“Закони є писані на папері, а право на життя треба виборювати…”
Іванна Блажкевич
Як думаєте, чи може тендітна жінка витримати 120 ударів палицями по живому тілу? А героїня цієї статті таки витримала! Це історія, про яку неможливо мовчати. Це тепер про цю безстрашну жінку, котра з роду неймовірних, майже ніхто не знає… А от колись дописи народної учительки, талановитої письменниці, що знала стежку до дитячих сердець, прикрашали видання Галичини. Її друкували усі видання для дітей і не тільки, за її книгами виховували не одне покоління. Писала мисткиня багато. Найцінніше те, що залишила нам свій щоденник-спогад і… тисячі листів. Як сама авторка зізнавалася, на його сторінках, “прирекла” те написати подруга – відома малярка Олена Кульчицька.
Письменниця, публіцистка, просвітянка, громадська діячка, політична діячка, вихователька, учителька, фольклористка, етнографка, авторка спогадів про Івана Франка, Василя Стефаника, Олену Кульчицьку а також – педагогічних посібників. Іванна Блажкевич створила на території Західної України 140 садків! Вона дружила з Ольгою Кобилянською, Оленою Кисілевською, Констянтиною Малицькою та багатьма іншими видатними людьми. Відстоювала права жінок. 1918 року отримала Срібний хрест заслуги від Міністерства опіки. Ця нескорена жінка пережила дві війни, смерті любих дітей, постійні переслідування від чотирьох режимів. Її настільки боялися, що за життя Іванни пропонували найвищу плату. Та вона не скорилася, НЕ пристосувалася, НЕ пробачила… І таки жила!
Спогади про батенька…
і стежка в життя
Іванна народилася 9 жовтня 1886 року в с. Денисів (тепер Тернопільська область) у сім’ї народного вчителя Омеляна Бородієвича та Марії Щипановської.
Дівчинці не було ще навіть трьох років, коли померла мама… Ще з того сумного дня по втраті мами запам’ятало дитяче серденько оте гірке слово – “сирітка”. Батько Іванни зостався сам з чотирма дітьми. Іванну з молодшим братом взяли до себе батьки матері до м. Збараж. То свідомість дівчинки запам’ятала високу гойдалку біля старезної липи, великий город.
“Дуже я любила свого батенька. Ніколи вони мене пальцем не ткнули… Часто брали мене із собою в поле. Любила я положитися на дно візка і дивитися, як по небу пересувалися хмаринки. Чого я там лише не бачила. І гори, і зачаровані замки, і богатирів, велетнів та різні людські подоби, між якими конче хотіла дошукатися до рис своєї матусі. З любов’ю вдивляюся в портрет мами, що його змалював Корнило Устиянович у році 1888”. Тож невдовзі Іванна повертається до рідного Денисова і там навчається. З радістю пригадує у щоденнику той момент, коли батько привіз їй з Тернополя “Кобзар”, і дівчинка часто вивчала вірші звідти, цілі поеми. І хоч бабуся казала маленькій Іваночці не читати ще “Катерину” чи “Наймичку”, проте потайки і це дитина “ковтала”. Батько окрім книжок виписував дітям “Бібліотеку для молодіжі”, сам розводив цілі сади та займався пасічництвом і завше дарував своїм учням щепи дерев.
Опісля було навчання в Тернополі, тут Іванна пригадувала, що серед сорока учениць, лише дванадцять говорили по-українськи, всі інші – польською. Нелегко було дитині: господиня, в якої жила Іванна, давала перекус до школи лише своїм дітям. Коли дівчинка розповіла рідним про свої поневіряння, її забрали від тієї господині…
“Любила я записувати пісеньки, де сама зачула та й пробувала їх складати, але так, щоб ніхто не знав і не поглузував з мене…”. Іванні вдавалася арифметика, дуже любила вірші, історію. Отож, закінчила Тернопільську школу, згодом – Львівську вчительську семінарію. Свій перший серйозний твір Іванка написала у неповних 11 років. Щоразу, коли після літніх канікул треба було повертатися до Тернополя на навчання, то дівчинка прощалася з рідними просторами так, наче бачила востаннє. У школі не лише віршувала, але й писала п’єски і навіть вірші на дні народження для учительок. І хоч вони були українською мовою, яку всі не приймали, проте за це не сварили… У 12 років Іванна сама заробила свої перші гроші за те, що навчала дівчинку грамоти. 1904 року засновує у селі “Кружок руських дівчат” і бореться із безграмотністю.
4 лютого 1911 року Іванна одружується із інтелігентним парубком із сусіднього села – Іваном Блажкевичем. Невдовзі доля занесла сім’ю Блажкевичів до села Суботів (Галицький район). Тут у 1911- 1916 рр. вони обоє вчителювали, Іван був директором місцевої школи. Завдяки їхнім старанням тут побудували школу, подружжя організовувало притулки для голодуючих. Іванна активно працювала у “Сільському господарі”, їздила з авторськими відчитами селом та околицями, вчила людей господарювати і ділилася досвідом.
Опісля Блажкевичі замешкали у Залукві Галицького району (Івано-Франківська область), де чоловік Іван працював управителем школи, Іванна також вчителювала (1914-1919 рр.). У подружжя народжуються діточки: Богдан, Дарія, згодом – Любомира та Софія. Цікаво, що хрещеними матерями Даринки були видатні українки – Олена Кисілевська та Олена Кульчицька. А між тим у життя немилосердно увірвалася війна…
Книжка-щоденник Іванни Блажкевич “Жінка на бойовій лінії” починається такими словами: “Розповіддю про цю легендарну жінку треба розпочинати уроки патріотизму в перший день кожного навчального року… Ніхто не мав такої відваги, працелюбства, самопожертви, не зазнав таких болючих втрат…”. Не хочеться повторюватися, але життя Іванни Блажкевич також дуже схоже на кінофільм. Жаль лише, що кадрів трагічних значно більше, аніж радісних. От читаєш і тремтиш, думаєш: “Що буде далі? Чи виживе? Чи витримає? Чи не збожеволіє? Чи…”.
Оте пекуче слово – “війна”…
“Жива ще в нас пам’ять страшної ночи на 1 серпня 1914 року. До смерти не забудемо звуків церковних дзвонів, які в сю ніч рознесли вість про мобілізацію… Хоч бачила я, що мушу покоритися твердій конечності, але все-таки не вірила у можливість війни. Не думала навіть, що чоловік буде далеко від мене довше, ніж тиждень. Не могла навіть припустити думки, що в двадцятому столітті могло прийти до проливу крови”. Ці рядки видатна наша героїня і мучениця за те, що була українкою, Іванна Блажкевич, написала 1926-го року. Якби знала тоді вона, що на нашу землю чекає ще дві війни із лютим ворогом…
Чоловіка забирають на фронт, далі полон… Іванна бере на все всі обов’язки у школі в Залукві. 1 листопада 1918 року жінка однією з перших складає присягу на вірність ЗУНР. Опісля переслідування, вигнання з дому та школи. Страшно уявити, Іванна довго переховувалася просто у лісі…
“Почуваю себе сиротою-круглою сиротою, а ця безконечність чекання, це невідоме, коли прийде кінець горю, прямо в’ялить душу. Три роки вже війни. Три роки змарнованого життя… Хто поверне нам ці три чудові літа? Скільки добра можна було б зробити за цей час. А тим часом лише кров і сльози ллються. І кінця горю не видати. А сили доходять до краю…”. Хвилі розпачу приходять і до сильних людей.
У червні 1919 року Іванна пережила 17 обшуків та 8 арештів…Але Бог дає надію: повертається чоловік додому, і вони, вже у селі Денисів знову вчаться жити і ставати на ноги.
Працелюбна… Так, це вона напередодні Великодня 1915-го пекла по 100 штук пасок щоденно, по 300 проскурок, і майже тисячу яєць фарбувала. Ніколи не цуралася праці до кінця життя. А про ці дні письменниця писала:
“Веселе свято – Великдень нині!
А дзвони наче при домовині
Дзвенять так сумно, немов аж плачуть.
Чомусь невтішно серця їх скачуть.
І людські також стиснулись болем,
І сум понісся лісами й полем…”.
Так, це вона під свист гармат та безконечні постріли турбувалася про вулики з бджолами, тягнула все на своїх тендітних плечах, бо треба було ЖИТИ. І чоловіка так ненастанно чекала з полону, з війни, вірила, бо не могла інакше. “Як в часі роботи почнуть літати понад школу гарматні стріли, тому мушу зректися всього і на подобу кулі лечу стрімголов сходами вниз…”. Згадувала у своєму щоденнику той момент, як 1917-го року куля впритул летіла попри неї та синочка Богдана: “Дим і порох закрили дитину. Я, мов громом уражена, впала на землю певна, що вже по Богданові. Чудом обійшлося без жертв. Богданові дуже подобається, коли ми у землянці. Йому незнане почуття страху”. В ті дні на село Залуква, де жила і вчителювала Іванна, впали 97 снарядів. Але навіть у такі страшні часи вона помагала іншим, збирала харчі для хворих у лікарнях, засновувала сирітські притулки, допомагала відкривати крамниці та читальні. А ще мала постійні відчити, зустрічі з громадами у Станиславові, Коломиї: “Любуюся домашнім затишком, спостерігаю новини в розвою дворічної донечки, радію першими плодами деревець у садку, засадженому за селом. Смакую трускавки (полуниці), що їх мені приносять маленькі рученьки Даруні, і знову збираюся в дорогу”.
1922 року виходить у світ п’єса Іванни “Святий Миколай”, далі п’єси для найменших, твори присвячені Т. Шевченку “Тарас у дяка” і “Діло в честь Тараса” (1924 р.) “Івасик-характерник” (1936 р.), “Оповідання” (1937 р.), “Мила книжечка”, “Лис Микита”, “Жарти Лиса Микити” та інші.
Життя поміж втрат
1928 року, коли Іванну висунули кандидатом на посла до сейму, стається дещо страшне… її двох донечок вбивають, давши отруєний шоколад. Старшій Софійці було шість, а Любці – чотири… ! Іванна після того миттєво посивіла. Як вдалося таке пережити, ніхто не знає… Як жити і не збожеволіти? Але вона жила! “В молитві я часто шукала допомоги та розради”, – писала Іванна. Оце і порятувало, либонь. Допомагала усім, кому могла, збирала для голодуючих зерно, працювала директором кооперативу в Тернополі. А далі знову удар, майже на грані смерті опиняється тепер вона сама.
15 листопада, 1938 рік… Жандарми виводять Іванну на околицю її рідного села Денисів і дають 120 буків! Так упокорювали запеклу українку, аби тримала язика за зубами і не пхалася всюди. Пацифікація нагло забирала найкращих, а декого, як-от Іванну, зробила інвалідом на все життя… Жінка знепритомніла, далі за її життя боролися лікарі у Львові, більше трьох місяців…
У 1920-х рр. письменниця працювала у Станіславі у Рідній школі ім. М. Шашкевича; у Товаристві охорони дітей та опіки над молоддю, брала активну участь у товариствах “Просвіта”, “Рідна школа”, “Жіноча громада”. У роки німецької окупації організувала в рідному Денисові сільськогосподарську школу, ставши її директором; разом з чоловіком започаткували будівництво молочарні, активно доєднувалася до коопераційного руху українців. Гасло “Свій до свого по своє” було дуже популярним свого часу в Галичині, і не тільки. Виробники намагалися всіляко заохочувати купувати саме українські товари, і, між тим, не кидалися на конкурентів, а навпаки – допомагали. Метою було не лакомитися на чужинське. Варто лише згадати неймовірно креативну рекламу фабрики цукерок Климентини Авдикович “Фортува нова”, якою ряснів чи не кожен випуск щоденної львівської газети “Діло”. Іванна також змагала до свого і всіма силами намагалася пропагувати рідний промисел. У 1931-1939 рр. очолювала “Союз українських працюючих жінок”. Під час Другої світової війни організувала та очолювала садівничо-городню школу.
В останні роки життя Іванна не мала права працювати і жити по-людськи, її переслідували, залякували та відбирали майно за співпрацю з ОУН та УПА. Вона прожила 90 років, померла 2 березня 1977 року у рідному селі Денисів. У тому куточку, за яким так сумувала маленькою, з просторами якого щоразу заново прощалася… аби знову зустрітися.
Від Людмили Палагнюк, авторки книги про село Залуква, бібліотекаря за фахом, дізналася, що у Залукві з 2013 року місцевому ліцею присвоєно ім’я Іванни Блажкевич, 1998 року на фасаді будівлі відкрили меморіальну дошку, у бібліотеці постійно шанують і згадують, є тематична виставка, щороку в день народження борчині відбуваються особливі присвяти…
Життя цієї жінки-воїна доводить, що жити поміж утрат дуже складно, але можливо, бо для своєї Землі, бо для Мови, бо для Історії… Іванна Блажкевич заслуговує на звання героїні і нашу пам’ять. Вічна слава безстрашним жінкам. І Слава Україні!
За матеріалами книги Іванни Блажкевич “Жінка на бойовій лінії. Спогади. Щоденник” (2017, Тернопіль, “Богдан”), статей з давньої преси та спогадів сучасників.
Фото: https://ivanna-blazkevych.blogspot.com
