художників знайшли свої шляхи революції, а Олександр Мельник продовжував приходити зі своєю картиною, поклавши її на палицю. Величезні очі та підпис “Бачу справи твої, людино!” , а на звороті “Я люблю Вас, Ви прекрасні!”.  У фотографічних хроніках того часу, серед димів та снігу, над Майданом вдивляються у людей та  вічність Очі Одвічної Правди, а може й Самого Творця.  Саме ця картина захистила митця від загибелі на Грушевського:  куля влучила у полотно, що забрало на себе всю силу удару, відрекошетила  у плече, залишивши митця пораненим, але живим.

Коли я запитувала, чому він, людина без зброї, щита та військової підготовки, пішов на Грушевського, єдиною відповіддю було: “Бо не міг інакше”.

Таких історій незлічена кількість. Незадовго до того у Мистецькій Сотні ми розписували щити Самооборони, з якими пізніше майданівці йшли на Грушевського.  Деякі з тих щитів були з фанери, інші – з тонкого металу, жоден з них не міг захистити від кулі, і люди це знали. Але, якщо навіть розписаний щит не захистить від смерті, то віра, любов та воля захистять від неправди, і люди йшли до кінця за омріяну Україну майбутнього.

Нове розквітло тоді в серцях людей.  Мабуть, щось подібне відбувалося вже багато разів до того, коли, щоби протистояти ворогам, козаки покидали спокійне життя та йшли на Січ, коли, попри всі багатства та кари Російської імперії, українські вільнодумці продовжували плекати мову, коли політв’язні  йшли на катування, смерть, але попри все залишалася віра у Незалежну, вільну та прекрасну Україну.

Майдан став індикатором правди новітньої історії.  Події такої напруги не залишають місця лицемірству – у найскладніші для України часи Росія вкотре в історії вдарила зі спини, захопивши Крим та розпаливши війну на Донбасі.

Коли сьогодні чую, що Майдан був даремним, або, ще  гірше, що він зруйнував країну, згадую слова мого товариша, режисера Івана Сергієнка, що також був поранений на Грушевського, вижив, згодом став волонтером на Донбасі та зрештою пішов у засвіти: “Метою Майдану був Європейський напрямок України та усунення Януковича. Люди досягли бажаного – Майдан приніс свої результати:  Україна не пішла під владу Росії з непевним новим союзом, отримала безвізовий режим з Європою, укріпила мову та армію. Всі вимоги Майдану були виконані”.

Євромайдан розвивався, як цілковито внутрішня подія країни, спрямована на її оновлення. Нічого з дій або ідей Майдану не несло шкоди державі. Ті, хто кажуть, що саме Майдан спровокував Росію, не хочуть усвідомити того, що не можна жити у своїй країні вільно, весь час боячись реакції сусіда на твою мову, незалежність, свободу обирати Європейський чи будь-який інший напрямок. Тільки як підлеглого, меншовартого  малороса, що потребує тотального контролю, Росія хоче бачити українців, і Майдан вчергове це проявив. Відмова грати за правилами для рабів залишає Україну землею борні та сподівань.

Якщо навіть уявити собі, що не було б Євромайдану, то варто розуміти, що при іншій ліпшій нагоді Росія все ж проявила б себе як загарбник.

2014 став роком зламу і правди у новітній історії України. Країна й дотепер продовжує виборювати своє право  на вільне та незалежне життя. Боротьба за право називатися українцями, а не малоросами, триває  для кожного з нас.

Історія з її викарбуваними моментами істини залишається мірою правди.

Тож, пам’ятаючи давнє, линемо вперед з твердою вірою і надією на Бога та подаровану Ним долю України.

Катерина Ткаченко (художник, куратор)