Міхал Собкув. “Коропець над Дністром”. (Фрагменти)

З розділу 1

У час розпаду Австро-Угорщини, на здивування поляків, австрійці не доручають Галичину тогочасній адміністрації, а передають зброю українським частинам, що підтягуються з фронту.

Відбувається напружена боротьба за Львів. Дрібні сутички виникають і у багатьох інших населених пунктах, та, зважаючи на їх скромний характер, ніхто про це не згадує. У 1918 році над Коропцем замайорів синьо-жовтий стяг. Після перемоги Жовтневої революції про ці землі мріяли також росіяни. Ціль, яку вони собі ставили, спрощувалася тим, що озброєність українців була слабкою, а  поляки були взагалі обеззброєні. Петлюра та його військо були безпорадними, бо більшовики вдавалися до наїздів. Фронту як такого насправді ніде не було, але виникали чисельні, надзвичайно криваві сутички.

Ось спогади моєї мами з того періоду:

“У селі немає ніяких військ. Навкруги тиша та спокій. З боку Перевозу, тобто з південної частини поселення, їдуть на конях у напрямку центру двоє розвідників. Коли наближаються до нашого обійстя, з’ясовується, що це українські козаки. У мешканців цей факт викликає зрозумілу зацікавленість. Вони їдуть повільно з автоматами, готовими до вистрілу. Обидва молоді, з-під шапок видніється кучеряве волосся і одягнуті вони в елегантні мундири. А з боку Вагнірівки, тобто східної частини, їх помітили росіяни. Вони крадькома дісталися центру і заховалися за муром. Коли козаки наблизилися до них, пролунали постріли. Вершники, кваплячись розвернули своїх коней і почали тікати. В одного з них вцілили. Його тіло  безвладно захиталося на спині коня і, проїхавши ще декілька десятків метрів, рухнуло на землю. Відразу підбігли до нього декілька одягнутих у лахміття чоловіків і поспіхом зняли з нього мундир і чоботи”.

У липні 1919 року Коропець здобувають поляки, але уже в серпні 1920 року сюди вторгається 41-ша дивізія чотирнадцятої Червоної Армії. Під кінець вересня все-таки остаточно здобувають селище війська генерала Галлера.

У період незалежності Другої Речі Посполитої населення Коропця складалося з представників трьох народів: українців, котрих називали русинами, поляків та євреїв. Пропорційно до кількості мешканців у селищі було дві церкви, костел і синагога, а у 1938 році розпочато будову ще однієї церкви. Особливим симбіозом був зв’язок поляків з українцями.

Пропорційно до кількості жителів у селищі діяло чотири школи. На протилежних околицях, тобто на Лугах і Перевозі, де мешкало найбільше українців, були чотирикласні українські школи, але з обов’язковим вивченням польської мови. У центрі – семикласна з польською мовою навчання, але обов’язковим вивченням української, та школа єврейська, де вивчалася лише гебрейська. Слід згадати, що у п’ятнадцяти селах, що належали до цієї ґміни, чотирикласні польські школи були тільки у Пужниках, Новосілці та Гориглядах, тобто там, де жили тільки поляки. По решту селах, де більшість була за українцями, школи були тільки українськими. Якщо у таких поселеннях було декілька польських родин, то їхні діти польську мову вивчали досить поверхово, бо мовою викладання була все ж українська. Там не було костелів, тому поляки брали участь у Літургії в українській церкві.

Найвагомішим осередком польської культури був, звісно, костел. Це було чи не єдине місце, де не тільки можна було послухати Службу Божу від початку до кінця рідною мовою, але передовсім й тому, що ніхто, крім капеланів, не закликав культивувати традиції предків. Та це було, так би мовити, краплею в морі, беручи до уваги те, що у всій ґміні було тільки дві римо-католицькі парафії: в Коропці та у Пужниках. У Вістрі та Гориглядах були костели, та не було ксьондза. Туди періодично доїжджали служителі римо-католицької Церкви з Коропця для того, щоб відправити Месу. Дуже багато поляків з території ґміни взагалі не знали польської мови або послуговувалися нею на дуже низькому рівні, чим нещадно мову калічили. Незнання мови, особливо особами старшого віку, спричинювало часто трагікомічні ситуації. Більшість з них хотіли будь-що підкреслити свою національну приналежність і власним способом спольщували українські вислови. Наприклад, загальним українським привітанням селян під час польових робіт було “Боже помагай”. Це відповідало польському “szczęść Boże”. Цей вираз був складним у вимові, багато-хто просто не розуміли його значення. Тому спольщене було усе привітання, коли казали “Боже pomagaj”. Вислів мав певний зміст, але вже не був суто українським висловом. Цим людям можна було поспівчувати. Більшість з них, особливо особи старшого віку, або взагалі не ходили до школи, або припиняли свою освіту ще у початкових класах і надалі не мали ніякого контакту з польською мовою. Вони послуговувалися мовою більшості жителів селища, тобто українською. Згодом, після репатріації, до цих людей на землях центральної Польщі віднайдені родичі проявляли певну зневагу, кривдили їх, називаючи українцями чи, ще гірше, бандерівцями, не відаючи при цьому, що саме ці польські сім’ї, живучи поодиноко серед українців, якраз бандерівцями були найбільше переслідувані. В державних установах натомість можна було порозумітися обома мовами. Війт, наприклад, розмовляв польською, а прибулий прохач української національності або поляк, що не знав польської мови, розмовляли українською. При цьому панувало повне порозуміння.

Адміністративна будівля ґміни не відрізнялася від інших сільських хат. Була зліплена з глини, покрита стріхою, не було там підлоги, а на зиму також обкладалася так званою загатою. Приміщення складалося з двох кімнат, розділених сіньми, але сама установа  займала тільки одну з них. Інша ж призначалася для солтиса. Персонал ґміни був скромним. Сюди належав лише війт, у час Другої Речі Посполитої ним був поляк, а саме Мілевський, та секретар, українець Гнатюк. Перший з них був низького зросту і, будучи колишнім офіцером, під час свят одягав свій військовий мундир. А другий – високого зросту, демонстрував свою національну приналежність відповідним українським національним костюмом. У нього був гарний почерк і, мабуть, завдяки цьому він був секретарем, як пізніше казали, вічним, бо займав цю посаду дуже довго.

Іншими важливими особами ґміни були два поліцейські: Василь Пілецький та Дмитро Василик. Обидва були українцями. Свою службу несли позмінно. У час, коли війта не було, виконували його обов’язки. Їхньою формою були чорні мундири і прив’язані до пояса шаблі у чорних карбованих піхвах. Насправді вони були дерев’яними, це усе, що залишилося після австрійського панування. Та це було не надто важливо, бо вони мали радше символічний характер, хоча якоюсь мірою і підкреслювали владу поліцейського. Варто, мабуть, згадати, що тільки на короткий час, перед Другою світовою війною, перестали носити австрійські шоломи. Обов’язком поліцейських було призначати чоловіків для варти у селищі о нічній порі, слідкувати за виконанням громадських робіт жителями, виголошувати промови від імені влади ґміни у день ярмарку. Найцікавішою була саме ця остання функція. Виконуючи службовий обов’язок, поліцейський, зазвичай, ставав посеред базарної площі у день ярмарку і щосили бив у бубен, допоки усі переставали торгувати. Коли ж усі збиралися навколо нього, починав голосно говорити. На той час цей спосіб подачі інформації був дуже значущим, оскільки багато, особливо старших чоловіків, взагалі не вміли читати. Якщо війт на той час видав розпорядження якогось дня провести ремонт певного відрізку дороги чи розчистити рови, то усі були зацікавлені, щоб у призначений день у конкретному місці без додаткових нагадувань з’явитися з власними знаряддями праці і виконати роботи. Вражає, що ніхто ніколи не перевіряв присутніх за якимось списком. Ніколи також не вказували, скільки осіб і з яких родин має прийти, бо завжди приходив кожен, хто тільки міг. У війта тоді було складне життя. Кожен його крок вирішували радники, а він був лише владою виконавчою. Пропорційно до кількості мешканців тринадцять радників були українцями, шестеро – євреями і шестеро – поляками, крім того, у представника графа було два голоси.

З розділу 2

“Зима 1940 року була надзвичайно суворою. Старші люди розповідали, що такі холоди були ще у 1928 році. Цьогоріч від морозу тріскали дерева. Снігу майже не було, та мороз досягав навіть -35 градусів за Цельсієм. Казали, що цей мороз,  через те, що відкрили східний кордон. Якось надвечір до нас прийшов поліцейський ґміни Василь Пілецький. Він не раз приходив до нас останнім часом. Завжди розповідав, що бачив та чув під час служби. Його розповіді були дуже цікаві. Того вечора було так само, ба навіть захоплююче. Нам наказали на завтра знайти понад сотню возів. Усі на шосту годину мали уже стояти на площі перед ґміною. Усі задумалися, нащо вони потрібні. Здогадкам не було кінця. У той же ж час, коли ми розмовляли на цю тему, усі зауважили, що у селище прибула велика кількість солдат. Ситуація прояснилася наступного дня рано-вранці. Частина возів пороз’їжджалася з ними по домівках арештованих, а решту було наказано прудко мчати на Вербку.

Щоб зібратися, кожному дали годину. Мене розбудили попрощатися зі стрийною. Коли я, напівголий вибіг з хати, віз, на якому вона сиділа на соломі з двомісячним дитям, був якраз навпроти нашого дому. За ним ішов солдат з карабіном. На прощання ми помахали одне одному руками. З розповідей сусідів виникало, що найдраматичніше виселяли родину Яворських. Немічних батьків треба було з хати до возу виносити. Увечері прийшов до нас один з близьких наших знайомих українців, котрому було наказано їхати на Вербку. Він був дуже схвильований. Йому тяжко було розповідати про подію, свідком якої мимоволі став. “Мазур, – казав він – до якого ми з двома солдатами приїхали, був вкрай бідним. У нього було одинадцятеро дітей. Коли ми постукали у двері, усі діти ще спали. Їм дали годину, щоб зібрати речі. Біда була в тому, що тих діток не було у що на мороз одягнути. З маленькими вирішили проблему дещо смішно, коли порозпорювали подушки і посадили їх у пір’я. А старших випровадили з хати у самих сорочках. Нам наказали відвезти їх до Нижнева, тобто найближчої залізничної станції. Коли ми прибули, їх посадили у вагони для худоби”. З Вербки вивезли цілу колонію. З Пужник та Новосілки, тобто з сіл, де поколіннями жили поляки, вивезли половину родин. Варто зазначити, що майбутня героїня Анєля Кживонь, родом була власне з Пужник.”

З розділу 5

“У рідні краї вперше повертаюся через десять років, під кінець грудня 1955 року. Перетнувши кордон, я цікавлюся усім, що тут відбувається і як виглядає.

(…)

Від головної церкви у центрі залишилися тільки спогади. Ніхто достеменно не знає, хто і коли її спорудив. Переказували тільки з покоління в покоління, що її звели перед візитом до Коропця короля Владислава Яґайла, отже, – раніше  побудови костелу. Виходячи з цього –  незадовго після хрещення Русі князем Володимиром у 988 році. Про те свідчить навіть такий факт, що для її спорудження не використано жодного цвяха, бо цвяхів тоді ще взагалі не знали. Товсті стовбури і дошки кріпилися тільки дерев’яними кріпленнями. Її величина, чудова архітектура, затьмарювала усі інші об’єкти такого типу, що споруджувалися згодом. Слід нагадати, що  храм пошкодили татари, коли спалили селище. Літописець зазначає, що “зрівняли місто з землею”. Значить, залишилася тільки вона, церковиця, попри те, що була розташована у самісінькому центрі і була дерев’яною. А майстри радянського мистецтва обрали святиню для кінематографії. На її фоні знімали сцени неймовірної радості, співів та танців на честь приходу у наші землі Червоної Армії у 1939 році.

(…)

Обидва ці чоловіки, за наказом влади (радянської) (примітка перекладача), по-варварськи знищили церкву. Спочатку обтягнули її товстими ланцюгами, причепили їх кінці до великих тракторів. А тоді дуже довго та різко шарпали ними, допоки церква не розсипалася…”

Авторка перекладу на українську мову

Роксолана Задорожна (Петрів)